Зниклі заощадження і лист, що розбив серце
— Любий, ти бачив мої сережки? Ті, що мама подарувала на весілля? — я гарячково перевертала скриньку з прикрасами, відчуваючи, як наростає тривога.
Олексій стояв у дверях, тримаючи в руках чашку кави. Він насупив брови, дивлячись на мій розгублений вигляд.
— Ні, не бачив. Може, ти їх кудись поклала? — його голос звучав спокійно, але я знала, що він теж починає хвилюватися.
— Та ні, я завжди кладу їх сюди! І… Олексію, чекай, — я раптом застигла, помітивши, що шухляда, де ми зберігали заощадження, була ледь прочинена. — Гроші… Їх немає.
З нашого будинку в селі під Києвом зникло все: 50 000 гривень, які ми з Олексієм роками відкладали на ремонт дачі, мій ноутбук, на якому я вела бухгалтерію для місцевої ферми, і ті самі сережки — єдина пам’ять про маму. Я кинулася до телефону, щоб зателефонувати Христині. Її хлопець, Назар, відповів спокійно, ніби нічого не сталося:
— Все нормально, не хвилюйся. Христина зі мною, вона просто зайнята.
— Назаре, тут серйозно! У нас пропали речі, гроші! Ти щось знаєш? — я намагалася стримати тремтіння в голосі.
Він лише буркнув, що нічого не знає, і поклав слухавку. Я стояла посеред кухні, стискаючи телефон, і відчувала, як підлога йде з-під ніг. Христина, моя племінниця, яку я виховувала як рідну доньку, зникла. І разом із нею — частина нашого життя.
Моя молодша сестра Наталка була для мене більше, ніж просто сестрою. Ми народилися з різницею в 1 рік, але це ніколи не заважало нам бути нерозлучними. У дитинстві в нашому селі на Київщині ми разом бігали босоніж по лугах, ділилися секретами під старою грушею і мріяли про майбутнє. Наталка була як сонце — завжди сміялася, завжди знаходила пригоди. Я ж була спокійнішою, більше любила читати книжки і вишивати з мамою. Але ми доповнювали одна одну.
У школі ми вчилися в одному класі, бо мама вирішила віддати Наталку до школи раніше, щоб вона не нудьгувала вдома. Ми сиділи за однією партою, і я досі пам’ятаю, як вона шепотіла мені жарти під час уроків. У старших класах наші шляхи трохи розійшлися: я захопилася літературою і мріяла стати журналісткою, а Наталка поринула у математику і природничі науки. Але навіть тоді ми залишалися найкращими подругами. Щовечора ми ділилися новинами: я розповідала про свої вірші, а вона — про чергового хлопця, який їй сподобався.
Наталка закохувалася мало не щомісяця. Її романи були короткими, але бурхливими, і я завжди була поруч, щоб підтримати її, коли чергове кохання закінчувалося сльозами. Я ж зустріла Олексія, коли мені було 18. Він був спокійним, надійним, із добрими очима. Через два роки ми одружилися в нашій сільській церкві, а Наталка була моєю дружкою. Вона тоді жартувала, що ніколи не вийде заміж, бо любить свободу. Але життя мало свої плани.
Коли мені виповнилося 29, я вже була мамою двох синів — Івана та Дмитра. Ми з Олексієм жили в будинку, який дістався нам від батьків, і я почувалася щасливою. Того ж року Наталка ощасливила всіх цікавим станом. Її радість була заразливою — вона мріяла про доньку, і коли народилася Христина, ми всі були в захваті. Маленька, з великими карими очима, вона одразу стала улюбленицею родини. Через рік Наталка вийшла заміж за свого коханого, Павла. Здавалося, що її бурхливе життя нарешті стало спокійним і гармонійним.
Але щастя тривало недовго. Коли Христині було три роки, Павла раптово не стало. Наталка залишилася сама з маленькою донькою. Я пам’ятаю, як вона сиділа у нас на кухні, стискаючи чашку чаю, і тихо плакала. Ми з Олексієм намагалися підтримати її: допомагали грошима, продуктами, забирали Христину до себе, коли Наталка брала додаткові уроки математики, щоб заробити на життя.
