— Максиме, не треба мені розповідати про твої таргетинги! У мене вчора було триста переходів на сторінку “Хрумкий кабачок”, бо я написала, що вони лікують від поганого настрою. Бери коробки і вези на Позняки, бо клієнти чекають!

— Максиме, не треба мені розповідати про твої таргетинги! У мене вчора було триста переходів на сторінку “Хрумкий кабачок”, бо я написала, що вони лікують від поганого настрою. Бери коробки і вези на Позняки, бо клієнти чекають!

Галина Іванівна все життя кудись бігла. Сорок років на заводі навчили її, що час — це не просто цифри на циферблаті, а виробничий план, квартальні звіти та нескінченні наради. Вона звикла прокидатися о шостій ранку за внутрішнім будильником, який продовжував дзвонити в її голові навіть тоді, коли завод закрився, а вона отримала почесну грамоту та статус пенсіонерки.

Перші три місяці свободи були схожі на затяжну недугу. Вона вимила вікна до кришталевого блиску, перебрала всі речі в шафах і навіть почала розмовляти з телевізором. 

— Ну куди ти йдеш, дурнику? Там же вбивця в шафі! — бурчала вона, нарізаючи яблука для чергової шарлотки.

Її син Максим, високий, підтягнутий чоловік у бездоганних сорочках, заїжджав щонеділі. Він був втіленням сучасного успіху: власник логістичної компанії, людина, яка оперувала термінами «ланцюги постачання», «фрахт» та «оптимізація витрат». 

— Мам, відпочинь, — казав він, поглинаючи п’ятий за рахунком млинець. — Ти своє відпрацювала. Поїдь у Трускавець, попий водички, сходи на танці для тих, кому «за…». Я все оплачу.

Галина Іванівна дивилася на сина і відчувала дивну суміш гордості та роздратування.

 — Які танці, Максиме? У мене коліна хрустять, як твої чипси. Мені справу треба. Руки чешуться щось робити, а не воду пити.

Максим лише посміхався, вважаючи це старечим бурчанням. Він не знав, що в голові його матері вже визрівав план, масштабніший за його останній контракт із китайськими постачальниками.

Все почалося з літа, яке видалося аномально врожайним. Дача Галини Іванівни, шість соток чорнозему під Борисполем, раптом вирішила видати річну норму овочів за тиждень. Огірки росли з такою швидкістю, що здавалося, ніби вони шелестять вночі, обговорюючи план захоплення території. Помідори наливалися соком, кабачки досягали розмірів невеликих авіабомб.

— Не викидати ж добро, — примовляла Галина Іванівна, затягуючи на кухню черговий мішок.

Кухня перетворилася на цех. Пара піднімалася до стелі, запах оцту, кропу та часнику просочив навіть фіранки у вітальні. Це був її стихійний «виробничий план». Вона закривала огірки за секретним рецептом своєї свекрухи (з листком дуба та вишні), варила лечо, яке за кольором нагадувало розплавлене золото, і створювала аджику, яку потай називала «Атомна енергія».

До кінця серпня погріб був забитий під зав’язку. Банки стояли на полицях як солдати на плацу: трилітрові — важка артилерія, літрові — піхота, а маленькі баночки з гірчицею та хроном — розвідка. 

— Мам, це клініка, — сказав Максим, заглянувши в погріб. — Навіщо нам стільки? Ми стільки не з’їмо навіть за три голодних роки. Давай я віддам це в дитячий будинок чи що?

— Не чіпай! — гаркнула Галина Іванівна так, що Максим мимоволі виструнчився, як колись у школі. — Це мій актив. Кожна банка — це інвестиція.

Ідея продавати прийшла випадково. Галина Іванівна зареєструвалася у Facebook, щоб стежити за фотографіями онуків, які Максим виставляв раз на пів року. Гортаючи стрічку, вона натрапила на групу «Наші Липки — сусіди». Там люди продавали все: від старих дитячих візочків до послуг з вигулу породистих ігуан.

«А чим мої огірки гірші за ігуан?» — подумала вона. Вона дістала банку, винесла її на сонячне світло, зробила фото (яке вийшло трохи розмитим, але дуже апетитним) і написала: «Доброго дня, сусіди. Я Галина Іванівна, пенсіонерка. Накрутила огірків, як на весілля, а весілля не передбачається. Солодкі, хрумкі, без жодної хімії. Тільки сіль, цукор і моя чесна совість. Кому треба до картопельки — пишіть».

Вона відклала телефон і пішла мити посуд. Коли через годину вона повернулася, екран світився від сповіщень.

 — «Хочу дві банки!», «А де забирати?», «Галино Іванівно, а у вас є лечо без цибулі? У мене чоловік її не виносить», «Ціна? Бронюю три банки!».

