— Любий, або цей півень іде жити на балкон, або я йду жити в готель. І передай мамі, що ми НЕ БУДЕМО садити кріп у горщики для орхідей!
Субота в родині Кості та Марини зазвичай була священним часом «цифрового детоксу». Вони прокидалися о десятій, пили матчу на соєвому молоці, читали книги в тиші своєї мінімалістичної квартири в скандинавському стилі та планували похід на виставку сучасного мистецтва. Їхня квартира була втіленням мрії про спокій: білі стіни, порожні поверхні, жодних зайвих речей.
— Ти чув? — Марина відірвала погляд від книги, напруживши слух.
— Що саме? — Костя, не розплющуючи очей, підтягнувся.
— Звук дизельного двигуна. Дуже старого і дуже втомленого дизельного двигуна під нашими вікнами.
Костя підійшов до вікна. Його обличчя зблідло так само швидко, як стіни їхньої вітальні. Під під’їздом стояв пошарпаний «ЛуАЗ», дах якого був завалений вузлами, мішками та чимось, що підозріло нагадувало плетену клітку. З машини вже виходив батько Кості, Микола Петрович, у своїх незмінних штанях-карго, та мама, Галина Іванівна, яка вже тримала в руках два величезні пакети з написом BMW.
— Костю… — прошепотіла Марина, стаючи поруч. — Вони ж казали, що заїдуть «просто обійняти» по дорозі в санаторій.
— Мабуть, санаторій переїхав до нас, — відповів Костя, чуючи, як у двері почали не просто дзвонити, а владно стукати кулаком.
Коли двері відчинилися, квартиру заповнив запах свіжої землі, кропу та солярки.
— Дітки мої! — закричала Галина Іванівна, збиваючи Костю з ніг обіймами, від яких хрустіли хребці. — А ми тут мимо проїжджали, дай, думаємо, заскочимо. Привезли вам трішки вітамінчиків з городу, бо ви тут у своєму місті зовсім пожовкли на тих своїх смузі!
Микола Петрович почав заносити «вітамінчики». Першими в коридорі з’явилися чотири ящики картоплі. Потім — три сітки цибулі. А далі почалася справжня магія логістики. Батько заносив банки. Багато банок.
— Оце огірочки, — коментувала Галина Іванівна, розставляючи скляну тару прямо на білосніжному паркеті. — Це за рецептом баби Ганни, вони ядерні, під горілочку — саме те. А оце помідори. А оце кабачкова ікра, сорок баночок, щоб на зиму вистачило. Костю, не стій як вкопаний, поможи батьку принести Валєру!
— Кого? — в один голос перепитали Марина і Костя.
— Валєру! — гордо відповів батько. — Золотий півень. Породистий! Нам його сусіди віддали, бо він у них курей почав ганяти. А я подумав: що ж він у селі пропаде? Привезу дітям, нехай у них на балконі поживе, поки ми в санаторії будемо. Ви ж хотіли органічну їжу? От вам — ранковий будильник і свіже добриво!
Микола Петрович заніс у вітальню плетену клітку. Всередині сидів величезний, агресивного вигляду півень з вогняно-рудим пір’ям. Валєра подивився на Марину своїм маленьким жовтим оком і видав такий звук, від якого ваза з сухоцвітами ледь не тріснула.
Поки Костя намагався знайти місце для 40 банок огірків у шафі, де зазвичай лежали лише килимки для йоги, Галина Іванівна почала огляд території.
— Ой, Мариночко, — зітхнула вона, дивлячись на диван у центрі кімнати. — Хто ж так диван ставить? Це ж у вас енергія застоюється! Ти подивись: він стоїть спиною до вікна. Це ж усі гроші з дому вимиваються. Коля, кидай мішок з буряком, поможи дітям переставити меблі!
— Мамо, нам подобається, як стоїть диван, — спробував заперечити Костя. — Це дизайнерський проект, тут кожна лінія прорахована.
— Дизайнер ваш просто в селі не жив, — відрізав Микола Петрович, уже впираючись плечем у диван вартістю в два вживаних «Ланоса». — Давай, раз-два, взяли!
За п’ять хвилин вітальня перетворилася на лабіринт. Диван тепер перегороджував вхід до кухні, зате, за словами Галини Іванівни, «тепер сонце буде цілувати вас у маківку».
Марина мовчки стояла на кухні, спостерігаючи, як свекруха дістає з сумки пакетики з насінням.
— А це що у вас? — Галина Іванівна вказала на дорогі керамічні горщики з орхідеями, що стояли на підвіконні. — Красиво, звісно, але толку з них? Квіти як квіти. Я ось привезла насіння кропу та петрушки. Ми зараз ці ваші лопухи пересадимо в пластикові відерця, а сюди посіємо зелень. Свіжий кріп прямо на кухні! Це ж і вітаміни, і краса.
Марина відчула, як її внутрішній дзен починає тріщати по швах.
— Галино Іванівно, це рідкісні орхідеї, я за ними два роки доглядаю!
