У жіночому колективі завжди знайдеться місце для пліток. А, як відомо, язик у пліткарки довший за сходи.
‘В одному дитячому садку часто обговорювали сімейне та особисте життя виховательки Люсі. Для молодої жінки це були різні поняття. Люся, здавалося б, із задоволенням дарувала приводи для пересудів.
У неї завжди шанувальників було море. Щойно у дитячому садку з’являвся сантехнік, столяр чи маляр, Люся, забувши про свої прямі обов’язки, бігла, нібито, допомагати майстрові. Хоча, далі неприкритого кокетства та багатообіцяючих усмішок, справа не йшла, всі були впевнені, вона на більше не здатна
.
Люся щебетала і щебетала, опиняючись серед чоловіків. Вона навіть мило жартувала зі сторожем Михаличем, який без п’яти хвилин пенсіонер. Їй подобалося “купатися” у компліментах, почуватися незрівнянною серед колег у своєму дитячому садку. А, треба зауважити, Люся була заміжня і виховувала доньку Алісу сім років. Але всі ці обставини анітрохи не бентежили і не заважали їй в особистому житті.
Чоловік Валерій дуже любив свою Люсю. Порошинки з неї здував. Він здогадувався про безневинні забави дружини. “Ну, що ж, якщо жінка вродлива… Їй важко не реагувати на увагу набридливих чоловіків. Зате Люсенька мені вірна дружина,” – заспокоював себе Валерій.
Свята простота. Тим більше, Люся запевняла чоловіка у своєму безкінечному коханні. Вона виходила заміж на вимогу своєї мами. Жінка говорила, що з податливого Валери можна “виліпити” ідеального чоловіка. Так воно й сталося. Валерій був відмінним фахівцем з електроустаткування. Часто їздив у відрядження на різні об’єкти. Повертаючись, задаровував Люсю та доньку незвичайними подарунками та весь вільний час присвячував родині. Але чогось Люсі у цьому тихому та комфортному шлюбі не вистачало. Страстей? Буйства почуттів?
І ось одного разу Люся закохалася до безпам’ятства. Все почалося з того, що Михалича несподівано відправили на пенсію. А вартувати дитсадок влаштували сина завідувачки. Славік навчався у медінституті на четвертому курсі. Готувався стати стоматологом.
Завідувачка дитячого садка Вікторія Борисівна вирішила допомогти своєму синові-студенту матеріально, тому запропонувала йому попрацювати ночами. Славик одразу погодився. Зайва копійка ніколи не завадить. Та й кохану дівчину можна буде у кіно зводити та морозивом пригостити.
І не важливо, що дівчат наразі немає. У такої молодої та перспективної людини, тобто майбутнього стоматолога, вона незабаром обов’язково з’явиться. І тільки-но Славик приступив до роботи, Люся не змогла не зазирнути до нього у сторожку.
Справа була зимового вечора. Усіх дітей розібрали батьки. Люся непрохано зайшла у гості до сторожа-студента. Познайомитись. Славик, як вихований юнак, запросив гостю присісти на стілець. Сам примостився навпроти на зношеному дивані. Люся вміла зав’язати невимушену розмову. За її язиком не встигнеш.
Розговорилися. Кінця та краю не було їх розповідям. Славко захлинаючись говорив про себе, про медицину, про своїх друзів. Люся розуміюче хитала головою. Потім вона скаржилася на своє сумне життя-буття, а Славик ніжно тримав її за руку й заспокоював. Час у розмові минув непомітно. На місто вже спустилася ніч. Славику довелося проводжати Люсю додому. Благо, вона жила поряд із дитсадком.
Так почався їх запаморочливий роман.
Люся не могла себе приборкати. Вона мчала у прірву, не зупиняючись. Славик незабаром освідчився їй у коханні. Вся ця історія моментально стала відома колективу дитсадка. А біля чужого рота не поставиш воріт. Завідувачка Вікторія Борисівна викликала Люсю до себе до кабінету. Для опрацювання.
