У Антоніни Іванівни троє дітей, всі вже виросли давно, та покинули батьківське гніздо. Старший закордоном живе, там сім’я у нього і двоє дітей. Як в місто поїхав колись, багато років тому, так більше мати його і не бачила, тільки фото, листи, телеграми з привітаннями… Все зберігає вона дбайливо, довгими зимовими вечорами занудьгує по синові, дістане пачку листів і перебирає, перечитує .
«Синочкe, нудьгуємо з батьком по тобі, хоч раз з’явися, з невісткою, з онуками познайомитись хочеться» – пише мама вкотре.
Але йому все ніколи, життя біжить – не наздогнати, хіба так важко приїхати хоча б на кілька днів погостювати?
Середня – Поліночка, вийшла за службовця і все по містам та селам катається, дочка одна у них, іноді бувають в гостях, але зовсім недовго. Дуже вже дід любить зятя свого – Ігнати Васильовича, раді вони за середню дочку, добре влаштувала життя своє, приїжджає – очі світяться щастям і добротою. Все гаразд в родині, за неї душа спокійна…
А ось молодша – Любушка все одна, спершу заміж за сільського вийшла хлопця – Макара, але після появи Сашки щось не склалося у них, розійшлися. Подалася Люба в місто, технікум закінчила, так влаштувалася в ательє швачкою, незабаром і онука забрала.
– У місті йому буде краще, школа математична, гуртки – не сумуватиме, – говорила дочка збираючи сина, той плакав вчепившись в спідницю бабусі, але хто ж матері рідній перечити буде…
***
Майже добу Антоніна Іванівна їхала з пересадками до доньки на інший кінець країни де та влаштувалась у досить дороге ательє працювати. Їхала і уявляла, як обійме дочка, поцілує онука, думки ці гріли душу в дорозі. Три роки дочка не була у них з батьком, Сашко підріс напевно, витягнувся…
Дід все хотів їхати, та нездужає.
– Ти чоловіче, тиждень без мене як-небудь пробудеш? – сказала якось чоловікові Антоніна Іванівна – не можу я так більше, душа вся викрутилась, треба відвідати.
Навантажили сумки гостинцями. Рано вранці посадив Іван Михайлович дружину на поїзд, важко з поклажею такою одній, але куди діватися, без гостинців жінка їхати відмовилась.
***
– Мам, треба було заздалегідь попередити, зателефонувати, мені ж з роботи треба відпроситися, сина зі школи забрати, потім за продуктами в магазин збігати. Що це за новини от так серед тижня без попередження приїжджати. У нас узагалі своє життя, а якби поїхали куди, або запрошені були на свято яке? Мамо, так не робиться.
– Прости мене донечко, я сюрприз хотіла тобі зробити, – виправдовувалася мати.
– Так може що недоговорюєш чого? Сталося щось? Батько як?
– Та все добре, трохи занедужав, так у нього буває по осені.
Двері відчинив Сашко, як він витягнувся, зміцнів за ці роки.
– Ну здрастуй онучок! – жінка обняла його міцно.
– Досить, баб, – хлопчина вивільнився з обіймів бабусі, та став пильно її розглядати.
– Що ж ви мене з дороги то не зустріли, ледве дотягла сумки, – докірливо глянула Антоніна Іванівна на дочку…
– Ну так я про що тобі говорила? Як я роботу залишу от так просто. Тут відпрошуватись потрібно було заздалегітдь, а ти за три години до прибуття мене набрала. Так не робиться, мамо. Борщ будеш?
Сіли за стіл, Люба розлила по тарілках борщ, питає:
– Мама, тобі одну котлету чи дві?
Антоніна Іванівна настільки зголодніла, що з’їла б всі три, але сказала:
– Так став на стіл, сама покладу.
На блюді з’явилися п’ять невеликих котлет, з’їли по одній, потягнулася за другою, третю брати не стала – незручно. Згадала, як готувала дітям завжди багато, щоб їли й були ситі, в тарілки з гіркою накладала їжу. А тут. Може у дочки з фінансами погано, може треба було грошима допомогти, заощадження тобто невеликі, ще накопичать, урожай в цьому році хороший.
А потім по кімнатах пройшлася – ремонт свіжий, телевізор в залі на всю стіну, меблі нові, кімнатка у внука затишна, все є в ній.
– Мам, ти надовго до нас? – запитала Люба жінку.
– А що, не рада? Тільки приїхала, вже коли відбуду цікавишся?
– Та ні, що ти, просто з квитками туго зараз, потрібно взяти відразу. Ти, мамо, дай свій паспорт, я завтра після роботи відразу і з’їжджу, щоб справу в довгий ящик не відкладати.
Антоніна Іванівна знизала плечима, треба так треба, вечір провела в компанії онука, дивилася фотографії, відео зі шкільних свят, раділа за Льоньку, хороший хлопець росте, тямущий, шкода дід не побачить, треба фотокартки хоча б попросити підписати йому.
Так минуло кілька днів, з кожним новим днем відносини ставали все холодніше й холодніше, онук частіше закривався в кімнаті, займаючись уроками або тікав до сусідського хлопчака якусь вони там програму писали для компа, а Люба, то з роботи затримувалася, то з подругами вечір проводила, приходила, скидала чоботи, та й спати йшла. Засумувала Антоніна Іванівна по простому людському теплу, не так вона собі уявляла зустріч з дочкою, зателефонувала дідові, та пішла збирати речі. По дорозі в кімнату почула випадково розмову дочки з онуком.
– Мама, а дядя Юра коли приїде? Він обіцяв зводити мене на футбол?
– Скоро синочок, ось бабуся поїде… – відповідала Люба.
– А коли бабуся поїде?
Дослухувати не стала, сльози потекли по щоках, тримаючись за стінку дійшла до кімнати, зібрала речі, накинула пальто, вже стояла в дверях, коли вийшла з кімнати дочка.
– Ти куди проти ночі? Поїзд у тебе завтра ввечері.
– Нічого, поміняю квиток. Ох Любушко, не такою ми тебе з батьком виховували, не буду йому нічого розповідати, переживати почне, за фотографії спасибі. Ну, прощайте…
Люба не стала проводжати лиш знизала плечами і мовила щось типу “як могла так і зустріла, не з короваями, вибач”.
Антоніна Іванівна ще добу сиділа на вокзалі в очікуванні потяга. Не хотіла міняти квитки, заспокоювалась і приходила в себе після всього пережитого.
По приїзді додому обійняла чоловіка і зареклась їздити на гостину до дітей особливо без запрошення.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
