— Мам, ну… так, ми замовили трохи суші. — Так мені сказав мій дорослий син Тарас, коли я заскочила його на відвертій брехні у власному домі. Я не могла повірити, що після стількох років турботи і любові, ми з чоловіком стали для нього чужими людьми, яких можна обдурити заради пакування рису з рибою.
Син із невісткою замовили суші й з’їли на самоті, не поділившись із батьками. Як вчинити? Ця історія трапилася в одній досить звичайній українській родині, але залишила по собі гіркий осад і чимало питань про сімейні стосунки, повагу та елементарну людяність. Мені розповіла її моя давня знайома, пані Оксана, і попросила поділитися, щоб почути думку інших людей.
Оксана та її чоловік, Петро, усе своє життя віддавали дітям. Жили скромно, багато працювали, щоб забезпечити сину, Тарасу, гідне навчання і дати йому хороший старт у житті. Тарас виріс здібним хлопцем, закінчив університет і почав будувати кар’єру в престижній IT-компанії. Заробляв він добре, навіть дуже добре, як на їхні провінційні мірки.
Кілька років тому Тарас одружився з чарівною дівчиною Софією. Софія була із забезпеченої родини, звикла до іншого рівня життя. Оксана і Петро прийняли невістку як рідну доньку, намагалися догодити їй у всьому, хоча часом почувалися ніяково через різницю у їхніх звичках і поглядах.
Син із невісткою жили окремо, винаймали квартиру в столиці. Але щомісяця приїжджали до батьків на вихідні. Оксана завжди готувала для них усе найкраще: улюблені страви Тараса, різноманітні пироги, салати. Вона завжди накривала стіл так, ніби чекала поважних гостей, хоча це були її рідні діти.
Цього разу Тарас із Софією приїхали, як і планували, у п’ятницю ввечері. Оксана та Петро, як завжди, чекали їх із нетерпінням. Вечеря пройшла добре, у звичній теплій атмосфері.
У суботу ввечері, після прогулянки містом, Софія сказала:
— Мамо Оксано, ми з Тарасом дуже втомилися, хочемо трохи відпочити. Ми піднімемося до нашої кімнати.
Батьки, звісно, не заперечували. Вони завжди виділяли синові та невістці їхню стару, але затишну кімнату на другому поверсі будинку, де Тарас виріс.
Оксана та Петро сиділи внизу, дивилися телевізор і розмовляли про буденні справи. Було близько сьомої вечора. Раптом почувся дзвінок у двері. Петро пішов відчиняти.
Повернувшись, він тримав у руках великий пакет із логотипом відомої служби доставки їжі. Це був кур’єр.
— Що це, Петре? — здивовано запитала Оксана.
— Не знаю, Оксано, кур’єр сказав, що це замовлення на ім’я Тараса.
Оксана глянула на пакет. З нього долинав легкий, але впізнаваний аромат імбиру, васабі й рису. Вона відразу зрозуміла, що це суші, які так любить Софія.
— Це, мабуть, вони собі замовили, — тихо промовила Оксана. — Я ж казала Тарасу, що приготую його улюблені голубці на вечерю.
Петро знизав плечима:
— Може, захотіли чогось іншого. Молодь зараз така, Оксано, люблять ці закордонні страви.
Оксана поставила пакет на стіл у вітальні. Їй стало трохи прикро. Не через суші, звісно, а через те, що вони нічого не сказали. Але вона вирішила не надавати цьому значення. Може, забули попередити, чи їм незручно було замовляти.
Через деякий час Оксана піднялася на другий поверх. Вона хотіла запитати, чи не потрібна їм гаряча вода для чаю, чи може, ще щось. Двері до кімнати сина були причинені.
Оксана постукала.
— Тарасику, Софійко, ви тут? Чи не хочете чогось?
Їй відповіла Софія, але голос був напружений і якийсь не дуже привітний.
— Ні, дякуємо, мамо Оксано, все добре. Ми вже лягаємо.
Оксана відчула дивний холод. Вона чула якісь шерехи і тихий, але дзвінкий стукіт — схоже на палички для їжі. Але ж Тарас сказав, що вони відпочивають.
Повернувшись до вітальні, вона розповіла про це чоловікові.
— Мені здається, Петре, вони їдять ті суші.
— Ну і що, Оксано? — спокійно сказав Петро. — Це їхні гроші, їхнє замовлення.
— Але ж ми тут, Петре, — ледь не пошепки промовила вона. — Ми, їхні батьки. Хіба не можна було хоча б запитати? Чи спуститися і сказати: “Мамо, тату, ми тут собі замовили суші, може, ви хочете спробувати?” Або, на крайній випадок, замовити й на нас. Я не про те, що мені хочеться тих суші, а про елементарну повагу, Петре.
Петро тяжко зітхнув. Він також відчував дискомфорт, але намагався згладити ситуацію.
