— Людо, або ми ділимо все на трьох, або ти нам більше не сестра, — відрізав Тарас, грюкнувши папкою по столу. Ці слова брата стали початком кінця нашої родини, але я ще не знала, на що вони готові піти заради цього будинку
Люда сиділа на кухні своєї невеликої квартири, дивлячись, як сонячні промені висвітлюють пил, що завис у повітрі. На столі лежала тека з документами, які змінили її життя за останні кілька місяців. Минуло небагато часу відтоді, як не стало батька, і тиша в домі здавалася занадто гучною. Але сьогодні цю тишу порушив різкий дзвінок у двері.
На порозі стояв Тарас, її старший брат, а за його спиною виднілася постать Оксани, їхньої середньої сестри. Обличчя в обох були серйозними, навіть суворими.
— Людо, нам треба поговорити, — сказав Тарас, проходячи до вітальні без запрошення. — Ми з Оксаною порадилися і вирішили, що пора розставити всі крапки над і.
Люда відчула, як холодок пробіг по спині. Вона знала, до чого йде ця розмова.
— Проходьте, сідайте, — тихо відповіла вона.
Оксана сіла на край крісла, склавши руки на грудях.
— Ми дізналися про папери на будинок і ту ділянку біля озера. Тарас каже, що все оформлено тільки на тебе. Це правда?
Люда кивнула, намагаючись зберегти спокій.
— Так, це правда. Батько оформив дарування ще три роки тому. Ви ж знали, що він хотів так зробити.
Тарас різко випрямився. Його голос став гучнішим.
— Знати — це одне, а побачити результат — інше. Людо, ти ж розумієш, що це не по-людськи. Ми всі троє його діти. Чому все дісталося тобі одній?
Люда відчула, як всередині починає закипати образа, але вона стрималася.
— Тарасе, я нічого не вирішувала. Це був його вибір. Він сам прийшов до мене і сказав, що хоче бути спокійним за моє майбутнє.
— Звичайно, — втрутилася Оксана, — бо ти завжди знала, як йому підіграти. Поки ми працювали, будували свої сім’ї, ти була поруч, заглядала в очі. Тепер зрозуміло, заради чого все це було.
Люда відчула, як щоки спалахнули від несправедливості цих слів.
— Як ти можеш таке говорити? Я була поруч, бо йому було самотньо. Бо коли він потребував допомоги, ви обоє були занадто зайняті. Хто возив його на огляди? Хто сидів з ним вечорами, коли йому було важко дихати?
Тарас махнув рукою, ніби відганяючи докучливу муху.
— Не треба тут робити з себе мученицю. Ми теж допомагали, коли могли. Але це не дає тобі права забирати спільну спадщину. Давай зробимо так: ти продаєш будинок, і ми ділимо гроші на три рівні частини. Так буде справедливо.
Люда подивилася на брата, потім на сестру. Вона згадала, як багато років тому вони були нерозлучні. Як разом бігали до того самого озера, про яке зараз йшла мова.
— Справедливо? — запитала вона пошепки. — А справедливо те, що я зараз одна виховую сина? Що в мене немає підтримки, крім того, що залишив батько? Він знав, що у вас обох є своє житло, стабільна робота, партнери поруч. Він хотів, щоб у нас із малим був свій кут і якась впевненість у завтрашньому дні.
Оксана голосно зітхнула.
— У всіх свої проблеми, Людо. У мене двоє дітей, яких треба вчити. У Тараса велика родина. Ти просто вирішила скористатися моментом.
— Я не користувалася моментом! — Люда нарешті не витримала і підвищила голос. — Я навіть відмовляла його спочатку. Казала, що це викличе чвари між нами. Але він наполягав. Він сказав, що це його подяка за те, що я не залишила його одного в ті складні роки.
Розмова ставала все напруженішою. Тарас почав ходити по кімнаті, його кроки відлунювали від підлоги.
— Якщо ти не погодишся поділити все добровільно, ми будемо звертатися до юристів. Будемо доводити, що він не усвідомлював своїх дій.
Люда відчула, як серце стиснулося від болю.
— Ви хочете осквернити пам’ять про нього заради грошей? Ви ж знаєте, що він був при повному розумі до останньої хвилини.
— Ми знаємо, що ми залишилися ні з чим, — відрізала Оксана. — І це твоя провина. Ти могла б сама запропонувати поділ, якби мала совість.
— Совість? — Люда гірко посміхнулася. — Де була ваша совість, коли батько чекав на ваш дзвінок тижнями? Коли він просив просто заїхати на чай, а ви казали, що у вас справи? Тепер, коли його не стало, ви згадали про справедливість.
Тарас зупинився навпроти неї. Його очі були холодними.
— Подумай добре, Людо. Або ми залишаємося сім’єю і вирішуємо все чесно, або ти залишаєшся з цим будинком, але без брата і сестри. Вибір за тобою.