— То ти за ними два роки доглядала, а тепер вони за тобою будуть, — лагідно відповіла свекруха, уже розкопуючи землю в горщику столовою ложкою. — Кріп — він, дитинко, для травлення корисний. Не те що ці твої іноземні бур’яни.
У цей момент з вітальні донісся звук розбитого скла. Це Валєра, якому набридло сидіти в клітці, вибив дверцята і вирішив перевірити, чи смачні шведські штори.
— Він полетів! — закричав Костя. — Тату, він сів на люстру! Люстра, яка була гордістю квартири — тендітна конструкція з кришталевих кульок — загрозливо гойдалася під вагою трикілограмового півня. Валєра переможно кукурікнув, скинувши на світло-сірий килим «вітамінний бонус».
Марина закрила очі. Вона уявила своє життя в готелі. Там було тихо. Там не було банок. І там точно не було півнів на люстрах.
— Любий, — вона підійшла до Кості й прошепотіла йому на вухо так тихо і страшно, що у нього на загривку піднялося волосся. — Або цей півень іде жити на балкон, або я йду жити в готель. І передай мамі, що ми НЕ БУДЕМО садити кріп у горщики для орхідей! Бо якщо я побачу хоч одну насінину в моєму горщику — наступним, хто поїде в санаторій, будеш ти. З травмою психіки.
Після ультиматуму Марини, Костя зрозумів: настав час діяти. Він знав, що батько вважає Валєру не просто птахом, а «символом господарського духу». Проте люстра продовжувала хитатися, а Марина вже почала гуглити «готелі з повною звукоізоляцією».
— Тату, — почав Костя, намагаючись надати голосу впевненості, поки Валєра з цікавістю дзьобав кришталеву підвіску. — Ми з Мариною подумали… Валєрі тут тісно. У нього ж розмах крил — як у винищувача! Йому потрібен простір, свіже повітря. Давай ми його на балкон переселимо? Там у нас панорамні вікна, він буде на місто дивитися, як король.
Микола Петрович почухав потилицю.
— На балкон? Ну, хіба що для огляду територій… Але ж там холодно, Костю! Він у мене птиця південна, він протягів не любить.
— Ми йому там зробимо «лакшері-курник», — втрутилася Марина, яка раптом змінила гнів на стратегічну солодкість. — У нас там є кошик для білизни з лози — це буде його гніздо. А замість сідала поставимо мій старий тренажер. Він все одно пилом припадає.
Ідея з тренажером батькові сподобалася. Через десять хвилин Валєра був депортований. Кошик з речами (попередньо звільнений від шовкових піжам) став його спальнею, а ручки орбітрека — ідеальним сідалом. Півень оглянув 12-й поверх, побачив у вікні здивовану синицю і видав таке «КУ-КУ-РІ-КУ», що в сусідів знизу, здається, вимкнувся телевізор.
— О, бачиш! — зрадів батько. — Йому подобається! Тепер головне — годувати вчасно. Я там мішок кукурудзи в передпокої лишив, якраз біля твоїх оцих… кросівок білих.
Поки чоловіки займалися пташиною логістикою, Галина Іванівна не втрачала часу. Вона зрозуміла, що «кріпну суперечку» виграла Марина (тимчасово), тому вирішила зайти з іншого флангу — естетичного.
— Костю, йди-но сюди! — гукнула вона з коридору. — Я тут у машині знайшла такий скарб! Пам’ятаєш, ми в дев’яносто другому в залі стіни клеїли? Залишилося три рулони. Якість — звір! Папір такий, що його навіть пожежа не візьме.
Вона розгорнула пожовклий рулон, на якому на брудно-рожевому фоні цвіли гіпертрофовані коричневі лілії.
— Олю, дивись! — Галина Іванівна приклала шпалери до білої стіни у вітальні. — Ну зовсім інша справа! А то у вас тут як у морзі — біло, холодно, оку зачепитися ні за що. А так — квіточки, затишок, домашнє вогнище. Якраз вистачить на одну стіну, зробимо вам «акцентну зону», як у ваших передачах кажуть.
Марина, почувши слово «акцентна зона» в контексті шпалер 92-го року, ледь не впустила горнятко з чаєм.
— Галино Іванівно, це скандинавський стиль. Тут «біло» — це ідеологія! Це простір для думок!
— Простір для думок у тебе в голові має бути, а на стіні мають бути квіти! — відрізала свекруха. — Коля, де клей? Я там у сумці банку «Бустилату» везла, він ще з минулого тисячоліття живий.
Костя зрозумів: якщо зараз не втрутитися, завтра він прокинеться в музеї радянського побуту.
— Мамо, — він став між стіною і рулоном, як прикордонник. — Ми не можемо. У нас… е-е… спеціальна штукатурка! Вона дихає. Якщо її заклеїти папером, вона задихнеться, почнеться грибок, і Валєра на балконі захворіє від спор!
Аргумент про здоров’я півня спрацював миттєво. Галина Іванівна згорнула рулон із жалем.
— Ну, як знаєте. Живіть у своїх лікарняних палатах. Але кріп я все одно посаджу. У мене там у машині ще є ящики з землею…
Вечір обіцяв бути спокійним, якби не Микола Петрович та його «господарський підхід» до кулінарії. Поки Марина намагалася приготувати легку вечерю, батько дістав свою фірмову трилітрову банку з написом «Дар природи».
