Я завжди знала, що мама любить брата більше. Для неї Андрій був не просто сином, а опорою, майбутнім, тим, хто мав зробити її життя легшим.
Мене ж, доньку, вона ніби не помічала — я була просто тінню, жила сама по собі не потребувала уваги. Її любо, погляди, турбота — усе діставалося йому.
— Андрій усе владнає!
— Андрій молодець, — повторювала вона, наче я не варта її гордості.
Я звикла, що мої успіхи залишалися непоміченими, а мої мрії — неважливими. Та я не тримала образи, лише тихо робила своє: будувала сім’ю, виховувала дітей, разом із чоловіком планувала майбутнє.
Та життя все розставило на свої місця, і мама точно не здогадувалася, як усе обернеться. Мабуть, вона б ніколи не повірила у те, що день коли мій брат з’їде з її квартири буде для неї святом. І що вона щиро радітиме тому, що він зник їз її життя. Але, про все по порядку.
Ще в під’їзді я почула гамір, що долинав із нашої нової квартири. І голос матері своєї впізнала. Вона розходилась так, що стіни довкола здригалися.
— Це несправедливо! Навіщо вам друга квартира? Віддайте її братові! — обурювалася мати.
— Та для чого вона вам? Для чого? Ви що, бідуєте, голодуєте, останній шматок доїдаєте, щоб здавати її чужим людям? — гримала вона на мого чоловіка Богдана. — Діти у вас школярі, їм ще рано думати про власне житло. Ви самі живете, мов пани, у великій затишній квартирі. Навіщо ці дивні витрати?
— Любове Петрівно, заспокойтеся вже! Що за звичка постійно втручатися, куди вас не просять? Яке вам діло до наших квартир? Хоч би й десять їх у нас було! — Богдан намагався говорити спокійно, але різко, щоб угамувати матір.
— Мамо, що сталося? Що ти тут влаштувала? — я увійшла до квартири. — Тебе в під’їзді чути. Соромно перед сусідами. Скажуть, що ненормальних сусідів нам принесло!
Я затрималася, бо заїжджала до кравчині по штори, а чоловіка тим часом відправила вішати шафки на кухні. Сьогодні ми планували привести нашу нову квартиру до ладу, щоб здавати її квартирантам. Нещодавно ми з чоловіком зробили в ній скромний ремонт — головне, чисто й затишно. Залишалися дрібниці: повісити штори та облаштувати кухню, щоб у нових жильців не виникало питань до господарів.
Ми з Богданом живемо разом уже п’ятнадцять років, виховуємо двох дітей. Свій шлюб я вважаю щасливим. Чоловік у мене чудовий, із любов’ю та турботою ставиться до мене й до наших сина й доньки. А ще Богдан має одну особливість — як людина раціональна, він планує все на кілька років наперед.
Саме він запропонував купити другу квартиру, коли в нас з’явилися вільні кошти.
Ми жили в гарній трикімнатній квартирі, яку придбали одразу після весілля — вклали весільні гроші та заощадження чоловіка, який на той час уже десять років працював у великій енергетичній компанії.
— Я давно готувався до весілля, тільки тебе ніяк не міг зустріти. Де ти ховалася? — сміючись, казав мені щасливий чоловік.
— Та чекала, поки ти більше грошей назбираєш, — хитро всміхаючись, у тон його жарту відповідала я.
Мати моя, Любов Петрівна, також не могла натішитися зятем.
— Ти знаєш, Галино, який у нас зять хороший, — ділилася вона із сусідкою. — Такий серйозний, статечний, уважний — ніколи до мене без подарунка не приїде. І при грошах. Робота в нього достойна, не якийсь там слюсар! Квартиру одразу після весілля їм із моєю донечкою купив. Трикімнатну!
Сусідка Галина лише мовчки кивала та невдоволено стискала губи — своїм зятем, що тягнув із сім’ї останнє, вона похвалитися не могла.
Рік тому Богдан уперше озвучив мені ідею про купівлю другої квартири.
— Наш син підростає, за кілька років закінчить школу, не встигнемо озирнутися, а він уже захоче влаштовувати своє особисте життя. Я вирішив купити для нього квартиру. Поки здаватимемо, це ще й дохід у сім’ю принесе.
— Це гарна думка, любий. Я тебе підтримую. Про житло для дітей треба думати заздалегідь. А вистачить нам грошей? — поцікавилася я.
— Вистачить. Я вже дослідив ринок нерухомості. Знайшов кілька підходящих варіантів. Треба нам із тобою з’їздити, усе оглянути й вибрати.
— Добре, коханий. З’їздимо й виберемо.
— А потім і для доньки купимо житло, з часом. Добре, що вона ще в другому класі, тож час у нас є, встигнемо й для неї заробити.
— Та їй навіщо? У нас із тобою квартира велика, хай із нами живе. Або розмінємо її, ось і житло для доньки, — сказала я.
— Побачимо. Поки в мене такі плани. А для сина вже зараз треба купити житло, поки є можливість. Чим ми незабаром і займемося.
Матері про купівлю квартири я до пори до часу нічого не розповідала. Для неї квартирне питання останнім часом було дуже болючим.
Мій молодший брат Андрій із дружиною та маленьким сином жили з мамою уже п’ять років, відтоді, як він одружився. Її двокімнатна квартира ледве вміщала стількох людей і вже тріщала по швах.
Мати дуже потерпала від такого сусідства. Невістка їй трапилася сварлива, з характером. Вона не втрачала нагоди образити свекруху, і робила це з великим задоволенням. Брат за неї не поспішав заступатися. Мати не раз натякала Андрієві, що їм треба з’їхати й жити окремо.