— Люсь, хочу нагадати — у тебе є сім’я. Прошу, як мати, дай Славку спокій. Забудь про нього. Ну що може бути спільного у вас? У тебе чоловік, дочка. Славику ще вчитися та вчитися. Йому не потрібне це крадене кохання. Чи ти хочеш, щоб я звільнила тебе за аморальну поведінку? — пригрозила завідувачка.
— Звільняйте, Вікторіє Борисівно! Від Славика я не відступлю. Він мій! — Поставила крапку Люся і вибігла з кабінету.
— Дивися не пошкодуй! — крикнула навздогін розгнівана завідувачка.
Наступного дня Люся прийшла до Вікторії Борисівни із заявою про відпустку. Завідувачка без питань підписала й додала:
— Сподіваюся, Люсю, ти передумаєш та повернешся до чоловіка. Мені не потрібна невістка з приданим!
Люся, прихопивши доньку поїхала до своїх батьків у село. Їй хотілося побути наодинці та подумати. Люся сама не розуміла, що з нею відбувається. Бажання? Пристрасть? Наслання? Хоча розум у цей час уперто мовчав, а серце тяжко просило кохання.
У селі жила ворожка Велина. До неї їздили люди з ближніх і далеких сіл за порадою, за допомогою у біді. Велині було 90 років. Але у неї був світлий розум та безліч оптимізму. Вона жила сама на околиці села у старій хатці. Раніше у Велини був чоловік та сім дітей. Вона всіх пережила. Виплакала всі сльози, висушила своє горе і раптом стала віщункою. Усі її прогнози рано чи пізно збувалися. Люди довіряли Велині, ділилися потаємним й одночасно побоювалися її. Люся прихопила гостинців Велині, адже грошей віщунка не брала, і вирушила на околицю села “погадати на долю”.
Не встигла Люся підійти до хати, як Велина її приголомшила:
— Ну що, дівчино, як хлопчика свого назвеш?
Люся не зрозуміла:
— Якого хлопчика?
—Рідного сина. У тебе ж навесні поповнення буде. Ти не знала? — Пророкувала Велина з порога.
Люся була заінтригована. Віщунка запросила гостю увійти до будинку. У темній і тісній хатині висіли на стінах ікони, на печі лежали пучки пахучих трав, на столі стояли запалені свічки.
— Сідай, мила. Все розповім про тебе. Знаю, про що засмучуєшся, — почала свій “сеанс” Велина.
Вона розкинула старі гадальні карти й важко зітхнула.
— Не тягни, бабусю. Говори, — почала переживати Люся.
— Дочка твоя вийде заміж за військову людину. Поїде з ним далеко-далеко. Там служба у нього буде. А ти повернися до чоловіка. Він тебе прийме будь-яку. Хвіст у тебе підмочений. І хлопчика твого він полюбить. А ти хочеш замок на піску побудувати. Якщо відвернешся від чоловіка — сама на всьому білому світі опинишся. Світла білого не побачиш, — наставляла Велина.
Приголомшена Люся поставила пакет із гостинцями на стіл та вийшла надвір.
— Хм … Нічого не розумію. До чого тут хлопчисько? — знизала плечима Люся.
Велина посіяла ненадовго у душі Люсі сумніви. Але жінка вже все собі вирішила. Вона залишить чоловіка і з донькою піде до Славка.
Стоп! Куди до Славка? Він же із мамою живе. Вікторія Борисівна. Даааа … Все одно, час ставити крапку. На двох стільцях не всидиш… Щось придумається. Будь що буде.
Люся повернулася додому до міста. Два тижні відпустки у селі тяглися нестерпно довго. Вона скучила за Славиком та ледь дочекалася виходу працювати. Після робочого дня на крилах полетіла до сторожки.
У сторожці сидів і, як завжди, димів цигаркою Михайлович. Люся зблідла.
— Знаю, кого ти чекала побачити, Люсю… Звільнився твій залицяльник. Вікторія Борисівна подбала про синочка. Відправила Славика до родичів. Сказала, мовляв, нехай мій син там сидить та вчиться, ніж кохання крутить із заміжньою бабою! Ось так. А мене повернула на роботу. Ще й премію виписала!
