Людмила Іванівна сиділа за кухонним столом із зошитом, списаним дрібним почерком. Списки. Скрізь списки. Список гостей на три сторінки — родичі, колеги з роботи, сусіди, подруги юності.
Список страв — салати, гаряче, закуски, десерти. Список покупок — продукти, серветки, свічки для торта. Людмила Іванівна підкреслювала пункти червоною ручкою, ставила галочки, закреслювала виконане. Вона додала ще кілька деталей до списку прикрас для столу, щоб усе виглядало святково й незабутньо.
Шістдесят років. Кругла дата. Ювілей треба відзначити гідно. Показати всім, що життя склалося добре. Син виріс, одружився, працює.
Дім повна чаша. Здоров’я поки що дозволяє радіти кожному дню. Є чим пишатися перед людьми. Вона уявляла, як гості хвалитимуть її організацію, як усі почуватимуться комфортно в її домі.
Підготовка почалася за місяць. Людмила Іванівна замовила торт у кондитерській — триярусний, з кремовими трояндами та ніжними візерунками. Купила нову сукню — блакитну, з блискітками, елегантну, яка підкреслювала її стрункість. Найняла дівчину-помічницю, щоб та допомогла з готуванням і сервіруванням столу.
Вичистила дім: відмила вікна до блиску, натерла підлогу, випрала всі фіранки, навіть почистила килими.
За тиждень до свята почала готувати страви, які можна заморозити. Наліпила вареників з різними начинками, заморозила котлети, зробила холодець з декоративними елементами.
За день до ювілею підготувала основу для салатів. У день урочистості накрила стіл — біла скатерть, найкращий сервіз, кришталеві келихи.
Людмила Іванівна ходила навколо столу, поправляла прибори, пересувала тарілки на міліметр. Усе мало бути ідеально, з найменшими деталями, як от свіжі квіти в вазах посередині.
Софія теж готувалася. Тільки по-іншому. Два тижні невістка обирала подарунок. Спочатку думала про книгу — Людмила Іванівна любила читати.
Але книги дарували всі, це здавалося звичайним. Потім хотіла купити хустку — красиву, з натурального шовку. Але не знала точно розмір і вподобання свекрухи щодо кольорів.
Віктор запропонував:
— Подаруй гроші в конверті. Мама сама купить те, що потрібно.
— Це виглядає байдуже, — Софія похитала головою. — Гроші дарують, коли не хочуть думати над подарунком.
Віктор знизав плечима.
— Тоді придумай сама.
Софія думала довго. Пригадувала розмови зі свекрухою, намагалася зрозуміти, що жінці справді сподобається. Людмила Іванівна любила каву.
Часто розповідала про це — про сорти, про правильне заварювання, про аромат і ритуал кавування. Софія вирішила — подарую хорошу каву.
Знайшла в інтернеті магазин елітних сортів. Переглянула каталог, читала описи уважно. Зупинилася на колекційному наборі — п’ять видів кави в гарних металевих банках.
Бразильська арабіка, ефіопська з фруктовими нотками, колумбійська міцна, італійська суміш, ароматизована з легкими добавками. Ціна була високою, але Софія подумала — на ювілей варто.
До кави купила керамічну чашку ручної роботи. Знайшла в майстерні у ремісниці — біла, з розписом синіми візерунками, витончена форма. Упакувала все в подарункову коробку, перев’язала стрічкою з бантом.
Вийшло дуже красиво. Софія була задоволена. Свекруха точно оцінить увагу до деталей, до її вподобань.
День ювілею видався сонячним і теплим. Софія з Віктором приїхали до другої години дня. Гості вже збиралися — тітки, дядьки, двоюрідні брати й сестри чоловіка, сусідки Людмили Іванівни, колеги з колишньої роботи.
Дім наповнився голосами, сміхом, привітаннями.
Людмила Іванівна зустрічала гостей у передпокої. Блакитна сукня виблискувала, зачіска укладена ідеально, на губах яскрава помада. Жінка усміхалася, обіймала прибулих, приймала вітання.
Віктор поцілував матір у щоку, вручив букет великих лілій.
— З ювілеєм, мамо.
— Дякую, синочку, — Людмила Іванівна притулила квіти ближче. Подивилася на Софію. — Вітаю.
— Добрий день, Людмило Іванівно, — Софія простягнула коробку. — Вітаю з ювілеєм.
