— Макар тут? — запитала я, ледве переступивши поріг будинку Любові Петрівни, хоча його машини на подвір’ї не було. Свекруха здивовано підвела погляд від в’язання: — Який Макар? Я його не бачила вже цілий місяць. У моїй голові одразу закрутилася одна думка: де ж він насправді проводить усі ці вихідні?
Наш двоповерховий будинок у місті був моєю гордістю. Не просто гордістю — це був наш спільний проєкт, наша мрія, втілена за дванадцять років шлюбу. Дванадцять років ми з Макаром працювали, відкладали, я продала невелику батьківську спадщину після того, як не стало мого дідуся, і все пішло в той фундамент. Я вклала в нього душу, кожну цеглинку, кожну клумбу біля ґанку.
Мені тридцять п’ять, Макару — тридцять вісім. Наша донька, Даринка, цього року пішла у сьомий клас. Вона була нашим сонечком, моїм світлом і найбільшою втіхою. Жили ми як звичайні люди. Були побутові дрібниці, невеличкі непорозуміння, але я завжди вважала, що наш шлюб міцний. Звісно, до останніх пів року.
Тоді все почало змінюватися. Макар, який раніше любив проводити вихідні на задньому дворі, працюючи з деревом, раптом почав їздити у відрядження. Ні, не так. Він їздив “до мами” — його мати, Любов Петрівна, мешкала у невеличкому містечку за дві години їзди від нас.
— У мами проблеми з водопроводом, — сказав він якось у суботу вранці, коли я накривала сніданок. — Треба терміново поїхати. Вона вже тиждень без нормальної води.
— Але ж я можу поїхати з тобою, — запропонувала я. — Даринка дуже скучила за бабусею, та й я допомогла б чимось на кухні.
Він насупився, відвів погляд.
— Ні, Ярино. Ти ж знаєш, там усе розрито, брудно. Це чисто чоловіча робота. А мама каже, що Даринка їй тільки заважатиме. Вона вже не така молода, їй потрібен спокій.
— Але ж вони чудово спілкувалися! — здивувалася я.
— Зараз інша ситуація. Вона дуже погано почувається. Я приїду завтра пізно ввечері. Навіть не дзвони. У неї старенький телефон, погано ловить, а мій може розрядитися, коли я під дахом лагодитиму.
Я тоді повірила. Чому б ні? Це ж його мати. Любов Петрівна завжди була хорошою жінкою. Ввічлива, ніколи не лізла в наші справи, обожнювала онучку.
Але ці “поїздки до мами” почали повторюватися. Щодва тижні, потім — щотижня. Відмазки ставали все дивнішими. То потрібно ремонтувати дах, то лагодити паркан, то вона просила терміново привезти якісь ліки, яких у містечку немає.
Якось я спробувала подзвонити Любові Петрівні сама. Хотіла запитати, як її здоров’я, чи не потрібна фінансова допомога. Набрала номер, але у слухавці почув лише глухий сигнал, що абонент поза зоною. Потім — довгі гудки без відповіді.
— Що з маминим телефоном? — спитала я Макара, коли він повернувся.
— О, він зовсім поламався! — швидко відповів він. — Вона купила якийсь найпростіший, старенький. Мені й собі ніколи його налаштувати. Каже, щоб я її не турбував по дрібницях.
— Але ж ми хочемо поговорити з нею по відеозв’язку, — втрутилася Даринка. — У дівчинки очі були сумні. — Вона обіцяла мені показати свого нового котика.
Макар роздратовано зітхнув:
— Потім, Дарусю. Бабуся зараз не може. Їй спокій потрібен. Вона дуже виснажена.
З цього моменту я почала відчувати холодок. Макар став замкнутим, неуважним. На мої спроби поговорити він реагував дратівливо або зовсім ігнорував. А Даринка справді тужила за бабусею, яка фактично виростила її і була єдиною, хто залишався в моєму житті з рідних після смерті батьків.
