Вперше Варя залишилася без дому в п’ять років. Коли її забрали незнайомі тітки від хмільної матері. І привезли її в великий будинок, де дивно посміхаючись, сказали: «Тепер це твій новий будинок». Ага будинок. Де все загальне і ти дуже рідко можеш побути на одинці. Та майже взагалі ніколи. Коли всі ходять в однакових куртках і чоботах, то їх відразу вирізняли в натовпі і говорили: «Он з дитбудинку йдуть. Хоч би щось не сперли».
А потім щастя привалило. Всім ключі від нових квартир роздають, а її відправили в свою стару батьківську. Де мало що змінилося. Тільки бруду стало більше, та родичів, які зробилися ще гіршими. І все тому, що її вчасно звідти не виписали. Коли вона вся чистенька з повною сумкою речей, з’явилася на порозі квартири, їй ледь зле не стало від запахів, які витали в повітрі.
— Доня моя повернулася! — вигукнула мати. — А я і не знав, що у тебе є діти — вийшов з кімнати здоровий мужик в татуюваннями. — Є — похвалилися мати і полізла її обіймати — Дивись, яка красуня виросла — Варя від неї відсунулася. — Ну так, на тебе чимось похожа — підтакнув чоловік. Мати заусміхалася шкірячи свої щербаті зуби — Моя перлинка. Доча, а у тебе є гроші? Дай трошки, матусі. А я тобі потім віддам.
І тут Варя зрозуміла, що її повторно позбавили дому. Якщо навіть відмити одну з кімнат і врізати замок, ніякої користі не буде. Матусині друзяки спокою не дадуть. Вона вирішила орендувати квартиру. Знайшла. Окрім дівчини у квартирі жила ще й старенька власниця. Однак їй тут було тихо і спокійно.
Баба Поліна була самотньою і кімнату здавала тільки заради того, щоб було з ким поспілкуватися. Та й здоров’я її підводити стало. Варя їй сподобалася. Тиха, на вечірки не бігає, кавалерів в будинок не приводить.
Не те що її колишня квартирантка. Спочатку була спокійна, а потім, як з ланцюга зірвалася. Бабі Поліні тоді туго довелося. Інтелігентна бабуся, яка все життя пропрацювала в бібліотеці, не могла грубо сказати ні.
Поскаржилася сусідці, а та порадила звернутися до дільничного. Так лаючись дівчина вилетіла з квартири, мов корок із пляшки.
Довго вона не наважувалася здавати кімнату в оренду, але потім зважилася і їй пощастило, у неї з’явилася Варя. Вона зворушливо доглядала за літньою жінкою, могла довго розмовляти з нею про книги. А коли баба Поля потрапила у стаціонар, кожного дня до неї їздила. А тій ставало все гірше. В останнє вони розмовляли вже перед тим, як бабусі погіршало. Баба Поля сказала:
— Якщо, зі мною щось трапитися, звернися до Наді, моєї сусідки. Вона все тобі віддасть.
Вони і проводжали бабусю Поліну в останню путь удвох. Добре, що та заздалегідь підготувалася, накопичила собі грошей. А після вони сиділи на кухні і та згадували покійну.
— Хороша жінка була. Ось і про тебе подбала, — сказала Надя і дістала конверт із заповітом. — Користуйся на здоров’я — сказала вона на прощання і пішла додому до родини.
Нарешті у Варі з’явився свій дім. Вона часто уявляла, як буде жити тут з сім’єю. Вона, чоловік і обов’язково хлопчик і дівчинка. Михайлик і Марійка. І скоро її мрія наполовину здійснилася. Вона в метро познайомилася з Костею. Вагон був переповнений і її притиснуло до нього. Їй було незручно, а він як на зло дивився прямо на неї.
— Давай познайомимося, — запропонував він.
Вона почервоніла.
— Давай.
Через тиждень вони вже жили разом. Варя закохалася не на жарт. Їй вперше дарували квіти і кумедні іграшки. Вона вже мріяла про весілля, коли Костя сказав:
— Я заради тебе готовий на все. Сказали б мені, віддай життя, навіть не роздумував би ні секунди. Так я сильно тебе люблю.
Варя притулилася до нього.
