— Мам, ну, звісно, не вистачає! Він що, думає, я тут на одних макаронах сиджу? Ресторан, манікюр, сукня нова… Це все, по-твоєму, саме з неба падає? Він кине на картку суму, а як її розтягнути на місяць — не думає. А ще ж за квартиру треба платити, комуналка зараз космічна. Ой, усе, не хочу про це. Головне ж не в грошах, ти ж знаєш…
Михайло увійшов у квартиру так тихо, як уміють входити лише ті, хто місяцями живе в тісних вагончиках на промислових об’єктах і цінує чужий спокій. Ключ у замку повернувся майже беззвучно. Він поставив на підлогу в передпокої важкий рюкзак, що просяк запахом дизеля, мастила та залізничного пилу.
Спина гуділа після доби в дорозі. Спочатку вертольотом до найближчого аеродрому, потім виснажливий переїзд потягом через усю країну. Він хотів зробити сюрприз, приїхати на тиждень раніше. Уявляв, як Катя кинеться йому на шию, як він нарешті вдихне аромат її парфумів, а не цей вічний запах заліза, і відчує, що він нарешті вдома.
Михайло якраз стягував важкий робочий черевик, коли почув її голос із кухні. Голос був гучним, сповненим театрального страждання. Він завмер.
— Та яка там увага, мам, ти про що? Він мені дзвонить на п’ять хвилин увечері, запитує: «Як справи?» — і все бубнить про свою станцію, про те, як вони там графіки виконують. А мені це цікаво? Мені хочеться поговорити про нас, про мої почуття, а йому аби тільки відзвітувати. Мишко мене зовсім закинув. Я тут сама, як у клітці. Так, у «золотій», не сперечаюся. Але від цього не легше. Я йому як проєкт якийсь, у який треба вкладати гроші, щоб він функціонував. А що там усередині цього проєкту діється — нікого не хвилює.
Слово «Мишко» різануло по вухах, як скрегіт металу по склу. Так його називали на об’єкті — грубо, по-робочому. Від неї він звик чути «Міша», «Михайлику». Він випрямився. Другий черевик так і залишився на нозі. Очікування теплої зустрічі, що гріло його всю дорогу, миттєво випарувалося, залишивши по собі холодну порожнечу.
Він не відчував образи. Він відчував, як усередині нього щось обривається — товстий, надійний канат, на якому трималося все його життя.
— Ні, не скаржуся. Констатую факт, — продовжувала Катя. — Він купив мені машину. Дякую, звісно, але я на ній куди їжджу? В торговий центр і до тебе. Подруги дзвонять, кличуть увечері кудись, а я що скажу? Що я сама? Що мій чоловік десь заробляє гроші, щоб я могла красиво випити кави на самоті? Він думає, що грошима можна все купити. І мій час, і мій настрій, і моє мовчання. А я так більше не можу. Я молода, я жити хочу, а не чекати його по пів року, як вірний пес.
Михайло повільно, намагаючись не видати себе жодним звуком, зашнурував черевик назад. Його рухи були точними й механічними. Всередині нього не було бурі — лише абсолютний штиль. Такий буває перед найлютішим штормом.
Він подивився на свою квартиру. Світла, простора новобудова в елітному районі. Ремонт, меблі, техніка — все це він бачив зараз не як свій дім, а як дорогі декорації до вистави, у якій він грав роль спонсора. І, судячи з усього, грав погано.
Михайло не став проходити далі. Він підняв свій рюкзак, який раптом здався йому нестерпно легким. У ньому були подарунки для неї: селективні парфуми та новенький смартфон останньої моделі. Зараз ці речі здавалися безглуздим мотлохом. Він так само безшумно повернув ключ у замку зі зворотного боку й вийшов.
Звук дверей був тихим, майже нечутним на тлі Катиного монологу про її «нестерпне» життя. Михайло спустився на поверх нижче, постукав до сусіда. — Петровичу, привіт. Можна рюкзак у тебе залишу до завтра? Справи з’явилися. Сусід кивнув, забираючи речі. Михайло розвернувся й вийшов на вулицю. В кишені завібрував телефон. На екрані — «Кохана». Він скинув виклик. Попереду була ніч у готелі, де немає жодного спогаду про «дім».
Ніч у безликому номері готелю обнулила його. Михайло більше не був втомленим чоловіком, що поспішає до дружини. Він став людиною, яка проводить аудит власного життя.
Вранці він пішов не додому, а в торговий центр. Купив новий одяг: якісні джинси, стриманий светр і черевики. Свій робочий одяг він без жалю викинув. Зайшов до барбершопа, підстригся, поголився. У дзеркалі він побачив не «роботягу Мишка», а Михайла Миколайовича — чоловіка, який контролює ситуацію.