Я почала помічати, що Макар став ретельніше стежити за собою: новий парфум, нова сорочка, яку він одягав саме для поїздки до “хворої мами”, ідеально чисті черевики. Усе це не в’язалося з образом чоловіка, який цілий день копається в грядках чи ремонтує протікаючий дах.
— Знаєш, — сказала я собі одного вечора, дивлячись на порожнє місце Макара на дивані, — щось тут не сходиться.
Минуло ще два тижні. Знову субота, знову він поїхав.
— Справи! — кинув він, сідаючи в машину. — Складні переговори по проєкту. Дзвонити не треба!
Але ж я точно знала, що сьогодні субота. Він завжди їздив до матері на вихідні. Тоді чому він вигадує про робочі переговори?
Тієї ж миті в моїй голові дозрів план. Я швидко зібрала Даринку.
— Дарусю, як ти дивишся на те, щоб зробити сюрприз бабусі Любі? Привеземо їй твій малюнок і допоможемо по господарству.
Даринка застрибала від радості. Я знала, що роблю неправильно, їдучи туди, коли Макар так наполягав не їхати, але почуття тривоги та підозри були сильнішими за здоровий глузд.
Ми поїхали. Дорога займала рівно дві години. Усю дорогу я перебирала в голові найгірші варіанти. Можливо, його мати справді хвора, і він не хоче мене засмучувати. Можливо, у нього просто нова робота, і він соромиться сказати. Але тоді навіщо було брехати про маму?
Ми приїхали в містечко. Я зупинила машину біля знайомого, акуратного будиночка Любові Петрівни. Садок був доглянутий, але на подвір’ї не було Макарової машини. Це була перша дивна річ.
Я вийшла з машини, взяла Даринку за руку і обережно постукала у двері.
Двері відчинила Любов Петрівна. Вона була в ошатному світлому халаті, на обличчі — усмішка, на голові — новенька, щойно зроблена зачіска. Вона виглядала просто чудово. Аж ніяк не як важко хвора жінка, яка тиждень не має сили взяти до рук телефон.
— Ярино! Даринка! — вигукнула вона, ошелешена, але щиро зраділа. — Які гості! Як добре, що ви приїхали!
Даринка одразу кинулася її обіймати.
— Бабусю, ти зовсім не хворієш! А тато казав, що ти лежиш!
Любов Петрівна здивовано подивилася на мене, а потім ніжно погладила онучку по голові.
— Яке щастя, що я не хворію, сонечко! Але що ти кажеш про тата?
Ми сіли на веранді. Любов Петрівна приготувала нам свіжий компот із вишень.
— Ярино, що відбувається? — запитала вона тихим, але рішучим тоном. — Валентин… тобто Макар, ти знаєш. Я його не бачила вже півтора місяця. Він дзвонив тиждень тому, казав, що ви відпочиваєте на півдні. Казав, що ви втомилися від мене, від містечка і попросили його не турбувати, поки ви не повернетеся.
У мене в голові запаморочилося. Півтора місяця? Півроку він вигадував історії про її тиск, водопровід, про дах, а сам навіть не приїздив. І що найгірше — він наговорив їй, що ми, його сім’я, втомилися від неї.
— Любов Петрівна, — ледве промовила я. — Ми не були на півдні. Я не брала відпустку. І ми ніколи б не втомилися від вас. Він увесь цей час казав мені, що їде до вас. Що у вас зламаний телефон, і тому я не можу додзвонитися.
Любов Петрівна на секунду замовкла, а потім витягла з кишені ошатного халату новенький мобільний.
— Ось мій телефон. Я собі купила новий, коли старий, старенька модель, зовсім перестав працювати. Це було два місяці тому. Я ж одразу всім сама подзвонила, щоб дати новий номер.
Я вихопила з кишені свій телефон і набрала старий номер Любові Петрівни.
— Абонент тимчасово недоступний, — повідомив робот.
