— Мам ти що? Я не зможу платити за квартиру! — обурилася Ліза.
— Ну, ти ж сама хотіла!
— Але я не знала, що…
— Ти багато чого не знала, тепер будеш знати. Обіцяю, буде дуже пізнавально, — відчеканила мама Тетяна Юріївна.
— Ось як? — примружилася Ліза.
— А як з тобою ще?
Тетяна Юріївна злилася. А ще їй було дуже сумно. Дочка повелася нерозумно, навіть, по-дитячому. Хоча, вона і є дитина, хоч і дуже хоче здаватися дорослою.
— Занадто я її розпестила, — сказала сама собі Тетяна Юріївна, коли набундючена донька пішла, гримнувши дверима.
— Ти надто довго тримала її під теплим крильцем, — сказала Тетяні Юріївні подруга Раїса. — До вісімнадцяти років вона у тебе справжнього життя ще не знала.
— Не знала. А що ти пропонуєш? Потрібно було залишити її зовсім без уваги та допомоги? Кинути на поталу долі? Ну й скотилася б вона до самого дна. Тинялася б по підвалах, принесла у подолку і не вчилася у жодному інституті.
— Теж невесело. Хоча це крайнощі, — зауважила Раїса Борисівна. – Мені важко судити, у мене хлопець. З хлопцями все по-іншому. Він у мене зовсім як дорослий. Все сам. Я йому довіряю.
— Та нічого не інакше, — відмахнулась Тетяна Юріївна. — Вони такі самі діти.
— У вісімнадцять діти?!
— Діти! Нічого не розуміють. Допомога потрібна, настинови.
— Гаразд… — усміхнулася Раїса Борисівна, зрозумівши, що подругу неможливо переконати. — Що з Лізою думаєш робити?
— Хай поживе поки що, спробує сама. Тоді побачимо.
Тетяна Юріївна ростила доньку сама, з чоловіком Борисом була розлучена, майже від самого народження Лізи.
Ольга Романівна — мама Тетяни Юріївни, дуже допомагала донці, сиділа з малечею, коли та нездужала, водила її до дитячого садка і забирала звідти. Пізніше водила до школи та на додаткові заняття. Літній жінці важко давалася ходьба і працювала вдома.
Коли Лізі виповнилося десять років Ольги Романівни не стало. Незадовго до цього, бабуся написала заповіт. Свою двокімнатну квартиру мама Тетяни Юріївни заповіла онучці, яку дуже любила.
Минав час. Ліза росла, квартиру матері Тетяна Юріївна поки що здавала. Вперше про це житло донька запитала у п’ятнадцять років.
— Мам. А бабусина квартира моя? — Запитала Ліза мати.
— Так.
— І я колись зможу туди переїхати?
— Звісно, зможеш.
— А коли?
— Лізо, тобі треба вчитися. Не знаю, коли. Коли виростеш. Років у вісімнадцять, — відповіла Тетяна Юріївна.
— Добре, — сумно зітхнувши, відповіла Ліза.
Дівчинка вчилася досить посередньо, не від відсутності здібностей, а швидше від лінощів. Тетяна Юріївна намагалася із цим боротися, але виходило не дуже. Перед складанням випускних іспитів вона найняла Лізі репетиторів, проте все ж балів для вступу до інституту їй не вистачило.
Тетяна Юріївна була готова до такого розвитку подій, хоч і засмутилася. Усі роки, поки здавала квартиру матері, жінка збирала гроші.
— Ось вони й знадобилися, гроші… — сказала Тетяна Юріївна сумній дочці, коли та оголосила новину про те, що не поступила. — Ну, що ж, поїдемо подавати документи на платне.
— Дякую, мамо! — сказала вже значно веселіша Ліза, яка вже й встигла попрощатися з мрією про вищу освіту.
Де мама візьме такі великі гроші? Звідки? Ці питання мало її хвилювали. Вона цмокнула матір у щоку і побігла гуляти з подружками.
— Мам. Я хочу переїхати до своєї квартири! Я вже доросла, — оголосила Ліза, коли закінчувала перший курс. — Хочу нарешті жити окремо.
Ліза не працювала та навчалася на очному відділенні.
