Людмила прожила зі своїм чоловіком три роки, звісно за цей час у них вже з’явились спільні мрії та плани на майбутнє життя. Жінці було нелегко пристосуватись до матері свого чоловіка Матвія. Жити їм довелося з нею, адже на оренду окремого житла поки грошей просто не було.
Обирати було ні з чого. Жити у орендованій квартирі без можливості колись накопичити грошей на власну квартиру, тому що вся заробітна плата буде йти на оплату житла, або ж пожити зі свекрухою і назбирати хоч частину грошей на власне житло.
На момент весілля Людмилі було вже двадцять сім років, як і Матвію. Коли молодята заїхали до свекрові у квартиру, Людмила намагалась робити все по правилам нової мами, аби показати їй вдячність за можливість пожити у неї.
Жити їм було де, але ж жінка не вважала це місце домом. Не можна ні гостей привести, ні гучно розмовляти, відчувалось, що вона на чужій території. Свекруха дуже просила молодят, щоб вони постаралися не заводити дітей поки живуть у неї. Вона сказала, що хоче онуків, і буде їх любити і няньчитись, але поки живуть у її квартирі, вона не хоче аби ті зіпсували її новий дорогий ремонт.
Якось мама чоловіка потрапила в стаціонар через погане самопочуття. Чоловік працював цілими днями, тому Людмила зранку перед роботою готувати їжу свекрусі, а потім ще після роботи готувати їй вечерю і швиденько бігла відносити, щоб не встигло охолонути і мама поїла свіженького, добре хоч заклад був поруч.
Цікаво, що мама Матвія сприймала цю опіку, як належне, більше того, могла спокійно заявити на всю палату відкривши лоточок при невістці, що картопля пюре не така ріденька, як вона хотіла б, а рибка у томаті не така червона, як вона звикла. Людмила мовчки хитала головою і філософськи думала що в цьому закладі здорових людей в принципі не буває, тому очікувати іншої реакції не потрібно.
Ну а через пів року після одужання свекрухи до стаціонару потрапила вже Людмила. Її не те що не годували так, а навіть не відвідували. Свекруха зробила вигляд, що вона дуже втомлена і не має часу, а чоловік прикривався роботою. За два тижні він прийшов один раз з яблуками. Навіть, у вихідні не приходив, тільки іноді телефонував.
Свекруха сказала, що вона не зобов’язана це робити, бо у Людмили ж є своя мама. Так, але вона живе від доньки більш ніж за 200 кілометрів. А свекруха та чоловік які живуть недалеко від стаціонару де знаходилась Людмила, не вважали за потрібне піклуватись про неї взагалі. Чоловік не розумів чому дружина ображається. Він же не може після роботи готувати їй і приносити їжу. Це ж не чоловіча справа узагалі.
Людмила до чоловіка не повернулась. Смішно, але він навіть не знав, що вона виписалась. На п’ятий тиждень прийшов на пропускний з трьома апельсинками, аби запитати чому ж власне його дружина досі тут і слухавку третій тиждень не бере? Обурений був.
Розлучились вони тихо і мирно. Мов чужі люди. Матвій ображався на дружину за те, що не цінувала такого чоловіка і вимагала від нього казна-чого, а Людмила для себе все зрозуміла і навіть образи не тримала, просто бажала скоріше розлучитись і забути все, як неприємний сон.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