Вони пішли, гучно грюкнувши дверима. Люда залишилася стояти посеред вітальні, відчуваючи повну спустошеність. Вона підійшла до вікна і побачила, як вони сідають у машину Тараса, навіть не озирнувшись на її вікна.
Минуло кілька днів. Телефон Люди мовчав, і це мовчання було важчим за будь-які крики. Вона намагалася зосередитися на роботі, на синові, але думки постійно поверталися до тієї розмови. Невже матеріальні речі важать більше за кровні зв’язки?
Одного вечора їй зателефонувала мати.
— Людо, доню, що там у вас відбувається? — голос матері тремтів. — Тарас дзвонив, такий сердитий. Каже, що ти все загарбала.
— Мамо, ти ж знаєш, як усе було. Батько сам так вирішив. Він хотів мене захистити.
— Я знаю, доню. Але ж вони твої рідні. Може, варто хоча б частину їм віддати? Щоб мир був у родині.
Люда прикрила очі рукою.
— Мамо, якщо я зараз віддам їм те, що заповів батько, вони все одно знайдуть причину для образ. Їм не мир потрібен, а гроші. А мені потрібно думати про сина. Ти ж бачиш, як зараз усе дорого.
— Ох, дитино, не знаю я. Тяжко це все. Гроші приходять і йдуть, а рідня — то назавжди.
— Рідня, яка ставить ультиматуми, мамо, — це вже не та рідня, про яку я мріяла.
Після розмови з матір’ю Люда довго не могла заснути. Вона згадувала батька. Його натруджені руки, його тихий голос. Він завжди був людиною слова. Якщо він вирішив так, значить, він мав на це причини. Він бачив те, чого вона, можливо, не хотіла помічати в братові та сестрі.
Через тиждень вона вирішила сама зателефонувати Оксані.
— Слухаю, — коротко відповіла сестра.
— Оксано, я хотіла поговорити спокійно. Без Тараса і його погроз.
— Про що нам говорити? Ти змінила рішення?
— Ні, я не змінила рішення щодо будинку. Але я хочу, щоб ви зрозуміли: я не ворог вам. Я готова допомогти вам іншим чином, якщо буде потреба. Але майно, яке залишив батько саме мені, залишиться у мене. Це була його воля.
Оксана засміялася, і в цьому сміху не було ні краплі радості.
— Твоя допомога нам не потрібна. Нам потрібно те, що належить нам за правом народження. Якщо ти така принципова, то не дивуйся, що на наступні свята ти будеш сама. І дитина твоя не знатиме ні дядька, ні тітки.
— Ти зараз погрожуєш мені самотністю? — голос Люди став твердим. — Якщо ваші почуття до мене залежать від кількості квадратних метрів, то, можливо, нам і справді не варто спілкуватися.
— От і добре, — сказала Оксана і поклала слухавку.
Люда поклала телефон на стіл. Її руки трохи тремтіли, але в душі з’явилася дивна легкість. Вона зрозуміла, що більше не повинна виправдовуватися. Вона не вкрала, не обманула. Вона просто прийняла дар від людини, яка її любила.
Минали місяці. Люда потроху почала приводити до ладу батьківський будинок біля озера. Вона фарбувала паркан, садила квіти, які так любив батько. Син з радістю бігав по траві, і його сміх наповнював це місце новим життям.
Тарас і Оксана справді перестали дзвонити. Вони не привітали її з днем народження, не запитали, як справи у племінника. Спочатку це було боляче, але з часом Люда зрозуміла: справжня родина — це не тільки спільне прізвище. Це люди, які підтримують тебе не за щось, а просто так.
Одного разу, сидячи на ганку будинку під час заходу сонця, Люда згадала слова батька, які він сказав їй у той день, коли передав документи.
— Бережи це місце, Людо. Тут твоя сила. І ніколи не дозволяй нікому змусити тебе почуватися винною за те, що ти заслужила свою любов.
Вона глибоко вдихнула свіже повітря, наповнене ароматом трав і води. Так, було важко втратити зв’язок з братом і сестрою. Але чи був цей зв’язок щирим, якщо він так легко розірвався через майнові суперечки?
Світ навколо продовжував жити своїм життям. Люди зустрічалися, сварилися, мирилися. Але для Люди головним залишалося одне: вона залишилася вірною собі та волі свого батька. Вона знала, що він дивиться на неї звідкись згори і схвально посміхається.
Життя часто ставить нас перед складним вибором між матеріальними благами та стосунками з близькими. Але що робити, коли ці близькі самі ставлять ціну на вашу любов? Чи варто поступатися своїми правами та волею ушедших батьків заради примарного спокою в родині, де тебе не цінують? Кожен знаходить свою відповідь на це питання.
Як би ви вчинили на місці Люди? Чи варто ділити спадщину порівну, навіть якщо батько вирішив інакше, аби зберегти стосунки з рідними? Поставте, будь ласка, свою вподобайку, якщо історія вас зворушила, і обов’язково напишіть свою думку в коментарях, для нас це справді дуже важливо!