Галина Іванівна сіла на табуретку. Її серце калатало. Це було приємне, майже забуте відчуття — попит. Справжній, живий попит на її працю.

Максим дізнався про «бізнес» випадково, коли побачив у багажнику маминої машини (старенької «Таврії», яку вона відмовлялася міняти) коробки з-під бананів, забиті банками. 

— Мам, ти що, на базар зібралася? — засміявся він. — Хочеш згадати молодість, дев’яності, картаті сумки?

 — Не смійся, синку. Я за вчора заробила дві тисячі гривень. Просто сидячи на дивані. 

— Дві тисячі? — Максим підняв брову. — Це непогано. Але ж це стільки мороки… Доставка, пакування. Мам, давай я тобі просто додам ці гроші до утримання, тільки не займайся цим. Це виглядає… ну, несолідно.

Галина Іванівна витерла руки об фартух і подивилася на сина професійним поглядом начальника відділу збуту. 

— Несолідно — це коли людина з таким досвідом, як у мене, сидить і чекає смерті біля телевізора. А це — бізнес. І знаєш, як я його назвала? «Мамина крипта». Бо цінність моїх огірків тільки росте, на відміну від твого біткоїна.

Максим розсміявся і поплескав її по плечу: 

— Ну-ну, Ілоне Маску в спідниці. Подивимося, на скільки тебе вистачить.

Він не знав, що через тиждень Галина Іванівна замовить у друкарні перші етикетки. На них була зображена вона сама в солом’яному капелюсі, а знизу напис: «Консервація від Галки: Смак, який неможливо забанити».

До середини жовтня сарафанне радіо Фейсбуку рознесло новину про «неймовірну бабусю з Борисполя». Замовлення почали надходити вже не банками, а ящиками. Люди хотіли «сет із трьох видів аджики» на подарунок шефу, «баклажанну ікру» для веганського кафе на Подолі та «квашені яблука» для ресторану національної кухні.

Галина Іванівна зрозуміла, що її «Лада» не гумова, а спина — не сталева. 

— Алло, Максиме? — подзвонила вона сину в розпал його робочого дня. 

— Мам, я на нараді, у нас тендер… 

— Тендер зачекає. У мене логістичний колапс. Мені треба доставити десять ящиків на п’ять різних адрес у центрі. Мій водій (сусід дід Петро) пішов у запопій, тобто на лікарняний. Що твоя логістика каже в таких випадках?

— Мам, ну найми кур’єра! — роздратовано кинув Максим.

 — Якого кур’єра? Вони ж банки поб’ють! Там скляна тара, Максиме! Там цінний вантаж!

Максим зітхнув. Йому було простіше самому заїхати, ніж слухати лекцію про крихкість скла. — Ладно. За годину буду. Але це тільки один раз!

Максим припаркував свій чорний «Range Rover» біля маминого паркану рівно через годину. Він був у дорогому італійському костюмі, бо щойно вийшов із зустрічі з інвесторами. 

— Мам, я на п’ять хвилин. Де ці твої «активи»? — запитав він, відчиняючи багажник, що пахнув дорогою шкірою та французьким парфумом.

Галина Іванівна вийшла з дому, тримаючи в руках список, написаний каліграфічним почерком начальника старого гарту.

 — Так, Максиме. Записуй. Маршрут побудований з урахуванням заторів: спочатку на Печерськ, там Катерина Аркадіївна, вона бере шість банок «Тещиного язика». Потім на Поділ, в арт-кафе, там чекають на мариновані сливи. І останній пункт — ЖК «Паркові Озера», молода матуся просила варення з кульбаб для дитини.

— Варення з кульбаб? Мам, це ж бур’ян! 

— Це біостимулятор, — відрізала Галина. — Вантаж обережно, я кожну банку в газету загорнула.

Через сорок хвилин Максим стояв у заторі на бульварі Лесі Українки. У салоні автомобіля, який зазвичай пахнув успіхом та впевненістю, тепер панував густий, непереможний аромат маринованого часнику. Максим помітив, що водії в сусідніх машинах якось дивно принюхуються, дивлячись на його тоновані вікна.

Перша доставка на Печерську виявилася справжнім випробуванням. Катерина Аркадіївна, дружина якогось поважного чиновника, вийшла до під’їзду в шовковому халаті. Побачивши Максима на елітній машині, вона підозріло звузила очі. 

— Ви кур’єр від Галочки? — запитала вона, розглядаючи його годинник, вартість якого дорівнювала бюджету невеликого райцентру.

 — Так… — видавив Максим, передаючи важкий пакет. — З вас вісімсот гривень. 

— Ой, ви такий солідний! Напевно, Галочка розширює бізнес, раз таких хлопців наймає. Тримайте тисячу, решти не треба — це вам на бензин, а то ваша машина, мабуть, багато «їсть».

