fbpx

Людське серце війни, або з 75-ю річницею, 72-га ОМБр!

Війна перекреслила нашу реальність на «до» і «тепер» у 2014-му. Не постукавши, увійшла в наші оселі і долі. Зрозуміти глибинну суть цього котловану, де вариться наша країна, доведеться ще не скоро. А жити треба. І ми навчилися. Всі навчилися, кожен по-своєму. І це правильно, бо жити – треба. Бо жити – це головне. Попри все. Це, як ніхто, знають ті, хто там, під пострілами, в бліндажах, в окопах. Ті, чиї долі – фігурки на дошці. Ті, ким граються. Але вони навчилися робити свої власні ходи. Я багато їх знаю, бо я навчилася жити саме так – занурюючись. Бо тут живу. Бо мені потрібно бачити зсередини серце всього цього жаху. Бо воно ж, серце, в нього є! Це – люди.

Триває занурення четвертий рік, та офіційне право на нього отримала місяць тому, пройшовши в Києві курси Міністерства оборони України з акредитації журналістів, які постійно живуть-працюють в зоні бойових дій. Два дні теорії, практичні заняття на військовому полігоні в Десні – і ось в руках калинового кольору картка Прес-центру штабу АТО.

Та їхати хотілося не через неї. А щоб побачитися. І побачити, як воно там, під гарячою Авдіївкою, 2-му батальйону 72-ї ОМБр, який кілька місяців до виводу бригади з Волновахи і нашого району дислокувався у Новотроїцькому, а раніше – в Гранітному, Мирному. Чому до них? Тому що за той час, поки батальйон займав позиції на новотроїцьких териконах, в ньому з’явилися ті, до чиїх доль тепер ніколи вже не бути байдужою.

З 8 березня 2014 року частина залучена до участі в бойових діях на Сході України. Протягом двох років тримала лінію розмежування з тимчасово непідконтрольними територіями, що проходить по нашому району – 78 км фронту. Зараз обороняє один з найважчих напрямків поблизу Авдіївки: «промка», Бутівка, інші населені пункти.

Точка прибуття – їхали разом з Павлом Габелюком, журналістом-оператором одного з обласних телеканалів – село Верхньоторецьке Мар’їнського району, знайоме, мабуть, кожному з численних згадувань у новинах. Майже п’ять годин дороги. І ось, нарешті, після того, як поблукали трохи селами, які іноді здавалися зовсім безлюдними, дісталися схожого на них кінцевого пункту. Зустріч. Радість. Передача подарунків з Волновахи: приїхали, звісно не з порожніми руками.

Медики батальйону зраділи медикаментам, зокрема, противірусним, бо вони зараз дуже потрібні, знезаражуючим лікам. А ще медичним халатам, за які передали подяку БО «Промінь Волноваха». Ніколи не завадить на передовій плівка – оббивати бліндажі, для інших потреб, її теж ми трохи придбали на кошти, що надали небайдужі люди нашого міста. Отримали хлопці з 2-го батальйону від Волновахи і нову електроплитку, бо якраз напередодні в них зламалася їхня, а теплі обіди на передовій завжди мають бути. Ну і, звісно, привезли трохи гостинців, волноваських смаколиків, домашнього хліба та української символіки – прапорів бригади, які подарували командуванню батальйону.

А далі – далі майже три дні життя-спілкування. З військовими, місцевими мешканцями І про війну, і про мир, багато про що…

«У Волновасі ми, дякувати Богу, давно не чули так близько того, від чого здригається повітря тут, – писала я ввечері першого дня на своїй сторінці в соцмережі Фейсбук. – Позиції противника менше ніж за кілометр, а іноді відстань між ними і нашими позиціями не більше 150-200 метрів. Не можу сказати, що зовсім не страшно. Не відчувають страху тільки дурні. Але у нас тепло, горить світло, на столі проста смачна вечеря. Тут взагалі все простіше, зрозуміліше. А багато чого – справжніше, ніж там, у світі матеріальної пихи, яка і створила це пекло, що зветься війною. Поруч люди, які 2 роки стояли пліч-о-пліч з Волновахою. Друзі. А прес-карта АТО тепер по-справжньому дійсна».

…А спалося, незважаючи ні на що, добре. Замість будильника – потріскування дров у розпаленій зранку плиті: звуки дитинства, коли мама розводить вогонь, щоб у хаті знову народилося тепло, яке втекло з неї за ніч…

Не про все, що бачиш на війні, можна говорити й писати. Можна про людей – її серце.