Побачивши, як Люся переживає, Михалич перейшов до гарної новини.
— Ось адреса Славика. Він мені залишив для тебе. Невже поїдеш до нього? Це ж, далеко. Даремно ти, Люська затіяла шури-мури. У тебе ж чоловік — золото! Пошукати такого… Прошляпиш ти його. А потім лікті кусатимеш. Підберуть, його. А Славик той – перекотиполе. Йому — що ти, що інша… Все одно. Ех, правду кажуть, що у чужу дружину чорт ложку меду кладе.
Михайлич махнув рукою, розуміючи, що всіма своїми моралями навчає повітря. Люся вже мчала на пошту, на ходу вигадуючи листа коханому. Клаптик паперу з адресою тримала у кулаку і притискала до серця, як коштовність.
Відповідь прийшла за три місяці. Люся мало не збожеволіла, чекаючи звістки від коханого. Вона цілувала та обливала сльозами закритий конверт. Обережно відкривши і прочитавши листа, Люся обімліла. Жіночим акуратним почерком було написано: “Жінка! Славік — мій чоловік. Не пиши сюди.”
Люся наважилася поговорити із Вікторією Борисівною. Але завідувачка лише усміхнулася:
— Я не віддам тобі сина! Хіба ти ще не зрозуміла?
— Але у мене скоро буде дитина від Славика, — закликала до справедливості Люся.
— Я бачу, що ти чекаєш на дитину. Ну що ж, підеш у декретну відпустку. А від Славика ця дитина чи від твого чоловіка чи… ще від кого… Хто ж знає? — “Добивала” Вікторія Борисівна.
Люся збиралася у далеку дорогу. Чоловіку сказала, що поїде відвідати батьків. Валерій відпустив дружину, але сказав, щоб Люся берегла себе. Адже вона при надії. А нам, мовляв, потрібне здоровеньке маля.
Чоловік Люсі досі не підозрював, які пристрасті киплять у душі його дружини. Жінка приїхала на адресу. Славик, побачивши Люсю, підбіг до неї з поцілунками.
— Люся? Як ти тут?
— Це правда? – жінка махала листом біля обличчя Славика.
— Що це? — не зрозумів молодик.
— Це лист написала … твоя дружина. Де вона? — обурювалася Люся.
— Нічого не розумію. Немає у мене дружини. Поки що не обзавівся. Стривай-стривай. Нині все прояснимо. На мою думку, я здогадуюсь, у чому річ. Мабуть, моя мама “підметушилася”, — почав приходити до тями Славік.
Виявляється, лист Люсі написала сестра Вікторії Борисівни. Приховавши листа, адресованого Славику від Люсі. А Славко приїхав до родичів допомогти зібрати врожай. Він здогадався, що Люся при надії. Закохані поспішили повернутись до себе додому.
Люся про все розповіла чоловіку. Валерій, спокійно вислухавши сповідь дружини, зібрав речі та пішов. Насамкінець сказав:
— Видно, все до того йшло, але я хочу, щоб ти була щаслива, Люсенька.
Славик негайно вселився у квартиру Люсі.
Вікторія Борисівна обурювалася. Докоряла жінці.
Настав час і у Люсі з’явився син Павлик. Тепер для неї сімейне та особисте життя злилися воєдино. Жінка пурхала над Славком, ловила кожен його погляд, вгадувала та виконувала бажання, наче золота рибка.
Коли Павлик навчився робити перші кроки та говорити “мама”, у гості завітала Вікторія Борисівна. Тобто рідна бабуся Павлика. Вона, побачивши онука, якось відразу пом’якшилася і перейнялася ніжністю до Павлика. Відразу почала пропонувати всіляку посильну допомогу. І взагалі, змінила гнів на ласку.