— Дякую, — свекруха взяла подарунок, не розгортаючи. — Проходьте, сідайте.
Гості розсідалися за довгим столом. Людмила Іванівна зайняла місце на чолі, по боках сіли найшанованіші гості — старша сестра, колишня керівниця, хрещена. Віктор з Софією сіли посередині, між родичами чоловіка.
Почалися тости. Піднімалися по черзі, бажали здоров’я, довгих років, радості. Людмила Іванівна приймала вітання з гідністю, кивала, дякувала.
Стіл ряснів стравами — салати гірками, нарізки, гаряче в великих таріллях. Гості їли, розмовляли, сміялися.
Через годину настав момент подарунків. Людмила Іванівна встала, оголосила:
— Дорогі мої, дякую за вітання. Тепер хочу подивитися, що ви мені принесли.
Гості засміялися. Почали підходити по одному, вручати пакети, коробки, конверти. Людмила Іванівна розгортала подарунки при всіх, показувала, дякувала.
Хтось подарував сервіз, хтось плед, хтось рослину в горщику. Свекруха хвалила кожен подарунок, ставила на окремий стіл біля стіни.
Підійшла черга Софії. Невістка встала, взяла коробку, підійшла до іменинниці.
— Людмило Іванівно, вітаю вас з ювілеєм. Бажаю здоров’я, радості, довгих років. Прийміть подарунок від нас з Віктором.
Простягнула коробку. Людмила Іванівна взяла, поклала на коліна. Розв’язала стрічку, зняла кришку. Дістала металеву банку з кавою, покрутила в руках. Прочитала етикетку. Обличчя свекрухи змінилося. Брови насупилися, губи стиснулися.
Людмила Іванівна дістала другу банку. Третю. Четверту. П’яту. Виклала їх на стіл перед собою. Дістала чашку, оглянула з усіх боків. Поставила поруч з банками.
Гості притихли. Відчули напругу. Людмила Іванівна повільно підняла голову, подивилася на Софію. Потім обвела поглядом стіл.
— Ось що мені подарувала невістка, — голос лунав рівно, але холодно. — Каву.
Пауза. Хтось кашлянув. Хтось переглянувся з сусідом.
— Каву, — Людмила Іванівна повторила. — На мій ювілей. На шістдесят років.
Софія насупилася. Щось пішло не так. Але що саме?
— Людмило Іванівно, це елітна кава, — обережно почала невістка. — Колекційний набір. Дуже якісна.
— Якісна, — свекруха кивнула. — Бачу. І що?
— Я знаю, що ви любите каву, — Софія відчула, як починає червоніти. — Тому обрала такий подарунок.
— Люблю каву, — Людмила Іванівна подивилася на гостей. — Чуєте? Невістка думає, що я люблю каву.
Тиша стала важкою. Усі дивилися на іменинницю, на Софію, не розуміючи, що відбувається.
— Знаєте, що означає подарувати каву? — Людмила Іванівна встала. Взяла одну банку, підняла високо. — Це означає натякнути людині, що вона вже немолода. Що час спокою настав.
Софія здригнулася.
— Що? Ні, я не…
— Каву дарують старшим родичкам! — голос свекрухи став гучнішим. — Коли хочуть сказати — сиди вдома, пий свою каву, відпочивай!
— Людмило Іванівно, ви неправильно зрозуміли, — Софія ступила вперед. — Я просто хотіла…
— Мовчи! — свекруха постукала долонею по столу. Банка з кавою здригнулася. — Ти хотіла мене принизити! Показати всім, що я вже не та!
— Це не так! — Софія відчула, як сльози підступають до очей. — Це просто подарунок! Від душі!
— Від душі? — Людмила Іванівна засміялася різко. — Яке душі в тієї, хто дарує каву на ювілей?!
Гості почали перешіптуватися. Хтось хитав головою, хтось дивився з осудом — на кого саме, незрозуміло. Атмосфера свята зникла. Залишилися тільки незручність, напруга, нерозуміння.
— Мамо, заспокойся, — Віктор встав, підійшов до матері. — Софія не хотіла тебе образити.
— Не хотіла? — Людмила Іванівна повернулася до сина. — Тоді навіщо дарувати каву?! Чому не парфуми? Не прикраси? Не щось звичайне?!