«Я повернувся додому…»

Підприємець Віктор Швець (на фото вгорі) з Рівненщини, з села Сатиїв, вдома має невеликий, але стабільний бізнес, сім’ю, дітей – донечку і сина. До речі, старша дочка Катерина навчається нині у Луцькому військовому ліцеї. Мабуть, батько надихнув. Цивільну професію муляра-монтажника Віктор Володимирович отримав у Рівненському профучилищі, відслужив строкову службу в армії, спочатку в Десні, потім у Луганську.

Під час 4-ї хвилі мобілізації був призваний до ЗС України, у 2-й батальйон 72-ої бригади. Став водієм машини командира батальйону, вірним і надійним його помічником, правою рукою.

Гранітне, Мирне, Новотроїцьке…Чотирнадцять з половиною місяців жаху і… життя. Бо саме тут зрозумів його справжню ціну, навчився цінувати кожну його мить, бо для того, щоб бути щасливим, потрібно лише одне – жити. А бойові побратими стали Віктору ближчими за будь кого.

– До війни я думав, що маю друзів. Тепер знаю: справжні друзі – тут. А в мирному житті їх практично не лишилося. Бо нам тепер ні про що говорити. Тут менше фальшивого і чистіше у всіх сенсах. Тут менше зрад. Всі ми розуміємо, що війна – це гра політиків, але кожен з нас тут знає, що залежить конкретно саме від нього, і робить це. Для Батьківщини і її майбутнього.

…9 березня 2015-го він прийшов на службу, а наступного дня, 10-го, – перший обстріл.

– Чи було страшно? Звісно, було. Іноді кричати хотілося від безвиході. Та страх не порівняти з почуттям гіркоти і розпачу, коли втрачаєш друзів. А втратив їх багато…
Демобілізувавшись, повернувся в Рівне, та довго там не зміг. Їхав і їхав на передову в рідний батальйон з волонтерською допомогою. А погосподарювавши трохи вдома, придбав військову машину в неробочому стані, відремонтував і приїхав на ній у 72-гу ОМБр, підписавши тепер вже контракт. Поки що на півроку, далі час покаже. Служить у своєму 2-му баті.

– Я вдома. Поки триває війна – моє місце тут, інакше не можу, – говорить Віктор. – Бути поруч з товаришами, допомагати їм, разом боронити нашу країну.

У кожного – свій вибір. Віктор Швець на сьогодні його зробив, чіткий і свідомий. І він, безперечно, заслуговує на повагу. Бо звідси, де він, багато чого краще видно з того, що відбувається там, «на горі», у кріслах. Військовим не замилиш розум і вуха картинками й гарними словами з «ящика». І попри це він й інші такі, як він, тут. Бо хто, як не вони?

«Ставлення місцевого населення позитивно змінюється, коли чують від нас, як ми «любимо» нинішню владу»

Його позивний «Історик», а вдома, у райцентрі Титієві, що у Київській області, його чекає робота викладача у рідній Титіївській гімназії, де навчає дітей історії і веде військово-патріотичне виховання, займається разом зі своїми учнями цікавою дослідницькою археологічною роботою.

…Майор Олександр Степанович Задорожний  – замполіт, чи, як це правильно звучить, заступник комбата з морально-психоло-гічної роботи. З родини військового, і сам – кадровий військовий. За військовою освітою офіцер по-літпрацівник танкових військ.

Його особиста географія дуже широка. Народився і до 5 років жив в Азербайджані, де служив тоді тато. Далі була Німеччина, Лейпциг, де закінчив школу. Потім родина повернулася в Україну, в чернігівський Ізяслав. Відслужив рік строкової служби у Львові і вступив до військового училища у Свердловську, де навчалися на той час і його друзі-однокласники.

Служив на Північному Кавказі, в столиці Адигеї Майкопі на капітанській посаді, був недалеко від чеченських кордонів, коли там починалася воєнна операція.
Судилося і самому вже послужити два роки у Німеччині.

– Згадую часто слова одного старого німця, який побував під час війни у радянському полоні, ярого, до речі, націоналіста, дуже освіченого. Почув їх від нього під час демонстрації військової техніки, у той час вважалося, що саме почалася перебудова. Так от, він сказав: «Найн, перебудова, найн. Вона у вас розпочнеться, коли помрете ви і ваші діти. Почнеться хіба що при онуках». Розумію тепер, наскільки він був правий…

В роки розпаду СРСР, коли було виведення військ з Німеччини, повернувся на батьківщину. Замполітів тоді якраз скорочували. Тож розпочав нове для себе, цивільне життя.

