Невістка Люді не подобалася. Не подобалася від початку, коли Семен привів її знайомитися. Йому тоді було двадцять, і Люда звикла, що в нього постійно якась дівчина маячить на горизонті, але додому він нікого не приводив: Люда йому одразу сказала, що їй тут показ мод не потрібний.
– От знайдеш наречену – тоді приводь.
Люда мала на увазі, що наречену він знайде, коли відучиться, на ноги стане, зароблятиме достатньо, щоб сім’ю утримувати. Так вони з батьком сина навчали. Тому коли він сказав, що приведе Женю знайомитись, вона здивувалася.
– Це ще навіщо?
– Ну, ти ж казала – знайдеш наречену – приводь. От я знайшов.
– Яка наречена у двадцять років? Ти що зовсім?
Вони посварилися: Люда чути не хотіла ні про яку наречену, а син казав, що це його справа – з ким і коли одружуватися. Чоловік втрутився і помирив їх, але знайомство пройшло так собі: дівчинка була з села, хоч і мудра, але нічого за душею в неї не було, і в сина Людиного була закохана по вуха.
– Що, масо – схоже, треба до весілля готуватися, – посміювася ввечері чоловік.
А Люді було не до сміху: не вірила вона, що з цього щось путнє вийде. Обоє молоді, недосвідчені – ну яке весілля?
– Дідусь з бабусею взагалі о сімнадцятій одружилися, – заспокоював її чоловік. – І нічого – до золотого весілля дожили.
– Зараз інші часи, – заперечила Люда. – Вони один одного три місяці знають! Ну, куди поспішати? Нехай познайомляться, придивляться одне до одного. Поживуть, зрештою, якщо їм так закортіло!
– А це ідея! Може, попросиш на вихід квартирантів – все одно на них сусіди скаржаться, і пустимо туди молодих. Нехай поживуть, подивляться, як це.
Люді сподобалася ця думка. Вона вмовила Семена не поспішати з весіллям і пожити поки що так.
– Ого, – зрадів син. – Я думав, ти будеш проти. Скажеш, що жити разом до весілля – непристойно.
– Та чого я таке маю казати?
– Ну, мама Жені так вважає, – зізнався син.
– Це тому що так у них прийнято, – не розгубилася Люда. – А ми в тебе батьки просунуті. Живи, тільки це… Вироби не Памʼятай, що діти вам поки що не потрібні.
Люда, як у воду дивилася: за пів року спільного життя Женя сказала, що при налії. І син, звичайно ж, вирішив одружитися. Це Женя примусила його, Люда знала.
Весілля пройшло так собі. Женя була зелена і бігала весь час у вбиральню, Семен з дружбою на чомусь посперечався, чоловік теж весь вечір десь пропадав з сусідом. Сама Люда дивилася на це зі скепсисом: і як ці двоє зібралися жити, ще й дитину виховувати – незрозуміло.
Внучка народилася слабенька, криклива. Сваха приїхала на тиждень типу допомагати. А сама більше ходила по магазинах.
– Добре, у мене город, я поїхала, – заявила вона. – Як сповивати і годувати, я показала.
Довелося Люді молодим допомагати: вона приносила їм котлети в лоточках, купувала підгузки та одяг дитині, давала гроші, яких тепер завжди бракувало.
– Говорила я тобі – не поспішай! – бурчала Люда на сина.
Женя ця теж красуня: тільки на роботу влаштувалася і в декрет, зрозуміло, що мінімальні виплати. А дівчинка молода ж, всього їй хочеться, і почала Семена пиляти. Ще й Люді на нього скаржилася:
– Я у нього прошу гроші на колготки, а він мені: навіщо тобі колготки? Ходи у джинсах. А сам заглядається на дівчаток у спідницях, це нормально?
Люда мовчала. Заради внучки мовчала: дитина ж ні в чому не була винна.
– Я теж так галасував у дитинстві? – питав Семен. – Я так утомлююся від цього галасу. Можна я хоча б іноді у вас ночуватиму?