Близько дванадцятої він набрав номер Каті.
— Катрусю, привіт.
— Міша? Ти де? Я вчора дзвонила…
— Та зв’язок у дорозі пропадав. Я вже в місті, затримався усправах. Буду ввечері, близько сьомої. Готуй вечерю, я дуже зголоднів.
Голос Михайла був спокійним і привітним. Він знав, що вона зараз же зателефонує матері, і вони почнуть готувати «теплу зустріч» — черговий акт своєї вистави.
Він з’явився на порозі рівно о 19:00. В квартирі пахло запеченим м’ясом і пирогом. Катя була у святковій сукні, з ідеальною зачіскою. Поруч, як незмінний додаток, сиділа її мати, Ангеліна Степанівна. Обидві жінки завмерли, побачивши його — чисто виголеного, в дорогому одязі, з холодним поглядом.
— Михайлику, ти приїхав! — Катя хотіла обійняти його, але він м’яко відсторонив її рукою, в якій тримав пакет із напоєм. — Добрий вечір, Катю. Вітаю, Ангеліно Степанівно.
Він пройшов на кухню, сів за стіл і оглянув святкову сервіровку.
— Добре сидите, по-сімейному, — сказав він. Його голос дзвенів у повітрі, як натягнута струна.
— Так на тебе ж чекаємо, стараємося! — защебетала дружина.
— Знаєте, я насправді приїхав ще вчора. Хотів сюрприз зробити.
Ці слова впали на стіл, як брили льоду. Катя заціпеніла. Ангеліна Степанівна першою зрозуміла, що щось пішло не так.
— Що ти маєш на увазі? — тихо запитала Катя.
— Я маю на увазі, що вчора ввечері я стояв у коридорі й слухав вашу розмову. Від початку до кінця. Про «макарони», про «золоту клітку» і про те, як тобі не вистачає «Мишка», щоб скаржитися йому на нестачу грошей.
Михайло говорив без крику. Він просто констатував факти, як інженер перед списанням несправної техніки.
— Грошей мало, уваги мало, чоловік — це просто банкомат, який не вміє говорити про почуття. Я нічого не переплутав?
Під його поглядом Катя відступила до плити. Але тут у бій вступила теща. Вона піднялася, монументальна й грізна:
— А що не так? Дитина правду сказала! Ти її на пів року саму лишаєш! Жінці потрібна увага, а не просто перекази на картку!
Михайло повільно перевів погляд на неї:
— Увага? Ласка? Так, я працюю на об’єктах у надскладних умовах, щоб ви могли ходити по ресторанах і SPA. Але виявилося, що я — лише функція. Що ж, ця функція припиняє свою роботу.
Це був момент істини. Катя, зрозумівши, що гру розкрито, змінила маску. Її страх перетворився на злість.
— Та як ти смів підслуховувати! Ти спеціально це зробив, щоб мати привід!
— Я просто хотів повернутися додому. Але виявилося, що дому в мене немає. Є лише «проєкт», який я фінансував.
Михайло встав і спокійно підійшов до її сумочки, що висіла на стільці. Катя хотіла завадити, але він випередив її. Одним рухом він дістав два предмети: золотисту банківську картку та ключі від автомобіля.
— Що ти робиш? Віддай! Це моє! — закричала вона.
— Ні, Катю. Це моє. Це було в тебе в тимчасовому користуванні. Більше в цьому немає сенсу. Картку я заблокую через десять хвилин. Машину заберу завтра зранку.
Теща кинулася до нього:
— Ти не маєш права! Вона твоя дружина!
— Вона була моєю дружиною, поки я вірив, що ми — сім’я. А тепер проєкт закрито. Фінансування припинено.
Михайло вийшов у коридор. Обидві жінки бігли за ним, вигукуючи прокляття та погрози. — А квартира? Ти її на вулицю виставиш? — кричала Ангеліна Степанівна. Михайло спокійно взувався.
— Квартира куплена мною до шлюбу. У вас є тиждень, щоб вивезти свої речі. Думаю, Каті буде дуже зручно жити у тебе, мамо. Ви ж так любите розмовляти.
Він відчинив двері. Запах дорогої вечері змішувався з холодним повітрям під’їзду.
— Я починаю нове життя. Без глядачів і без боргів перед тими, хто мене не цінує.
Двері зачинилися з глухим, остаточним звуком. Михайло вийшов на вулицю, вдихнув нічне повітря і відчув неймовірну легкість. Проєкт «Сім’я» був закритий, але попереду було справжнє життя. На кухні ж залишилися дві жінки, чия ідеальна картинка світу розсипалася на друзки, залишивши їх наодинці з власною порожнечею.