— Втомилася я від вас, синку. Сил немає! Та й дружина твоя мене відверто ненавидить. Говорить, як хоче. Поговорив би ти з нею. Може, знайдете собі орендовану квартиру?
Але біда в тому, що дружина брата поставила йому ультиматум: від свекрухи вони з’їдуть лише у власну квартиру.
— Я не для того за тебе заміж виходила, щоб по орендованих кутках гасати. Та й не заробляєш ти стільки, щоб витрачатися на чуже житло, — незмінно голосно, щоб чула й свекруха, відповідала братові дружина і продовжувала жити там, сподіваючись, що мати сама кудись з’їде.
І ось тепер, дізнавшись, що ми з чоловіком купуємо другу квартиру, мати місця собі не знаходила.
— Що ти тут влаштувала, мамо? — обурювалася я.
— Я влаштувала? Я?! Це ви що влаштували? Безсовісні ви й бездушні люди! — каже мама, не бажаючи заспокоюватися.
— Я б попросив вас обережніше з висловами! Чому це ми безсовісні? Здається, до цього дня завжди намагалися жити по совісті, — заперечив матері Богдан.
— Тому що вам байдуже до потреб близьких людей! Тільки про себе коханих думаєте! — мама аж ногами тупотіла від обурення.
— Послухайте, але це дивне звинувачення. Про кого ж нам іще думати, якщо не про себе та своїх неповнолітніх дітей? — Богдан із багатозначно глянув на матір.
Він намагався говорити спокійно, але мати, здається, цього не помічала й продовжувала сцену.
— Ви ж знаєте, як мені важко. Вам усе відомо. Я не можу жити під одним дахом із цією нахабною невісткою. Вона мене зводить зі світу!
— Але що ми можемо з цим вдіяти? — здивувалася я.
— Як це що? Я ж просила у вас грошей для Андрія, щоб він також міг купити собі окреме житло. А ви що? Ви мені відмовили! Сказали, що таких грошей у вас немає. А тепер що виходить? Ви купуєте собі другу квартиру, яка просто стоятиме. Хіба це не знущання з моїх почуттів?
— А чому я маю віддати свої зароблені гроші чужому дієздатному чоловікові? — уточнив Богдан.
— Чому чужому? Не чужому! Він рідний брат твоєї дружини й дядько твоїм дітям! І Андрій усе б віддав поступово. Це ж і так зрозуміло. Віддав би, але з часом, у нього ж немає таких заробітків, як у тебе, — наче дорікаючи зятю, вигукнула мати.
— Віддав би? Не сміши, мамо! Це Андрій віддав би? Ти згадай, скільки ми з Богданом йому допомагали спочатку. Скільки він у нас позичав, і ми ніколи не відмовляли. І що? Хоч один борг він нам повернув? Як він мені завжди казав: «Не дрібнися, твій Богдан ще заробить». Забула? І після цього ти просиш для нього таку величезну суму?
— Так, у нього тоді були труднощі. У всіх у житті бувають такі періоди. Що ж, тепер його до кінця життя не довіряти? Ми ж рідні, а це такі дрібниці. Забули б, справді, з вашими доходами, — мати поводилася зухвало.
Я, щоб трохи охолонути, почала вішати штори. Богдан порався на кухні, а мати все не вгамовувалася.
Вона ніяк не хотіла прийняти, що її син залишився ні з чим. А головне — вона втрачала шанс позбутися невістки й пожити спокійним життям.
— То що? Віддасте цю квартиру Андрієві та його дружині? Оформимо договір купівлі-продажу. Чи ще якийсь договір. А гроші він вам поступово віддаватиме. Та й я йому допоможу. Обов’язково. Що я, не розумію, чи що? — знову почала мати.
— Ні. З цим питанням до нас більше не приходьте, Любове Петрівно, — спокійно відповів їй Богдан.
Мама пішла від нас, не попрощавшись і гучно грюкнувши дверима.
— Ну й рідня у тебе, просто морок, — спокійно промовив Богдан після того, як вона пішла. — Це ж треба було таке вигадати! Навіщо ти їй про квартиру розповіла, ще й адресу дала?
— Та не розповідала я! Я ж розумію, якою буде її реакція. Це син пробовтався. І адресу він назвав. Сподіваюся, тепер до матері дійшло, і вона відчепиться від нас із цим питанням?
— Добре б, — відповів мені Богдан. — Ну, що? Ти готова? Я вже закінчив на кухні.
Розчарована Любов Петрівна, увійшовши до своєї квартири, спершу не зрозуміла, що сталося.
У передпокої стояли численні сумки й великий чемодан.
— Андрію, що це? — розгубилася вона.
— А це ваші речі. Ви тут більше не житимете. Їдьте в село, чоловік сказав, у вас там є будиночок, — вискочила з кімнати невістка.
— Що? — остовпіла Любов Петрівна.
— А те! Я вже знаю, що ваша донька з чоловіком другу квартиру купили, а нам — нічого. Ви так і не змогли з ними домовитися, щоб вони нам допомогли. Тож їдьте в село й дайте нам із Андрієм та сином спокійно тут жити своєю сім’єю!
— Що? Ти нічого не переплутала?
— То ви наплутали. Їдьте в село, мамо! — продовжувала невістка.
— Ні, люба моя. Це ви звідси забирайтеся геть! На всі чотири сторони! Щоб і духу вашого тут не було!
Любов Петрівна ще довго не могла заспокоїтись і таки виставила сина із сім’єю зі свого житла.
Тепер вона живе одна. Андрій із дружиною більше з нею не спілкуються, не дзвонять і трубку не беруть. Ми з Богданом теж образилися й поки тримаємося осторонь.
Мама ж тепер сама в квартирі. Спокійно спить і їсть, робить що і коли захоче.
Але чомусь вона все одно нещаслива.
Головна картинка ілюстративна.