— Оксано, не бери близько до серця. Вони, мабуть, хотіли усамітнитися, провести час разом. Суші — це ж така їжа, її не дуже зручно їсти великою компанією.
Оксана не могла заспокоїтися. Вона згадала, як усе своє життя ділилася з сином останнім, як купувала йому найдорожчі фрукти, хоча сама їх ніколи не куштувала. А тепер, коли син став дорослим, коли він має можливість, він не вважає за потрібне навіть згадати про батьків.
— Петре, а як ти думаєш, чому вони не сказали нам? — запитала вона, і в її голосі бриніла образа. — Це ж не вечеря, яку я готувала, це просто якась закуска.
— Не знаю, Оксано, не знаю, — відповів Петро. — Але, мабуть, не хотіли нас обтяжувати, може, подумали, що ми не захочемо ці суші.
Наступного дня Тарас і Софія поводилися як ні в чому не бувало. За сніданком Софія сказала:
— Дякую, мамо Оксано, було дуже смачно!
А Тарас додав:
— Мам, голубці в тебе, як завжди, неперевершені. Ми, до речі, вчора навіть не вечеряли, так втомилися. Ледь до ліжка доповзли.
Ця фраза Тараса про те, що вони “навіть не вечеряли”, стала для Оксани, як вона потім зізналася мені, найболючішою. Вона зрозуміла, що син її свідомо обманює. Обманює в такій дрібниці, у такій нісенітниці, але обманює.
Оксана не витримала. Вона вирішила не влаштовувати сцени, але дати синові зрозуміти, що вона знає.
— Тарасику, — сказала вона спокійно, дивлячись йому прямо у вічі. — Насправді, я знаю, що ви вечеряли. Вчора кур’єр приніс вам замовлення, я його бачила. Це були суші.
Софія почервоніла, а Тарас виглядав розгубленим. Він швидко відвів погляд.
— Мам, ну… так, ми замовили трохи суші. Але ми були дуже голодні, а вечеряти ще було рано. І це була невелика порція, мам, чесно, тільки для нас двох. Ми подумали, що ти і тато не захочете, ви ж таке не дуже любите.
— Справа не в тому, що ми любимо чи не любимо, синку, — відповіла Оксана, і її голос тремтів. — Справа в тому, що ти приховуєш від нас те, що ти робиш у нашому домі. Справа в тому, що ти не вважав за потрібне запропонувати, чи хоча б сказати, що ти замовляєш собі їжу. Ми тут, Тарасе. Ми твої батьки. Ми завжди ділилися з тобою останнім шматком хліба. А ти навіть суші не міг запропонувати.
Софія втрутилася:
— Мамо Оксано, вибачте, ми не хотіли вас образити! Ми просто були такі втомлені, хотіли посидіти у себе в кімнаті, подивитися фільм. Це був просто маленький набір, його б не вистачило на чотирьох.
— Софійко, якщо не вистачило б, то можна було замовити більший набір, — сказав уже Петро, який досі мовчав. — Або ж, якщо ви хотіли усамітнитися, то можна було сказати: “Мамо, тату, ми собі замовили, вибачте, але ми хочемо поїсти на самоті, бо дуже втомлені”. І ми б зрозуміли. Ми ж не діти.
Ситуація стала дуже напруженою. Тарас і Софія швидко зібралися і поїхали, посилаючись на термінові справи. Вони вибачалися, але їхні вибачення звучали нещиро, наче вони виправдовувалися за те, що їх спіймали на гарячому, а не за образу, яку вони завдали.
Оксана та Петро залишилися наодинці зі своїми важкими думками. Для них це була не просто ситуація з їжею, а набагато глибша проблема — прояв неповаги, відчуження, байдужості. Вони зрозуміли, що їхній син, який виріс у любові та турботі, став дорослим, але забув про елементарну ввічливість і сімейні цінності.
— Може, ми самі винні? — запитала Оксана, витираючи сльозу. — Може, ми занадто розпестили його?
— Ні, Оксано, — відповів Петро. — Ми просто любили. А в ньому, здається, щось змінилося. Це не Софія його змінила, це він сам дозволив собі так поводитися.
Ось така історія, друзі. На перший погляд, це дрібниця — суші. Але ця дрібниця виявила щось дуже важливе і болюче в стосунках між батьками та дорослими дітьми.
Як ви думаєте, чи правильно вчинили Тарас і Софія, замовивши їжу лише для себе і приховавши це від батьків, які їх приймали в себе вдома?
Чи мала Оксана право висловити своє обурення, чи потрібно було промовчати й не звертати уваги на таку “дрібницю”?
Чи відчуваєте ви, що стосунки між поколіннями змінюються, і повага до батьків відходить на другий план?
Будь ласка, поставте свою вподобайку, якщо ця історія зачепила вас, і напишіть свою думку в коментарях. Мені й Оксані дуже важливо знати, що ви думаєте про цю ситуацію.