— Кава — це звичайно, — Віктор спробував взяти матір за руку, але жінка відсмикнулася.
— Ні! — свекруха знову повернулася до гостей. Очі блищали від сліз. — Ви всі бачите? Бачите, як мене принизили?!
— Людмило Іванівно, будь ласка, — Софія зробила крок уперед. — Я не хотіла вас принизити. Чесне слово. Просто думала, що вам сподобається добра кава.
— Добра кава, — свекруха витерла очі рукою. Туш розмазалася по щоках. — Для старшої жінки! Яка вже ні на що не здатна!
— Ніхто так не думає! — Софія відчула, як голос тремтить. — Ви все неправильно тлумачите! Ось навіть чашка унікальна, ручна робота.
— Я все правильно тлумачу! — Людмила Іванівна схопила чашку, кинула на підлогу. Кераміка розлетілася на шматки. — Ось що я думаю про твій подарунок!
Гості зітхнули. Хтось встав, збираючись іти. Хтось сидів, не знаючи, як реагувати.
Людмила Іванівна раптом схлипнула. Прикрила обличчя руками. Плечі затремтіли. Жінка заплакала — голосно, на весь дім.
— Соромно має бути! — прокричала свекруха крізь сльози. — Матір чоловіка довела до сліз!
Ці слова пролунали як вирок. Софія стояла нерухомо, відчуваючи, як усі погляди прикуті до неї. Осудливі, співчутливі, здивовані. Обличчя палало. Приниження. Публічне, болісне, несправедливе.
— Досить, — Софія промовила тихо. Потім гучніше: — Досить!
Людмила Іванівна підняла голову, подивилася на невістку крізь сльози.
— Що ти сказала?
— Я сказала досить, — Софія випросталася. — Досить влаштовувати сцени. Досить звинувачувати мене в тому, чого я не робила.
— Ти насмілилася…
— Так, насмілилася, — Софія перебила. — Бо я обирала подарунок два тижні. Бо думала про вас. Бо хотіла порадувати.
— Порадувати? — Людмила Іванівна витерла обличчя серветкою. — Кавою?
— Так, кавою! — Софія відчула, як обурення витісняє збентеження. — Бо ви сама розповідали, що любите добру каву! Розповідали при мені багато разів!
— Я не розповідала…
— Розповідали! — Софія підвищила голос. — Минулого місяця. Коли ми приїжджали на вечерю. Ви розказували про бразильську арабіку, яку куштували в подруги. Казали, що мрієте купити, але дорого.
Людмила Іванівна притихла. Пригадала. Справді розповідала.
— Я купила вам цю каву, — Софія вказала на банки. — Ту саму. Бразильську. І ще чотири сорти додатково. Витратилася. Бо думала — свекрусі сподобається.
Гості переглянулися. Хтось кивнув. Логіка Софії здавалася слушною.
— Але каву дарувати не можна, — вперто повторила Людмила Іванівна. — Це до спокійного життя.
— Хто сказав? — Софія схрестила руки. — Де це правило?
— Усі знають…
— Не всі, — Софія перебила. — Я не знала. Бо це дивне повір’я.
— Дивне? — свекруха обурилася.
— Так, дивне, — Софія не відступила. — Кава — це просто напій, який означає турботу, тепло, затишок, здоров’я і довголіття. Добра, дорога, смачна. Я подарувала вам те, що ви любите. А ви влаштували скандал. При гостях. Звинувачували мене в тому, чого не було.
— Я маю право…
— Ні, — Софія похитала головою. — Не маєте. Не маєте права принижувати мене публічно. Не маєте права кидати мій подарунок на підлогу. Не маєте права звинувачувати в поганих намірах, яких не було.
Людмила Іванівна відкрила рот, закрила. Слов не знайшлася. Софія продовжила.
— Я старалася. Обирала подарунок з душею. Витратила гроші, час, увагу. А ви… ви перетворили це на виставу.
— Софіє, — Віктор підійшов до дружини. — Може, досить?
— Ні, не досить, — Софія подивилася на чоловіка. — Я три роки терпіла. Терпіла зауваження, терпіла критику, терпіла постійне невдоволення. Що б я не зробила — все не так. І сьогодні теж. Я подарувала хороший подарунок, а мене звинуватили в поганих намірах.
— Мама не хотіла…
— Хотіла, — Софія перебила. — Саме хотіла. Бо твоя мати не приймає мене. Ніколи не приймала. І шукає привід показати, що я погана невістка.