Максим стояв із двома купюрами в руках, відчуваючи, як його его повільно сповзає в каналізацію. Його, людину, яка керує флотом фур, пошкодували і дали «на чай».

Повернувшись додому ввечері, Максим застав маму за робочим столом. Перед нею лежав товстий зошит, розкреслений на десятки колонок. 

— Мам, це що, твоя база даних? Давай я тобі хоча б Excel поставлю на планшет. 

— Не треба мені твого Екселя, я в ньому нічого не відчуваю. Тут у мене все: хто купив, коли день народження у онуків клієнтки, хто любить солодке, а у кого печія від оцту.

Вона ткнула пальцем у рядок:

 — Ось, дивись. Пан Ігор з ІТ-компанії. Купив три банки аджики. Я йому бонусом поклала маленьку баночку хрону. Знаєш, що він написав? Що його програмісти після цієї аджики код пишуть у два рази швидше, бо мізки прочищає. Це називається «лояльність клієнта», Максиме. Цьому у твоїх інститутах не вчать.

Максим глянув у зошит. Там було написано: «Ігор, бородатий, окуляри, двоє котів. Не любить кріп, але обожнює чилі. Відправити смс у п’ятницю — нагадати про закупку до шашликів». Він згадав свою компанію, де CRM-система за двадцять тисяч доларів постійно видавала помилки, а менеджери забували імена ключових партнерів. 

— Мам… — прошепотів він. — Твій «Зошит» працює краще за мій софт.

У листопаді настав «чорний вівторок». Попит на консервацію зріс настільки, що Галина Іванівна вирішила закрити останню партію пізньої капусти. Але виявилося, що в радіусі п’ятдесяти кілометрів закінчилися якісні кришки з різьбою. 

— Максиме, рятуй! — голос мами в трубці був панічним. — Замовлення на «Зимовий набір» — тридцять штук, а мені нема чим закручувати! Китайські з супермаркету не беру — вони іржавіють за місяць. Мені потрібні наші, посилені!

Максим підняв усі свої зв’язки. Він дзвонив постачальникам металобрухту, власникам складів, навіть одному знайомому на заводі пакувальних матеріалів. 

— Юро, мені потрібні кришки. Так, для банок. Ні, я не збожеволів. Мені треба триста штук до вечора, або мене звільнять з посади сина!

Ввечері під дім Галини Іванівни заїхала фура-рефрижератор. Водій вийшов, витер лоба і сказав: 

— Приймайте вантаж. Три ящики елітних кришок з подвійним лакуванням. Максим Олександрович сказав, що це питання національної безпеки.

Наприкінці року компанія Максима мала організувати великий банкет для іноземних партнерів. Ресторан, який мав готувати закуски, за дві години до початку повідомив, що у них «технічні проблеми» і холодної нарізки не буде.

Максим був у розпачі. Солідні німці та поляки вже їхали в готель, а на столах була лише мінеральна вода. 

— Мамо… У тебе залишилося щось у погребі? — голос Максима тремтів. 

— У мене завжди все є, — спокійно відповіла Галина Іванівна. — Скільки людей? Сорок? Буде зроблено.

Через годину до готелю під’їхав той самий «Range Rover», але тепер він був забитий під дах. Галина Іванівна особисто вийшла в білому фартуху і почала розставляти тарілки. Тут були і грибочки в олії, і квашені яблука з корицею, і та сама легендарна аджика, і огірочки, що хрустіли так, що було чутно в сусідньому залі.

Німці спочатку обережно куштували «невідомі овочі», а через п’ятнадцять хвилин Максим почув, як головний інвестор Ганс вигукує: 

— Mein Gott! Макс, це неймовірно! Де ти взяв це крафтове еко-виробництво? Це ж справжній Organic Gold! Ми хочемо контракт не тільки на фури, ми хочемо ці огірки в Берлін!

Сьогодні Галина Іванівна більше не стоїть біля плити по вісімнадцять годин. Максим допоміг їй відкрити невеликий цех «Мамина Крипта», де працюють п’ять жінок-пенсіонерок з їхнього селища. У них білі халати, сучасне обладнання, але рецепти — тільки ті, з «Зошита у клітинку».

Максим тепер часто каже своїм менеджерам: 

— Якщо ви не знаєте, чи є у вашого клієнта коти і чи любить він кріп — ви не займаєтеся бізнесом. Ви просто пересуваєте коробки.

А Галина Іванівна іноді заходить до нього в офіс, кладе на стіл баночку нових експериментальних помідорів і каже: 

— Тримай, Максиме. Це для інвесторів. Скажи їм, що це лімітована серія. І не забудь — доставка за твій рахунок!

Він посміхається. Бо зрозумів: логістика — це важливо, але без «секретного інгредієнта» у вигляді маминої любові — це просто суха математика.