— Максиме, ти заклав мою квартиру, яку я купувала ще до нашого знайомства, працюючи по чотирнадцять годин на добу? Ти привів сюди натовп нахлібників і смієш називати мене егоїсткою, бо я не хочу годувати вас усіх своїми останніми грошима? Збирайте речі. Зараз же.
Вероніка відчинила двері своєї квартири і на мить притулилася до одвірка, заплющивши очі. Робочий день у салоні краси видався не просто важким — він був висмоктуючим. Вісім годин на ногах, три скандальні клієнтки, які вимагали неможливого, і постійне незадоволення адміністраторки, яка, здавалося, отримувала задоволення від дріб’язкових причіпок. Усе, про що вона мріяла — це гаряча ванна, шматок піци і тиша.
Але тиша в її домі останнім часом стала розкішшю, яку вона не могла собі дозволити.
Максим сидів на кухні. Світло від екрана телефону відбивалося в його окулярах, роблячи погляд відчуженим. Він навіть не підняв голови, коли почувся звук ключа в замку. Вероніка пройшла повз нього до холодильника. Шлунок зрадницьки зсунувся від голоду — за весь день вона встигла з’їсти лише йогурт і одне кисле яблуко.
Відчинивши дверцята, Вероніка завмерла. Порожнеча. Абсолютна, стерильна порожнеча. На полицях сиротливо тулилася пляшка кетчупу та засохла половинка лимона, яка, здавалося, пам’ятала ще кращі часи.
— Максе, а де їжа? — Вероніка обернулася до чоловіка, відчуваючи, як всередині починає закипати глухе роздратування.
— Яка їжа? — Максим нарешті відірвався від екрана, але погляд його був порожнім. — А, ну мама приходила, готувала обід. Мабуть, усе пішло на це. Вероніка стиснула кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні. Звісно, Тетяна Миколаївна. Свекруха мала дивовижну здатність витрачати за один раз стільки продуктів, скільки звичайній родині вистачило б на тиждень. Вона вважала, що «готувати потроху — це ознака бідності».
— І що мені тепер вечеряти? — запитала Вероніка, намагаючись тримати голос рівним. — Ну, замов що-небудь, — Максим знизав плечима і знову занурився в переписку.
Вероніка відкрила банківський додаток. На картці залишалося 500 гривень. До зарплати — ще п’ять днів. Рік тому все було інакше. Тоді вона ще вірила, що їхні стосунки можна врятувати, що тепло повернеться. Але за останні дванадцять місяців щось зламалося остаточно. Секс став рідкістю, розмови — обміном короткими побутовими фразами. Вона все частіше думала про розлучення, але страх починати все спочатку в тридцять п’ять паралізував її.
— Слухай, мені треба з тобою поговорити, — Максим раптом відклав телефон. Вероніка напружилася. Такий тон ніколи не віщував нічого доброго.
— Про що? — Розумієш, у батьків проблеми з бізнесом. Дуже серйозні.
Володимир Петрович і Тетяна Миколаївна останні п’ятнадцять років тримали невелику мережу продуктових крамниць. Максим завжди пишався цим, натякаючи, що колись цей спадок дістанеться йому та його сестрі Анні.
— Які саме проблеми? — Батько вклався в розширення, взяв кредит під шалені відсотки на відкриття нових точок. Думав, що все окупиться за літо. Але постачальник їх «кинув», товар не довезли, гроші зникли. Оренда злетіла вдвічі. Коротше, вони закрили все. Борги залишилися величезні.
Вероніка опустилася на стілець навпроти чоловіка. Вона відчувала холод, що розповзався по хребту.
— Мені дуже шкода, Максе. Але ми самі ледь зводимо кінці з кінцями.
— Я вже допоміг їм, — Максим перебив її, дивлячись у бік вікна.
— Як допоміг? — Пульс Вероніки прискорився. — Взяв кредит.. Під залог квартири.
На кілька секунд у кухні запала така тиша, що було чути гудіння старого холодильника. Потім до Вероніки дійшов сенс сказаного.
— Ти що зробив? Під залог якої квартири?
— Ну нашої ж…
— Моєї квартири?! — Вероніка схопилася зі стільця.т
— Ти заклав мою квартиру, яку я купила на свої кровні гроші ще до нашого весілля? І навіть не подумав запитати моєї згоди?
— Ніко, заспокойся!
— Не смій казати мені «заспокойся»! Як ти взагалі зміг це зробити без мого відома?