– Ще чого! – обурилася Люда. – Сам поспішав бути дорослим. Ось тобі й будь ласка.
Жили молодята не дуже. Дівчинка росла, але весь час нездужала. Семен просив у матері грошей, Женя продовжувала скаржитися. Коли Люда застала ту розмову, коли Женя плакала і показувала Семенові листування з якоюсь дівчиною, а він запевняв, що це просто сестра друга.
– Та ти у цього друга частіше, ніж удома буваєш! – невгавала Женя.
Молода ще – вирішила подумки Люда. Щоправда, у важливій ситуації дівчинка виявилася іншою: коли чоловікові Люди раптово стало погано, це Женя перша зрозуміла, в чому справа: викликала швидку та першу допомогу надала.
– Нас в університеті вчили, – пояснила вона.
Люда сильно налякалася: вона життя без чоловіка не уявляла. І сама злягла раптово. А Женя приходила доглядати її, супи варила, свекра в стаціонарі провідувала. На відміну від Семена, який завжди був на роботі.
Що це за робота, Люда невдовзі дізналася. Син сам зізнався.
– Мам, я, здається, розлучаюся.
– Тобто?
– Ну, Женя виявилася зовсім не такою, як я думав. Вічно всім незадоволена, відчитує мене, як учня, за собою не слідкує.
– І що? Це привід розлучатися?
– Мам … Я іншу полюбив.
Не дарма Женя тоді сердилася: та сестра друга виявилася не просто знайомою.
– Говорила тобі – не поспішай! І що ж тепер? Як із Даринкою? Вона ж зовсім маленька.
– Ой, на вихідні її забиратиму. Нормально все.
Нормального нічого не було. Але що тут може зробити Люда?
Женя їй зателефонувала за тиждень. Голос хрипкий, розгублений:
– Людмило Петрівно… Можна ми хоча б місяць тут поживемо? Ви ж знаєте – у Даринки оздоровчі процедури, не можу я зараз у село з нею. Та й загалом. Не хочу я до села. Сама там виросла: ну яка у Дарусі буде освіта? Я кімнату зняла б, але декретні вже не платять, а від вашого сина, самі знаєте…
Люда нічого не розуміла: вони наче з сином домовилися, що Женя з дівчинкою в квартирі поживуть. Принаймні поки все не вляжеться. Син додому повернувся, його кімната пустувала.
– Стривай. Ти про що зараз?
– Семен сказав, що в мене тиждень є на те, щоб з’їхати. Що ви сказали з’їжджати, це ваша квартира. Тут він житиме зі своєю…
Женя розплакалася, тож жодного слова не можна було розібрати.
– Так, – сказала Люда. – Не плач. Ну все, годі тобі. Я зараз приїду.
Дорогою Люда обмірковувала різні варіанти. Але, як не крути, найвірнішим був один.
– Збирайся, – веліла вона.
Женя, в якої на обличчі промайнула була усмішка, знову знітилася.
– Та заспокойся , – усміхнулася Люда. – До нас переїдеш жити.
– Що? – Розгубилася Женя.
– А нічого. Раз я такого сина виховала, нестиму за нього відповідальність. Ну, а як ти тут одна? Без грошей та без допомоги. У нас тобі найкраще буде. Нехай приводить свою дівчину – побачимо, наскільки її вистачить. Грошей я їм не даватиму, а він, сама знаєш, працювати не любить. Повернеться як миленький до вас. Але я тобі скажу – я на твоєму місці не поспішала б його приймати. Може воно і на краще все. Чоловік мій мене не покинув, коли я сильно занедужала. І я його, коли його під суд віддали. Кохання, Женько, це не ваші ці шури-мури. Поспішили ви з Семеном, ну нічого. Зустрінеш ти ще своє кохання. А поки будеш нам за доньку.
Син, звісно, засмутився. Але Люда його не слухала – хай робить, що хоче. Ще раз одружується, якщо йому так завгодно. Ні, звичайно, вона його любить та допоможе йому. Але внучку не покине. І Женю також. Не така вже вона й погана невістка.