Наші будинки стояли через два двори, тож Христина росла разом із моїми хлопцями. Іван і Дмитро вважали її сестрою, а вона бігала за ними хвостиком. Наталка потроху оговтувалася, навіть почала зустрічатися з новим чоловіком, але доля знову вирішила інакше.
Коли Христині було 11, Наталка занедужала. Спочатку вона скаржилася на втому, потім з’явився кашель. Я вмовляла її піти до лікаря, але вона відмахувалася, казала, що це просто застуда. Коли вона нарешті звернулася до медиків, діагноз був як грім серед білого дня. Лікарі давали їй рік, може, трохи більше. Наталка боролася, але недуга була сильнішою. За тиждень до того, як її не стало, ми сиділи в її кімнаті. Вона взяла мою руку і попросила:
— Марійко, обіцяй, що доглянеш за Христиною. Ти для неї як друга мама.
Я плакала, але кивнула. Як я могла відмовити? Наталка пішла, залишивши мені свою доньку і величезну відповідальність.
Христині було 12, коли вона залишилася сиротою. Я забрала її до нас, і ми з Олексієм намагалися дати їй усе, що могли. Але підлітковий вік увірвався в її життя, як буря. Вона стала замкнутою, часто прогулювала уроки. Я намагалася не кричати, але одного вечора не витримала:
— Христинко, ти розумієш, як мені важко? Ми з Олексієм стараємося для тебе, а ти…
Вона дивилася в підлогу, стискаючи губи. Потім тихо сказала:
— Ви мені не мама. І ніколи не будете.
Я знала, що їй погано, але її бунт ставав усе важчим. Вона уникала розмов, закривалася у своїй кімнаті, а коли ми намагалися поговорити, відповідала коротко і різко. Я радилася зі шкільним психологом, але він лише розводив руками: «Це підлітковий період, дайте їй час».
Час минав, а Христина дедалі більше віддалялася. Єдиною радістю було те, що вона добре вчилася і мала подругу, Софію, з якою ділилася секретами. Я сподівалася, що це допоможе їй знайти себе. Але в глибині душі я відчувала провину: чи роблю я достатньо? Чи змогла б Наталка знайти до неї підхід?
Коли Христині виповнилося 17, усе змінилося. Вона познайомилася з Назаром, хлопцем із сусіднього села. Я помітила, як вона почала посміхатися, як її очі загорялися, коли вона отримувала повідомлення. Одного вечора вона привела його до нас. Назар був ввічливим, із гарними манерами, і я подумала, що, можливо, це шанс для Христини відчути себе щасливою.
Ми планували її вісімнадцятий день народження. Хотіли влаштувати свято в саду, запросити її друзів, спекти торт. Але в середу вранці, за два дні до свята, я зайшла до її кімнати — і отетеріла. Ліжко було порожнє, речі зникли. На столі лежав аркуш паперу. Я тремтячими руками взяла його і прочитала:
«Тітко Марійко, дядьку Олексію, залиште мене в спокої. Я їду з Назаром. Я ніколи не відчувала себе тут своєю. Ви робили це через обов’язок перед мамою, але я хочу жити своїм життям. Гроші я поверну, коли зможу. Христина».
Я перечитала лист ще раз, сподіваючись, що це сон. Але реальність була невблаганною: Христина пішла, забравши наші заощадження, мій ноутбук і сережки. Я зателефонувала їй, але відповів Назар, запевняючи, що все гаразд. Потім Христина сама передзвонила, попросила не шукати її і пообіцяла повернути борг.
Ми з Олексієм довго радилися, що робити. Звертатися до поліції? Але вона залишила записку, вона повнолітня. До того ж, я не могла уявити, як звинувачую її в крадіжці. Це була б зрада пам’яті Наталки. Ми вирішили дати їй час. Може, вона повернеться. Може, зрозуміє.
Минуло два роки. Христина іноді пише короткі повідомлення. Нещодавно вона надіслала фото своєї доньки — маленької дівчинки з такими ж карими очима, як у Наталки. Я дивилася на цю світлину і плакала. Наталка була б щаслива, побачивши свою онуку. Але чи схвалила б вона мої дії? Чи правильно я вчинила, відпустивши Христину? Чи могла я зробити більше, щоб вона залишилася?
А ви що думаєте? Як би ви вчинили на моєму місці?