— Бачите? Він мені казав, що у вас зламався телефон, а сам… сам він просто заблокував мій номер або підмінив його на якийсь інший, що ніколи не відповідав. Щоб я не змогла подзвонити. І щоб ви не змогли додзвонитися до мене. Він же знав, що ви самі до мене не поїдете.
Ми сиділи мовчки. Даринка гралася на килимі з новеньким котиком, не розуміючи всієї ваги нашої розмови.
— Де ж він? — запитала Любов Петрівна. — Де він є, якщо не тут, і не з вами?
— Він сказав, що сьогодні у нього термінові робочі переговори. — Я подивилася на годинник. — Зараз середина дня. Спробуймо йому подзвонити. Він не чекає на дзвінок.
Я набрала номер Макара. Довгі гудки. Я ледь дихала. Нарешті він підняв слухавку.
— Привіт, Макаре. Це Ярина. — Мій голос був на диво спокійний, хоча всередині все тремтіло.
— Я ж просив не дзвонити! — пролунав роздратований голос. — Ти ж знаєш, я на роботі, дуже важлива нарада! Що сталося?
— Мені просто стало цікаво, — вела я далі. — Яка саме нарада відбувається в суботу вдень, коли ти мав бути у своєї мами?
— Яка різниця? Я все одно працюю, щоб наш будинок був найкращим!
— А я зараз сиджу у твоєї мами на кухні, — сказала я тихо, але чітко.
Настала пауза, така довга і важка, що я відчула, як моє серце пропустило кілька ударів. У слухавці було чути якесь віддалене шарудіння.
— Ти… ти про що? — його голос став глухим, він, здається, почав розуміти, що його розкрито.
— Я про те, що твоя мама виглядає чудово, на ній немає і сліду від високого тиску, а її телефон справний і новий, — продовжувала я, дивлячись прямо на Любов Петрівну, яка стискала губи. — І найголовніше: тебе тут немає. Вона тебе не бачила вже півтора місяця. То які переговори, Макаре?
— Це… це непорозуміння, — пробурмотів він. — Я просто… я хотів вам сюрприз зробити. Допомагав одному другу по бізнесу, щоб швидше заробити на твою відпустку!
І тут, на тлі його невпевненого голосу, пролунав дзвінкий, молодий жіночий сміх. А потім чийсь голос прокричав, і я чітко розібрала кожне слово:
— Ой, хто там? Чоловіче, кинь вже ту трубку! Ти обіцяв мені цю суботу, а не дружині!
Макар закашлявся, намагаючись щось сказати, але я вже відвела телефон від вуха і поклала його на стіл.
— Що ти чула? — Любов Петрівна підскочила до мене.
— Я все чула, — прошепотіла я. — Він мені зраджує. А вас, Любов Петрівна, він використовував як виправдання для свого подвійного життя.
Любов Петрівна опустилася на стілець.
— Ярино, рідна моя, — почала вона, — послухай мене. У моєму житті було те саме. Тільки мій чоловік гуляв не по вихідних, а щодня. Мені було двадцять два роки. Я плакала, я пробачала, я думала, що роблю це заради сина. Але я втратила себе. Я терпіла його брехню, його байдужість, його зневагу. І ти знаєш, одного дня я прокинулася і зрозуміла, що так жити не можна. Я не мала тоді ні будинку, ні грошей, ні підтримки. Я вигнала його з квартири, яку ми орендували, і почала все спочатку. Було важко, але я знайшла спокій і своє гідне життя. А він… не стало його через кілька років. Не хочу говорити подробиць, але це було гірке життя.
Вона міцно взяла мене за руки.
— Ти не повинна бути, як я колись, Ярино. Ти маєш будинок. Цей будинок — твоя фортеця. Це твоя спадщина, твоя праця, це місце, де росте Даринка. Прожени його! Це дуже важко, я знаю, але це треба зробити сьогодні ж. Простиш, а він знову повернеться до своєї іншої жінки, бо йому це зручно. Він втратив право бути твоїм чоловіком.