Спробував займатися бізнесом, але не зміг зжитися-змиритися з його корупційною складовою. Попрацював трохи, до його зупинки, на цукрозаводі, що дозволило молодій родині хоча б отримати квартиру.

В 2002-му влаштувався в школу в Титієві і так знайшов себе на викладацькій ниві. Його дочка також педагог, а син став військовим, був мобілізований на Донбас у першій хвилі, теж служив у 72-й бригаді, а зараз активний борець за права атошників, очолює спілку учасників АТО Титіївського району, нагороджений за визначні заслуги медаллю від Президента.

Олександр Степанович мобілізувався до місцевого військкомату у 2014-му, а влітку підписав контракт і прибув у 72-гу ОМБр, коли вона ще дислокувалася у Волновасі.

– Працюєте з особовим складом. Чи розчаровуються бійці? – цікавлюся.

– Розчаровуються не тим, що захищають Батьківщину, а державною політикою, поведінкою можновладців. Люди гинуть, а верхівка процвітає. Саме бізнес заважає закінчити війну.

– Як тут, у Верхньоторецькому, ставиться місцеве населення до ВС України? Адже село специфічне в тому сенсі, що частина його – непідконтрольна територія…

– По-різному, але здебільшого все ж позитивно, привітно. А ще ставлення людей до нас міняється зі знаком «+», коли чують про наше відношення до влади, як ми її у лапках любимо… Іноді, правда, чуємо: «Не було б тут вас, у нас би було тихо». Може, й так, але і України б тут тоді не було. Намагаємося, звісно, налагодити зв’язок, добрі взаємини з місцевими мешканцями, спілкуємося з головою сільради (в день створення бригади він також прийшов привітати 2-й батальйон – авт.).

– Чому пішли на контракт? Як ставиться до цього родина? – запитую.

– Дружина, вона у мене завідуюча інфекційним відділенням у районній лікарні, каже: «Що ти там робиш, повертайся додому!». Та, якщо серйозно, то ставиться з розумінням. Чекають терпляче і вдома, і в гімназії. Бо якщо ми всі підемо, хто залишиться?..

– Що особисто Вас тримає на війні?

– Не хочу, щоб на мою землю прийшли окупанти, просунулися далі углиб країни. Щоб мені вказували, що робити. Відчуваю відповідальність за майбутнє дітей…

– Не таємниця, що існує проблема вживання алкоголю серед військових, як боретеся?

– Ведемо належну про-філактичну роботу. Та всі ми розуміємо, що викорінити це стовідсотково складно, бо люди і у мирних обставинах п’ють (якраз це мені зовсім незрозуміло), а на війні нерви і психологічний стан людини завжди на межі. Сприяють, продаючи алкоголь військовим, і цивільні. Та, як би там не було, я особисто вважаю, що кожний боєць, якщо він тут, заслуговує поваги.

…Багато почуто за майже три дні у Верхньоторецькому.

Про проблеми, зокрема такі, як комплектація сухопутних військ за рахунок прикомандированих військових інших підрозділів Збройних Сил України. Бо ж є таке правило: «Хочеш допомогти – не заважай». А на контрактну службу перестають йти, незважаючи на достойну зарплатню на фоні оплати ци-вільної праці, через те що встановлено обмеження на підписання контрактів на обмежений термін.

Про радощі – теж, бо і тут вони є – приміром, тиха ніч, чи приїзд друзів-волонтерів, чи теплі вісточки з дому.

Дякую, 2-ий батальйон 72 Гвардійської ОМБр, за маленьке, але таке справжнє життя!

Колись скінчиться війна. Забудуться зради, багатохо-дівки, домовляння, вся грошова гидота війни і навіть злочини. Вгамується біль. Пам’ять збереже те, що, всупереч всьому, може народитися крізь зло: СПРАВЖНІСТЬ. ЩИРІСТЬ. ВІРНІСТЬ. ВІДДАНІСТЬ. ДРУЖБА. ТОЙ ПАТРІОТИЗМ, ЯКИЙ НЕ ПРОДАЄТЬСЯ ЗА ГРЕЧКУ І МАЄ ПРИСМАК КРОВІ.

Ось про це, я хочу, щоб знала моя дитина і діти її дітей.

Альона Мержевська.

You cannot copy content of this page