Максим зам’явся, вивчаючи візерунок на скатертині.
— У мене була довіреність. Пам’ятаєш, три роки тому, коли ти їхала до сестри на місяць? Ти оформила на мене генеральну довіреність, щоб я міг платити за комуналку і змінити замок.
— Я її відкликала! Одразу, як повернулася!
— Не одразу. Минуло два місяці. За цей час я зробив копію, нотаріально завірену. Про всяк випадок.
Вероніка вхопилася за спинку стільця, відчуваючи, як підкошуються ноги. Він планував це. Він тримав цей «козир» у рукаві роками, знаючи, що колись він може знадобитися його родині.
— Ти вкрав мій дім, Максиме. Фактично — вкрав.
— Не драматизуй! Я просто взяв позику. Ми її виплатимо.
— «Ми»? — Вероніка засміялася гірким, істеричним сміхом. — Ти працюєш вантажником на складі за копійки. Я в салоні отримую більше, але навіть моєї зарплати не вистачає навіть на відсотки! Ти взагалі рахувати вмієш?
— Батьки встануть на ноги — допоможуть, — вперто промовив він.
— Їм за шістдесят! Свекор після інфаркту, свекруха ні дня не працювала! Ганна з Дмитром теж не олігархи! Ти просто знищив наше життя. Ти ідіот, Максим.
Раптом у двері подзвонили. Максим підхопився.
— Це батьки. Я сказав їм приїхати. У передпокій увійшли Володимир Петрович і Тетяна Миколаївна з виразом глибокої скорботи на обличчях. За ними — сестра Анна з величезною сумкою та молодший брат Дмитро з двома чемоданами.
— Здрастуй, Веронічко, — Тетяна Миколаївна спробувала цьомнути невістку в щоку, але та відсторонилася. — Ох, вибач, що так раптово. Максимушка сказав, що можна до вас перебратися на певний час.
— На який саме час? — Вероніка дивилася на чоловіка, але той уникав її погляду. — Поки не вирішимо житлове питання, — кивнув Володимир Петрович, знімаючи черевики так впевнено, наче він був тут почесним гостем.
Вероніка стояла посеред коридору, спостерігаючи, як родина Максима розповзається по її трикімнатній квартирі. Ганна з Дмитром потягли речі в гостьову. Тетяна Миколаївна вже господарювала на кухні, виставляючи на стіл свої ліки та цукорницю. Володимир Петрович розвалився на дивані у вітальні, увімкнувши телевізор на повну гучність.
— Максим, вийди на балкон. Зараз же, — процідила Вероніка крізь зуби. На вулиці був холодний жовтневий вечір, але Вероніка не відчувала морозу. Її палила лють. — Ти запросив їх жити сюди? Всіх чотирьох?
— Їм нікуди йти, Ніко! Будь людиною!
— Це МОЯ квартира. Ти навіть не запитав!
— Вони — сім’я! Невже ти така безсердечна?
— Безсердечна? — Вероніка мало не закричала. — Ти заклав моє житло, вліз у борги, привів сюди ораву нахлібників, і Я після цього безсердечна?
— Досить волати про «свій дім»! Ми в шлюбі! Все спільне!
— Ні, Максиме. Не все. Цю квартиру я купувала на гроші, які збирала п’ять років, працюючи по чотирнадцять годин на добу без вихідних. Поки ти «шукав себе», я будувала це життя.
Ввечері Вероніка зрозуміла, що її дім перетворився на комуналку найгіршого зразка. Тетяна Миколаївна самовільно зайняла господарську спальню, заявивши, що у неї болить спина і їй потрібне велике ліжко. Максим запропонував Вероніці спати з ним на розкладному дивані у вітальні.
— Я буду спати у своїй спальні, — відрізала Вероніка. — А твої батьки нехай ідуть у гостьову.
— Мама не може на жорсткому, у неї радикуліт! — заперечив Максим. — І що мені тепер, спати в проході у власній квартирі?
Тиждень перетворився на місяць. Місяць — у два. Вероніка жила в пеклі. Кожен ранок починався з черги у ванну. Шість дорослих людей на один санвузол — це щоденна битва за право почистити зуби. Вероніка почала вставати о п’ятій ранку, щоб встигнути прийняти душ до того, як прокинуться «гості».