З того часу Вікторія Борисівна була частою гостею у будинку Люсі. Згодом Павлик став її сенсом життя. Вона його пестила, любила з ним гуляти й всіляко пишалася онуком. Вона часто брала його з собою на роботу і залишала вдома на ночівлю. Здавалося, спокійне щастя пливтиме і пливтиме по океану життя. І жодні хвилі розчарувань його не обурять. Люся прожила зі Славиком сім років. У цьому шлюбі були й бурхливі сварки, солодкі примирення та взаємні образи… А потім Славик пішов до іншої. До своєї молодої пацієнтки. Лікував їй зуби і закохався. Спалахнула любов — не погасиш. “Люсенька, я дихати без неї не можу!”
Люся покірно відпустила Славика в обійми розлучниці. Пам’ятала себе у момент закоханості у нього. Тоді її неможливо було умовити повернутися до рідної родини. Як тут втримаєш чоловіка? А невдовзі прийшла Вікторія Борисівна й попросила віддати їй Павлика. Мовляв, життя нема без онука, а тобі ще доньку піднімати.
Люся спочатку обурилася зухвалою пропозицією, а згодом, Павлик все частіше й частіше став бігати до бабусі. Там його і нагодують, і одягнуть, і обласкають, і зацілують. І син непомітно переселився до свекрухи. А Люся знову замислювалася про особисте життя. Де її Валера тепер? Чи пам’ятає про неї? Про свою недолугу колишню дружину? Захотілося його побачити, поговорити, обійняти, покаятися. Але залишаючи квартиру, адреси Валера не залишив.
Час не повернеш назад. Тікає і цокає. Донька Аліса вийшла заміж за курсанта військового училища. Дочка — чужий скарб. Молоде подружжя переїхало в інше місто. Люся до сорока років залишилася самотньою. Словом, були вишні, та всі вийшли. Душа журилася й нила від самотності, а серце хотіло сподіватися.
Весь колектив дитячого садка помітив, що Люся ходить, як у воду опущена. Жінки щиро хотіли допомогти своїй велелюбній співробітниці. І на день народження подарували їй кошеня.
— Ось тобі, Люсю, від усіх нас живий подарунок! Може, через нього свою долю зустрінеш. Як кажуть знаючі люди — у сорок років життя лише починається. А життя — штука непередбачувана, — жартували колеги.
— Не смішіть, дівчатка! Через кота зустріти долю? — повеселішала Люся.
Вона дбайливо взяла пухнасте кошеня, притиснула до себе. Жінки переглянулись. Мовляв, із подарунком вгадали. Він сподобався іменинниці. Жінка принесла кошеня додому і всю свою невитрачену ніжність почала віддавати йому. Вона купила всяких лотків, гребінців, шампунів, їжі в зоомагазині. Кіт купався у розкоші. Він за короткий час перетворився на розкішного доглянутого увальня.
Якось, домашній вихованець захворів. Люся одразу ж повезла його до ветклініки. Увірвалась до кабінету:
— Рятуйте терміново мого котика! Це ваш обов’язок, як лікаря!
Нарешті вона звернула увагу на відсутність ветлікаря за робочим столом. У кабінеті стояв якийсь чоловік у робочій формі та тримав у руках дроти.
О, Боже! Це ж… Валерій! Перший чоловік Люсі. Жінка змінилася в обличчі. У роті все пересохло.
— Ти? Чому тут? — змогла вимовити Люся.
— Коротке замикання. Ось ремонтую. Я досі електрик. Сідайте. Лікар зараз підійде, — сухо відповів Валерій і продовжив займатися своєю справою.
Люся сіла на стілець, ноги підкосилися. За хвилину увійшов ветлікар. Він уважно оглянув кота-пацієнта.
— Ну, Все ясно. Переїдає Ваш улюбленець, — резюмував лікар.
— І що ж робити? Чи не годувати? — Люсі не хотілося йти.
— Годувати помірно.
Лікар виписав рекомендації на аркуші паперу та віддав жінці. Люся, не зважаючи на лікаря, заговорила до колишнього чоловіка.
— Подзвони мені, Валеро. Будь ласка. Не забув мій номер телефону? — благаючи попросила Люся.
— Не забув. Все пам’ятаю, — пожвавішав колишній чоловік.
Валерій зателефонував Люсі того ж вечора.