— Гаразд, — сказала Тетяна Юріївна. — Лише там люди живуть. Їм потрібен час, щоб виїхати і знайти нове житло.
— Ой! — Ліза була незадоволена. Вона хотіла все й одразу. — Ну і коли я зможу в’їхати до своєї квартири?
— За місяць. Я так тобі набридла?
— Ну що ти, мам, одразу ображаєшся! Я ж не про це. Самостійності хочу!
— Ну… — сказала мати. – Хвалю.
Цілий місяць Ліза тільки й говорила про переїзд. Приходячи з інституту, вона вечорами складала свої речі в коробки та сумки, сортувала їх, перебирала, викидала непотрібне, і наводила лад у кімнаті.
— Ось. Це я візьму, а це поки що залишу. А за цим заїду пізніше… — міркувала захоплена Ліза переставляючи коробки.
Місяць пролетів швидко, і невдовзі Тетяна Юріївна урочисто вручила їй ключі від квартири. Ліза навіть заверещала від захоплення і кинулася цілувати та обіймати матір.
— Мам. Там це, продукти закінчилися, ті, що ти мені купила, коли допомагала переїжджати, — Ліза зателефонувала Тетяні Юріївні на роботу під кінець робочого дня, через тиждень після того, як стала жити окремо. — І квитанція за квартиру прийшла. Я витягла з поштової скриньки, можу занести тобі.
— Тобто, мені? — не зрозуміла Тетяна Юріївна. — Тепер це твій обов’язок. Платити за квартиру, купувати продукти…
— Мам, ти що? Я ж не працюю! Мені нема на що.
— А ти зароби! Ти ж доросла.
— Я думала, ти мені допоможеш! Батьки повинні допомагати дітям. Ти здавала мою квартиру всі ці роки, отримувала дохід, — раптом випалила Ліза, схлипнувши. — Це ж були мої гроші. А ти їх витрачала на себе! Невже тепер тобі важко виділити мені частину грошей на оплату та продукти? Це нечесно!
— Я?! На себе? Нечесно? — Тетяна Юріївна навіть присіла від обурення. Розлючено натиснувши кнопку, вона перервала розмову і вимкнула телефон.
— Ну ось, — сказала Ліза, почувши в трубці тишу. Вона трохи поплакала, а потім сказала: — Ну й добре. Де там номер батька, мама ж мені колись давала?
Ліза відкрила свій старий блокнотик, відшукала номер і додала в контакти на телефоні.
— Ось! Тато мені допоможе. А то бач! Кинула доньку напризволяще. Мама називається!
Борис дуже здивувався, коли почув у телефоні доньчин голос.
— Я сам бідний як церковна миш, доню, — сказав він. — Дружина мені на двері вказала, живу на орендованій квартирі. Ось воно що… Значить, тещенька віддала Богу душу? І тобі квартиру заповіла? Може, приймеш батька до себе? Разом буде легше! А там гляди, і придумаємо щось.
Такі зміни у плани Лізи не входили, але що робити? Дівчина зітхнула і продиктувала батькові адресу.
— Уявляєш, я приїжджаю на квартиру, а там таке! — Тетяна Юріївна обурено розповідала своїй подрузі Раїсі. — Я ж переживала таки, але два місяці витримала, не дзвонила і не писала… Кухня вся завалена сміттям, порожніми бляшанками, брудним посудом. Сидять якісь незрозумілі особи та їдять кильку консервовану. На столі безлад. Вони мене спитали, хто я така! А самі лика не в’яжуть. Я до кімнати. Там моя «доросла», сидить за столом, щось старанно пише у зошиті, одягнувши навушники.
— І як вона сприйняла твій приїзд? — спитала Раїса.
— Кинулася до мене на шию. Мамочко, каже, допоможи! Батько тут влаштувався і привів дружків своїх. І таке щодня. Іноді і на ніч залишаються. Зараз батько в магазин побіг. Обіцяв продуктів принести. Але сам, мабуть, знову одну тару припре. Говорить, що зарплата в нього маленька. Але на “друзів” йому вистачає… А я їсти хочу!
— Бідолашна дівчинка, — похитала головою Раїса Борисівна.