Я слухала її слова, і вони здавалися мені єдиною правдою в цьому зрадливому світі. Вона не захищала свого сина, вона захищала мене, його дружину, і свою онучку. Вона давала мені ту пораду, яку не дала собі багато років тому.
— Можна ми залишимося у вас на ніч? — запитала я. Мені потрібен був час, щоб зібратися з думками.
— Звичайно! Залишайтеся хоч на тиждень! — Любов Петрівна обійняла мене. — Ти маєш ухвалити тверде рішення. Я тебе підтримаю, хоч би що ти вирішила.
Ми провели в містечку добу. За цей час я майже не спала. Я все обміркувала, зважила, переплакала і прийняла рішення. Будинку в місті я йому не віддам. І моє життя з брехуном та зрадником, який так підло використав свою матір, закінчене.
У неділю ввечері ми повернулися до міста. Я висадила Даринку біля будинку, а сама поїхала до знайомого слюсаря. Я купила новий замок, міцний і надійний. За дві години він змінив усі личинки.
Повернувшись, я піднялася на другий поверх, у нашу спальню, і почала збирати його речі. Це був важкий, механічний процес. Кожен светр, кожна пара джинсів, які я складала в дорожню сумку, були наповнені відчуттям зради. Я не дозволяла собі плакати. Сльози були виплакані вчора. Сьогодні я діяла. Я зібрала все, що належало йому, і винесла на ґанок, залишивши сумки біля вхідних дверей.
Я сіла на кухні. Була одинадцята вечора. Макара досі не було.
Близько першої ночі я почула знайомий звук мотора. Макар приїхав.
Я почула, як він намагається відчинити двері. Його ключ не підходив.
Він почав стукати. Спочатку тихо, потім — голосніше. Потім він зателефонував на мій мобільний.
— Ярино, що це? Ти знову не те зрозуміла! — його голос був нерішучим, у ньому відчувалася суміш провини і роздратування.
Я підійшла до дверей, відчинила їх. Він стояв там, у своєму новому пальті та новеньких черевиках, а біля його ніг лежали його речі.
— Макаре, я все зрозуміла правильно, — відповіла я, дивлячись на нього спокійно. — Я провідала твою маму, і вона виглядає чудово. А телефон у неї новий, тільки твій номер у нього не записаний. Я не дозволю тобі використовувати нас і обманювати власну матір, вигадуючи неіснуючі хвороби. А тепер ти йди, куди тобі зручно.
— Не можна так! — він спробував просунути ногу в дверний отвір, але я була готова. — А як же Даринка? Як же наш шлюб?
— Нашого шлюбу сьогодні не стало, Макаре. Це твій вибір. Ти мені зрадив. Ти підло обманював мене пів року. На тебе чекає та, яка кричала тобі: “Кинь вже ту трубку!” Може, ти поїдеш до неї? Там, де твоя нова “робота” і “важливі переговори”.
Я не дала йому сказати більше жодного слова. Я просто зачинила двері.
У моєму житті настав новий етап. Розлучення було довгим і неприємним. Макар намагався забрати будинок, але завдяки пораді та підтримці Любові Петрівни (яка виступила свідком його брехні) та моїм документам, де було вказано, що велика частина коштів була моїми особистими, будинок залишився за мною і Даринкою. Макар зник.
Я почала нове життя. Воно було просте, іноді сумне, але чисте. Моїм найкращим другом стала Любов Петрівна. Вона щотижня приїздила до нас у гості, ми разом займалися садом. Вона стала для мене тією справді рідною людиною, якої мені завжди не вистачало.
Озираючись назад, я розумію, що найважче було зробити той перший крок: поїхати до неї в містечко і зателефонувати йому. Я зробила це, бо не могла більше жити в брехні, яку він плекав так старанно.
Скажіть мені, друзі, чи правильно я зробила, що вигнала його так швидко і не дала йому шансу щось пояснити? Чи варто було згаяти час на розмови з людиною, яка пів року вигадувала такі підлі історії?