— Це неправда! — Людмила Іванівна знову заплакала. — Я ніколи…
— Завжди, — Софія втомлено сказала. — З першого дня. Пам’ятаєш, ми прийшли знайомитися? Ти подивилася на мене і сказала
Віктору: „Ця не з нашого кола“. Я чула.
Віктор здригнувся. Подивився на матір.
— Мамо, ти справді так сказала?
Людмила Іванівна мовчала. Губи тремтіли.
— Потім, — Софія продовжила, — коли ми оголосили про весілля. Ти сказала, що я вихожу заміж з користі. Що хочу квартиру, гроші, статус.
— Я турбувалася про сина…
— Ти не хотіла, щоб у сина була дружина, — Софія похитала головою. — Хотіла, щоб він завжди залишався твоїм маленьким хлопчиком.
— Це не так!
— Так, — Софія підійшла ближче. — І сьогодні ти знову показала, хто я для тебе. Чужа. Яка не розуміє твоїх правил. Яка все робитьнеправильно.
Людмила Іванівна прикрила обличчя руками, заридала голосно. Гості сиділи мовчки, не знаючи, на чию сторону стати. Хтось співчував іменинниці. Хтось кивав у бік Софії — дівчина має рацію.
Віктор стояв між матір’ю та дружиною, блідий. Руки опущені. Рот привідкритий. Чоловік не знав, що робити, що сказати.
— Вікторе, — Софія повернулася до чоловіка. — Я втомилася. Втомилася від постійного невдоволення твоєї матері. Втомилася виправдовуватися. Втомилася бути винною в усьому.
— Софіє, не треба, — Віктор спробував взяти дружину за руку.
— Треба, — Софія відсторонилася. — Треба нарешті сказати правду. Я більше не терпітиму неповагу. Не вибачатимуся за те, що обрала не той подарунок, не ту сукню, не ту зачіску. Не житиму в постійному страху зробити щось не так.
— Що ти хочеш цим сказати? — Віктор насупився.
— Те, що я встановлюю межі, — Софія випросталася. — Більше не прийду сюди, поки твоя мати не вибачиться. Не братиму участі в сімейних святах, де мене принижують. Не терпітиму звинувачень у вигаданих провинах.
— Софіє, це моя мати…
— А це моє життя, — Софія перебила. — Моє гідність. Моє право на повагу.
Розвернулася, пішла до виходу. Віктор кинувся слідом.
— Софіє, стій!
— Ні, — невістка не озирнулася. — Я йду. Якщо хочеш — підемо разом. Якщо ні — залишайся з матір’ю.
Віктор завмер у дверях. Подивився на матір, яка плакала за столом. Подивився на дружину, яка надягала куртку. Вибір. Зараз. Прямо зараз.
Людмила Іванівна підняла голову, подивилася на сина крізь сльози.
— Віточку, ти ж не залишиш матір? У такий день? На ювілеї?
Віктор мовчав. Всередині все вирувало. Мати плаче. Дружина йде. Гості дивляться. Що робити?
— Вікторе, — Софія зупинилася біля дверей. — Вирішуй.
Чоловік подивився на дружину. Побачив втому в очах. Розчарування. Біль. Три роки Софія терпіла. Три роки намагалася налагодити стосунки з матір’ю. Три роки вдавала, що все гаразд.
А мати? Мати ніколи не намагалася прийняти невістку. З першого дня критикувала, осуджувала, чіплялася. І сьогодні влаштувала публічну сцену через подарунок. Кинула чашку на підлогу. Звинуватила дружину в поганих намірах.
Віктор зробив крок. До дверей. До дружини.
— Вибач, мамо, — сказав тихо. — Але я йду з Софією.
Людмила Іванівна схопилася.
— Ти обираєш її?! Замість матері?!
— Я обираю свою сім’ю, — Віктор надяг куртку. — Софія моя дружина. Моя відповідальність. Моя захист.
— Але я тебе народила! Виростила! Віддала тобі все життя!
— Знаю, мамо, — Віктор застібнув блискавку. — І я вдячний. Але я більше не дитина. Я чоловік. У мене своя сім’я. І я мушу її захищати.
— Від мене?! — Людмила Іванівна притиснула руку до грудей. — Від рідної матері?!