Гроші витікали з космічною швидкістю. Кредит забирав майже весь їх дохід за місяць. Максим благав Вероніку допомогти з виплатами, і вона погодилася, розуміючи: якщо банк забере квартиру, вона залишиться на вулиці. Вероніка знайшла підробіток — робила манікюр вдома вечорами та у вихідні. Вона приходила з салону о восьмій, працювала вдома до одинадцятої, а о шостій ранку знову бігла на роботу.
Круги під очима стали її постійними супутниками, шкіра набула сірого відтінку. Але найгіршим було ставлення родичів. Володимир Петрович і Тетяна Миколаївна звикли до розкоші. Ковбаса мала бути тільки елітною, сир — імпортним, м’ясо — тільки свіжою вирізкою. Коли Вероніка приносила звичайні продукти, свекор морщився.
— Що це за пластик? — він брезгливо тицяв виделкою в ковбасу. — Вероніко, ми не жебраки, щоб таке їсти.
— То купуйте самі те, що хочете! — огризалася вона.
— У нас фінансові труднощі, ти ж знаєш, — вступала Тетяна Миколаївна. — Максимушка, скажи дружині, що ми не можемо харчуватися цими відходами.
Ганна та Дмитро теж не поспішали шукати роботу. Ганна заявила, що у неї «депресія через крах бізнесу», а Дмитро відмовлявся від вакансій, бо «умови не королівські». Вони жили за її рахунок і сприймали це як належне.
Фатальний вечір п’ятниці став крапкою в її терпінні. Вероніка повернулася після особливо важкої зміни. Голова розколювалася. Вона відкрила холодильник, сподіваючись на вечерю, на яку спеціально купила продукти вранці — курку, овочі, фрукти. Порожньо. Тільки кетчуп на дверцятах.
— Ви серйозно все з’їли за день? — вона обернулася до родичів, що сиділи у вітальні. — Веронічко, не груби, — Тетяна Миколаївна гортала журнал. — Я готувала обід. Запекла курку, зробила салат. Люди мають нормально харчуватися.
— Люди? П’ять дорослих лобів, які не працюють і жеруть за мій рахунок — це люди?
— Як ти розмовляєш? — обурилася свекруха. — Максиме, ти чуєш, що вона каже?
Максим вийшов із ванної, витираючи обличчя рушником.
— Ніко, що сталося?
— Сталося те, що я прийшла з роботи голодна, а в домі немає ні крихти! Тому що твої родичі все зжерли!
— Ми не «жеремо», а харчуємося, — подав голос Володимир Петрович. — І, до речі, Вероніко, в холодильнику не було сиру для бутербродів. Я хотів перекусити, а там одна курка.
— Вам мало півтора кілограма курки на обід?
— Ми звикли до різноманітності, — втрутилася Ганна. — Не можеш забезпечити нормальну їжу — так і скажи.
У Вероніки потемніло в очах. Вона підійшла до Ганни впритул.
— Послухай мене уважно, Ганнусю. Ти сидиш у моїй квартирі, жреш мою їжу, користуєшся водою та світлом, за які плачу Я. Ти за два місяці не внесла жодної копійки. Тож заткнися і радій тому, що маєш.
— Максиме! Ти чуєш? — завищала Ганна.
— Ніко, заспокойся, — Максим підійшов до дружини.
— Давай обговоримо це спокійно.
— Спокойно? Два місяці я терплю! Два місяці працюю як проклята, щоб прогодувати шістьох людей! Сплю на дивані, забула про відпочинок. І ти кажеш «спокійно»?
— Ми переживаємо важкі часи, — втрутився свекор. — Треба триматися разом, допомагати одне одному.
— Допомагати? — Вероніка повернулася до нього. — А хто кому допомагає? Я — вам, чи ви — мені? Бо поки що я бачу тільки п’ятьох дорослих людей, які зручно вмостилися на моїй шиї!
— Як ти смієш так говорити з моїм батьком? — Максим схопив її за плече. Вероніка з силою струсила його руку.
— Смію! Бо це мій дім! І з мене досить.
— Значить так, — голос Вероніки став холодним, як лід. — Я більше не збираюся вас утримувати. У мене немає грошей на нові продукти. На картці залишилося три тисячі до зарплати. Це — на мій проїзд та інтернет. Все інше пішло на ваш апетит і на кредит, який мій чоловік взяв без мого дозволу.
— Ти ж не відмовиш нам у допомозі? Ми ж сім’я… — Тетяна Миколаївна зробила жалісливе обличчя.
— Сім’я? — Вероніка прищурилася. — А хто допоміг мені? Хто запитав, як я почуваюся? Ви тільки вимагаєте: кращу їжу, зручні ліжка, гарячу воду. А що я отримую натомість? Образи та порожній гаманець?
