Я віддала їм останні гроші, а Вони купили піч.
– Мам, ти можеш позичити нам 10 000? – нервово запитав Володя, опустивши очі до підлоги.
– 10 тисяч? Володю, але ж це всі мої накопичення, – я намагалася зберігати спокій, хоча в середині уже палало.
– Ми просто не вклалися цього місяця, а молока для малого немає… Ірина не розрахувала з кредитом, – Володя кинув швидкий погляд на двері, аби переконатися, що його дружина не підслуховує. – Я обіцяю, ми повернемо тобі все, мамо.
Мої руки тремтіли. Я дивилася на свого сина, якого так любила, але в той момент він був для мене немов чужий. Я ж знала, що ці гроші – це все, що залишилося в мене на “чорний день”. Але як я могла залишити онука голодним?
– Добре, Володю. Ось, – я дістала всі свої заощадження зі старенького гаманця, – Але це останнє, запам’ятай.
У неділю, після служби в церкві, я вирішила зайти до них. Хотіла побачити онука, запитати, чи все в них добре. Але коли я переступила поріг їхньої кухні, відчула, як земля пішла з-під ніг.
На кухонному столі стояла новенька піч. Велика, з глянцевим корпусом, і з кнопками, які підсвічувалися блакитним світлом. Поруч Ірина пояснювала Володі:
– Тут можна і пекти, і смажити, і тушкувати. А ще вона економить електроенергію.
– Що це? – запитала я, ледве стримуючи гнів.
– О, Валентино Миронівно! Ви вже тут? Це наша нова техніка. Уявіть, знижка була аж 30%! – весело відповіла Ірина.
Мені здалося, що я зараз впаду.
– Нова техніка? Це на це пішли мої гроші?
Ірина знітилася, а Володя став між нами.
– Ні-ні, мамо. Це вона… Це кредит. Ірина просто… не вклалася з виплатами, тому довелося віддати частину ваших грошей на погашення. Але піч… вона була потрібна.
Мої руки стиснулися.
– То ви взяли мої гроші – останні – не щоб купити молоко онуку, а щоб оплатити кредит за цю дурницю? Ірино, Володю, як вам не соромно? Це ж не подарунок, я не така багата, як ви думаєте!
Ірина спробувала щось відповісти, але я її вже не слухала.
Я повернулася додому, ледве стримуючи сльози. Віктор, мій чоловік, запитав:
– Що сталося, Валю? Чого ти така бліда?
Я не знала, як йому це сказати. Розуміла, що якщо він дізнається, бурі не уникнути. Він буде злий на Володю, на Ірину, а може, навіть зателефонує сватам. Але я почувалася такою зрадженою. Тому лише зітхнула:
– Усе нормально, Вітю. Просто втомилася.
Усю ніч я не спала. Перед очима стояли Володя та Ірина – як вони так могли? Я ж їм довіряла. А головне – це ж були мої останні гроші! Як тепер жити?
Наступного дня Володя прийшов до мене сам.
– Мамо, я хотів вибачитися. Ми з Іриною погарячкували. Я розумію, що не мали права так робити. Ми повернемо тобі гроші, обіцяю.
– І коли це станеться? – холодно відповіла я.
– Можливо, через два місяці, може, трохи більше… Ми зараз шукаємо додатковий дохід. Але, мамо, будь ласка, не говори нічого татові. Ти ж знаєш його характер.
Я мовчала. Розуміла, що скандал зараз не допоможе. Але біль у серці не вщухав.
Шановні читачі, а як би ви вчинили на моєму місці? Чи правильно я зробила, що допомогла дітям? Чи варто було замовчати правду перед чоловіком? І головне – чи можна знову довіряти після такого?
Напишіть вашу думку. Можливо, ваша порада допоможе мені зрозуміти, як діяти далі. Бо зараз у серці лише розчарування й смуток.