— Це, діти, не просто напій. Це еліксир на бджолиному підморі та корі дуба! — урочисто проголосив він, наливаючи в кришталеві келихи каламутну рідину з ароматом, що нагадував суміш бензину та сухоцвітів.
— Тату, ми не п’ємо міцного… — почав Костя.
— Це не міцний напій, це ліки! — перебила Галина Іванівна, викладаючи на стіл величезний шмат сала, загорнутий у газету. — Давайте, по маленькій, за зустріч!
Вечеря перетворилася на сеанс спогадів. Марина сиділа, втупившись у свою тарілку, де поруч з вишуканою руколою лежав товстий шматок сала з часником. Костя мужньо пив «еліксир», відчуваючи, як у нього всередині починає плавитися стравохід.
Аж раптом з балкона донісся дивний звук. Це не було кукурікання. Це був ритмічний гуркіт.
— Що це? — насторожився Микола Петрович. Костя вибіг на балкон. Виявилося, що Валєра, намагаючись зручніше вмоститися на орбітреку, випадково натиснув дзьобом на кнопку «Start». Тренажер почав повільно рухатися, а півень, замість того щоб злякатися, почав бігти на місці, розмахуючи крилами для балансу.
— Дивіться! — закричав батько. — Він у мене ще й спортсмен! Атлет! Олімпійська надія Жмеринки! Півень біг на тренажері, світло на панелі орбітрека миготіло червоним «Fat Burn», а сусіди навпроти почали знімати цей цирк на телефони.
Коли нарешті всі полягали спати (батьки на дивані, який тепер стояв посеред проходу, а Валєра — на зупиненому тренажері), Марина не змогла заснути. У квартирі стояв стійкий запах солінь. Вона пішла на кухню випити води і мало не перечепилася через чергову банку огірків.
— Костю, — прошепотіла вона, розбудивши чоловіка. — Я не можу так. Я тільки що нарахувала сорок вісім банок. Вони скрізь. Вони під ліжком, вони в гардеробі поруч з моїми сукнями від Chanel.
Костя зітхнув.
— Марино, це ж любов. Вони так її проявляють. Вони привезли нам усе, що виростили.
— Вони привезли нам склад продовольства на випадок ядерної зими! — Марина була непохитна. — Завтра ми маємо це кудись подіти.
Але завтра принесло новий сюрприз. О п’ятій ранку Валєра, який відчув себе справжнім атлетом після вчорашнього тренування, вирішив, що весь будинок має знати про його успіхи. Його ранкове «КУ-КУ-РІ-КУ» було посилене акустикою балкона і відлунням від сусідньої багатоповерхівки.
Через п’ять хвилин у двері подзвонили. Це був голова ОСББ.
— Костянтине, — сказав він, намагаючись не дивитися на Миколу Петровича, який вийшов у коридор у сімейних трусах і з кельмою в руці (він якраз збирався «підправити» плитку в санвузлі). — У нас у статуті ЖК написано: «Жодних свійських тварин, крім котів та собак». А ваш «собака» щойно розбудив три поверхи і, здається, налякав чийсь «Порш» на парковці до спрацювання сигналізації.
Це був фінальний акорд. Костя зрозумів, що ситуація вийшла з-під контролю.
— Тату, мамо… — почав він за сніданком. — Ми вас дуже любимо. Але Валєра… він занадто талановитий для цього міста. Його тут не розуміють. Його мистецтво — воно для просторів. Йому треба назад.
Галина Іванівна подивилася на засмучену Марину, на Костю, який тримався за голову, і раптом посміхнулася.
— Ой, діти… Ну що ви так мучитеся? Ми ж бачимо, що вам тісно. Ми просто хотіли, щоб ви знали — ми про вас пам’ятаємо. Щоб у вас завжди було що поїсти і чим закусить. Коля, збирай манатки! Валєру в клітку! Банки… банки ми лишаємо! Тільки три штуки заберемо в дорогу.
Через годину «ЛуАЗ» знову був завантажений. Валєра, сидячи в клітці, кидав зневажливі погляди на багатоповерхівку. Микола Петрович тиснув руку Кості:
— Ти це… огірки їж. Там на дні кожної банки — смородиновий лист з нашого саду.
Коли машина зникла за поворотом, Марина і Костя повернулися в квартиру. На підвіконні, у дорогому горщику з орхідеєю, стирчала маленька паличка з папірцем: «Тут кріп. Не поливай часто. Мама».
Марина подивилася на горщик, потім на Костю, потім на сорок банок огірків, що вишикувалися вздовж стіни.
— Знаєш що… — сказала вона. — Не викидай кріп. Нехай росте.
— Серйозно? — Так. Але якщо він почне кукурікати о п’ятій ранку — я за себе не відповідаю.
Костя обійняв дружину. У квартирі знову панував скандинавський спокій, але тепер він був з легким ароматом домашнього кропу та присмаком справжньої, трохи божевільної, але щирої любові.