— Невдячна! — вигукнула Ганна. — Ми тебе в родину прийняли, коли ти була ніким! Дівчисько з маленького містечка без зв’язків та копійки власних грошей!
— Без грошей? — Вероніка перейшла на тихий, небезпечний тон. — Нагадай мені, Анечко, хто купив цю квартиру? Хто працював роками без відпустки? Ти? Чи твій братик? Чи, може, твої батьки, які звикли жити не за статками і прогоріли, як тільки ринок качнувся?
— Замовкни! — крикнув Володимир Петрович. — Не смій так говорити про наш бізнес!
— А що, правда очі коле? Ви розтринькували гроші, міняли машини щороку, літали на відпочинок, а на «чорний день» відкласти не здогадалися? І тепер ви сидите в мене в гостях і вчите мене жити?
— Максиме, ти будеш це терпіти? Твоя дружина ображає нас! — Тетяна Миколаївна розридалася.
Максим переминався з ноги на ногу. Вероніка бачила, як він борсається між родиною та дружиною. Це було жалюгідно.
— Ніко, може, справді не варто так? Вони ж не спеціально…
— Не спеціально вкрав документи на квартиру? Не спеціально привів сюди натовп? Ти — егоїст, Максим. Ти подумав про когось, крім своїх батьків? Про мої почуття? Моє право на спокій?
— Ти егоїстка, — раптом тихо сказав Максим. — Думаєш тільки про свої метри і свої гроші.
Вероніка застигла. Це було останньою краплею.
— Я егоїстка? Я, яка віддає все до копійки, щоб ти не сів у тюрму за шахрайство з кредитом? Добре. Якщо я егоїстка — нехай так і буде. Вона підійшла до дверей і відчинила їх навстіж.
— Збирайте речі. Всі. Прямо зараз.
— Ти не можеш нас вигнати! — пробелькотіла свекруха.
— Ще й як можу. Це МОЯ власність. У вас тут немає ні прописки, ні прав. Або ви йдете самі, або я викликаю поліцію і заяву про незаконне проникнення.
— Куди вони підуть о десятій вечора? — Максим намагався взяти її за руку, але вона відштовхнула його.
— Мені все одно. Зніміть готель. Ідіть до друзів. Але з мого життя — геть.
Наступні пів години нагадували хаос. Тетяна Миколаївна голосила про «серцевий напад», свекор погрожував судами, Ганна з Дмитром хаотично кидали речі в сумки. Вероніка стояла з кам’яним обличчям. Щось у ній померло остаточно. О пів на дванадцяту родина завантажилася в таксі. Максим залишився в коридорі з сумкою.
— Ти і мене виганяєш?
— Тебе — поки ні. Але я. завтра я подаю на розгляд справу про незаконність кредиту. І не сподівайся, що я буду його платити. Розбирайся сам.
— Я не зможу один… Банк забере квартиру!
— Це твої проблеми. Треба було думати мізками, а не довіреністю.
Коли за родичами ачинилися двері, Вероніка повернула ключ. Тиша. Вперше за два місяці — цілюща, абсолютна тиша. Вона пройшла на кухню, налила собі склянку води і випила прожогом. Потім впала на ліжко у своїй спальні і розридалася. Вона виплакувала весь біль, приниження і втому.
А зранку вона почала діяти. .Розлучення пройшло швидко. Юрист виявився професіоналом — він довів, що Максим використав довіреність шахрайським шляхом, знаючи, що вона фактично анульована. Кредит переоформили особисто на Максима як на фізичну особу, знявши обтяження з квартири.
— Уявляєш, він оголосив себе банкротом, — розповідала їй подруга за чашкою кави. — Батьківський гараж і машину Максима продали за борги. Зараз вони всі туляться в орендованій двокімнатній на околиці. Свекор охоронцем у супермаркеті працює, Максим — вантажником на іншому складі. Ганна сидить на касі, постійно п’є. Вероніці не було їх шкода. Жодної краплі.
Вона тепер працювала тільки в салоні, висипалася по вісім годин і знову почала зустрічатися з друзями. В її домі було чисто, затишно і — головне — тихо. Вона згадала той вечір. Свої слова: «Моя квартира — не притулок і не банк». Це були найкращі слова в її житті. За вікном йшов перший сніг. Вероніка посміхнулася. Вона була вільною. І це було безцінно.