— Я б теж. А хочеш я в знак своєї любові квартиру на тебе перепишу. Це буде моїм подарунком тобі за твою любов?
Костя почервонів.
— Ну що ти? Це вже занадто дорогий подарунок. Але якщо ти справді цього хочеш…, — недоговорив він.
— Хочу. Завтра ж підемо і все оформимо.
Варя бігла додому щаслива. Сьогодні вона була на огляді і дізналася, що скоро стане мамою. Але її речі чомусь стояли вже за дверима квартири. Вона ще не розуміючи в чому справа, подзвонила в двері.
Відкрила їй незнайома дівчина.
— Ти хто? — запитала вона, жуючи жуйку.
— Я тут живу. З Костею. — розгубилася Варя.
— Любий, тут якась жінка прийшла і каже, що живе з тобою! — гукнула незнайомка в глиб квартири.
Костя вийшов і обійняв дівчину.
— Та ти що? Я її вперше бачу.
Варя розплакалася.
— Костю, ти що? У нас скоро дитинка буде.
Він здивовано підняв брови.
— Яка дитина, жінко? Я вас навіть не знаю.
Так Варя втретє залишилася без даху над головою. Самотня, впри надії і на вулиці. Вона пішла до дільничного. Той пішов, перевірив.
— Ех, Варваро, що ж ти накоїла? Своїми руками йому квартиру віддала. А тепер навіть суд не допоможе! — похитав він головою. Потім запитав — Тобі взагалі є куди йти?
Вона похитала головою, захлинаючись сльозами. І тут втрутилася дружина дільничного.
— Павле, та ж у нас в селі є мамин будинок. Він вже роки два, як пустує. Нехай Варя в ньому поживе.
Той зрадів.
— А це хороша ідея!
Через місяць Варя вже звикла до цього затишного будиночка. Із сусідів одні літні люди, які, порозпитувавши її, перейнялися її нелегким життям. І ще на краю села жив чоловік, якого Варя побоювалася. Бородатий, брови густі, погляд гострий. Вона коли його бачила, намагалася на інший бік дороги перейти.
Настала зима, намело так, що з будинку тільки з лопатою вийти можна було. А у Варі вже живіт великий. А як фуфайку одягне, зовсім неповоротка стає. В той день їй потрібно було піти в магазин. У будинку закінчилися продукти. Вона з лопатою стала пролазити в двері і застрягла. І ні туди і ні сюди. Стоїть і плаче. І якраз той чоловік проходив повз. Вона знала, що його звати Іван. Ось вона і крикнула йому:
— Допоможіть, будь ласка!
Він зупинився і здивовано сказав:
— А ти чого в дверях стирчиш?
Вона схлипнула.
— Я застрягла.
Він допоміг Варі. Прочистив їй стежку, відкрив двері і грубувато сказав:
— Куди зібралася? Там такі кучугури. Застрягнеш і замерзнеш. Віддай мені свій список, я сходжу в магазин. А ти тим часом піч розтопити, прохолодно у тебе тут.
Варя прошепотіла:
— Та ж дрова теж замело, а ті що в сінях були я економлю.
Він похитав головою.
— З вами жінками одні проблеми. — І наносив їй дров.
Коли Іван повернувся з магазину, вона вже закип’ятила чайник.
— Давайте, я вас хоч чаєм напою за вашу доброту. — сказала вона.
— Не хочу. Краще себе і дитину бережи, а я за тобою поглядати буду! — сказав він на прощання.
Іван так само допоміг, коли у Варі вже був час народжувати, саме він першим взяв на руки маленького сина. А коли приїхала швидка, обережно передав його лікареві. Додому забирав Варю теж Іван. Так і вийшло, що у жінки тепер є свій будинок і коханий чоловік із сином Мишком, а донечка Марійка з’явиться на світ рівно через сім місяців.
Важко жити на світі, коли не маєш дому. У деяких його й до кінця життя немає. Але Варі пощастило. Може Бог вирішив, що їй достатньо випробувань і варто подарувати їй щастя? В житті всяке буває і хороше, і погане. Звичайно краще б побільше було радості і щастя в нашій долі. Та кому, як пощастить. Хіба не так?
Фото ілюстративне.