— Не бідолашна. Сама винна, нажила проблем на пустому місці, — сказала Тетяна Юріївна. — З’ясувалося, що батько, тільки “для друзів” щось приносив. Ну, картоплі раз приніс, іноді консерви купував: кильку та тушонку. Лізка моя таке не їсть, півтора місяця одними макаронами дешевими харчувалася, навіть мило в них скінчилося і туалетний папір. І за квартиру так і не платили, тепер борг за три місяці. Довелося викликати “підмогу”, щоб виселили всіх “друзів” і тата разом з ними. Прибирали ми з нею пів дня, пилососили, мили, чистили все, провітрювали. Я питаю, як же ти в такій ванні милася? Навіть торкнутися неприємно. А вона каже, засоби для чищення дорогі, нема за що купувати. Тепер у мене знову живе. Знову не доросла стала. Квартиру здаємо.
— Правильно. Рано їй дорослішати, коли в голові вітер, — погодилася Раїса Борисівна.
— Ну хоч з батьком побачилася, поспілкувалася, — усміхнулася Тетяна Юріївна. — А то вона думала, що він ангел із крильцями. І що дарма я його виперла, такого гарного…
— Знаєш, мам, я раніше ніколи не замислювалася, звідки береться мило у ванній, порошок та шампунь. На кухні сіль, цукор завжди були, чай, хліб. Суп у холодильнику, яйця, сосиски, молоко, сир. Як ти примудряєшся за цим усім стежити, щоб не закінчувалося? А зубна паста? А туалетний папір? А прибирання постійне? І за квартиру треба платити вчасно, і показ лічильників передавати і Бог знає скільки всього ще. Не уявляю просто! Я зовсім нічого не знаю, мамо. Нічого в цьому не розумію… — якось сказала Ліза. — Але я обіцяю виправитись. А квартиру, і справді, краще здавати будемо. З тобою жити мені подобається більше, та й гроші за оренду будуть. Хоча здається, за навчання нам скоро платити не треба буде! Я подала заяву до деканату, і мене обіцяли перевести на бюджет, якщо буде місце.
— Ти моя розумниця, Лізо! — сказала Тетяна Юріївна.
— Ти не сердишся на мене за те, що я тоді сказала, що ти гроші на себе витрачала? Я була така далека від істини, нічого не розуміла… – Раптом запитала дочка.
— Не гніваюся, — запевнила мама і обняла Лізу. — Ти в мене молодець.
Ліза закінчила університет майже на відмінно. Після другого курсу вона завдяки високим балам перевелася на бюджетне місце, і за навчання платити вже не було потреби. Закінчивши бакалаврат, дівчина знайшла роботу, але вчитися не припинила, вступила до магістратури.
— Ось коли мудрість прийшла! – підсумувала Раїса Борисівна, коли Тетяна Юріївна розповіла подрузі про успіхи доньки.
— Прийшла. І гроші хороші заробляє та навчається, мені по дому допомагає, продукти купує. Я, каже, мамо, тільки тепер розумію, що ніяка я не доросла тоді була, дякую тобі за терпіння і підтримку… А Борис їй дзвонити продовжує. То грошей просить, то допомоги. Не знаю, чому Ліза не блокує його. Жаль, каже. Батько все ж. Однак грошей йому не дає. Вони у нас із мамою, каже, з неба не падають. А він сердиться, — сказала Тетяна Юріївна і захихотіла.
— Сильно він їй грішми допомагав, батько цей, поки вона росла, — пробурчала Раїса.
— Та в тому то й річ, що ні. Я завдяки мамі доньку піднімала.
— А мій син он привів дівчину, живуть у мене, шлюб не реєструють. А тим часом вона вже на дитину чекає, не працює, інститут покинула. Мій теж за нею навчання кинув, лише рік йому залишався, не доучився, працювати пішов, я, каже, тепер не один, сім’я є, треба забезпечувати. Зовсім нема розуму, — промовила Раїса Борисівна.
— Так, скоро в тебе буде весело, коли малюк на світ з’явиться. А ти казала, що з хлопцями по-іншому, ніж з дівчатами! Всі однакові. Аж надто ти йому багато волі давала, все довіряла, не контролювала, вважала дорослим, а дарма. Тепер буде ще довго з тим матися.
— Маленькі дітки — маленькі проблеми, великі дітки — великі проблеми, — сумно вдихнувши, промовила Раїса.