— Від несправедливості, — Віктор виправив. — Софія не заслужила того, що ти влаштувала. Подарунок був добрим. Ти сама винна, що вигадала йому погане значення і зіпсувала собі свято.
— Вікторе! — свекруха ступила вперед.
— Вибач, мамо, — син відчинив двері. — Але поки ти не вибачишся перед Софією, ми не приїдемо.
— Не смій іти!
— Мамо, я люблю тебе, — Віктор подивився на матір востаннє. — Але я не дозволю тобі принижувати мою дружину.
Вийшов. Двері зачинилися. Людмила Іванівна залишилася стояти в передпокої, дивлячись на зачинені двері. Гості в залі мовчали.
Хтось почав збиратися. Свято закінчилося.
Віктор наздогнав Софію. Дружина стояла, витираючи сльози.
— Софіє.
— Ти пішов за мною, — невістка підняла очі.
— Звичайно, — Віктор обійняв дружину. — Вибач. Мав раніше. Мав захистити тебе давно.
— Чому не захищав? — Софія схлипнула.
— Боявся, — Віктор зізнався. — Боявся образити матір. Думав, якщо потерплю, все налагодиться саме. Але не налагоджувалося. Тільки гірше ставало.
— Набагато гірше, — Софія притулилася до чоловіка.
— Вибач мене, — Віктор поцілував дружину в маківку. — Більше не допущу. Обіцяю.
Спускаються вниз, вийшли на вулицю. Прохолодний вечір, зірки на небі, тиша. Віктор з Софією йшли мовчки, тримаючись за руки.
— Що тепер? — спитала Софія.
— Тепер живемо, — Віктор знизав плечима. — Будуємо свою сім’ю. Без постійних візитів до матері. Без обов’язкових недільних обідів. Без тиску й критики.
— А твоя мати?
— Мати сама вирішить, — Віктор зупинився. — Якщо захоче бачити нас — вибачиться. Якщо ні — її вибір.
Софія кивнула. Притулилася до чоловіка. Вперше за три роки відчула, що не сама. Що є захист. Що чоловік на її боці.
Минув тиждень. Людмила Іванівна не дзвонила. Віктор теж не дзвонив матері. Мовчання затягнулося. Софія займалася справами, старалася не думати про ситуацію. Віктор працював, приходив додому задумливий.
— Переживаєш? — спитала Софія одного вечора.
— Так, — Віктор кивнув. — Але не шкодую. Ти мала рацію. Мама перейшла межі.
— Думаєш, вона зрозуміє?
— Не знаю, — чоловік знизав плечима. — Сподіваюся.
Через два тижні подзвонила Людмила Іванівна. Віктор відповів, увімкнув гучний зв’язок. Софія сиділа поруч, слухала.
— Вікторе, — голос свекрухи лунав тихо. — Можна мені… можна до вас приїхати?
— Навіщо? — Віктор спитав обережно.
— Поговорити. Треба.
— Про що?
Пауза. Людмила Іванівна зітхнула.
— Про ювілей. Про подарунок. Про… про те, що я сказала.
Віктор подивився на Софію. Дружина кивнула. Віктор відповів:
— Приїжджай. Завтра ввечері. О сьомій.
Наступного дня Людмила Іванівна прийшла рівно о сьомій. Віктор відчинив двері. Мати стояла на порозі з пакетом, бліда, ніби постаріла за два тижні.
— Вітаю, синочку.
— Вітаю, мамо. Проходь.
Людмила Іванівна увійшла, роздягнулася, пройшла до вітальні. Софія сиділа на дивані. Встала, кивнула.
— Добрий день.
— Вітаю, Софіє, — свекруха простягнула пакет. — Це тобі.
Софія зазирнула всередину. Керамічна чашка. Дуже схожа на ту, що Людмила Іванівна розбила.
— Я знайшла майже таку саму, — свекруха сіла на край крісла. — У тій же майстерні. Ремісниця пам’ятала тебе, сказала, що ти з трепетом обирала, хотіла догодити.
— Дякую, — Софія поставила чашку на стіл.
Людмила Іванівна склала руки на колінах. Помовчала. Потім заговорила тихо:
— Я прийшла вибачитися. За те, що влаштувала на ювілеї. За слова. За те, що розбила твій подарунок
Софія мовчала. Віктор сидів поруч, чекав.
— Я була неправа, — свекруха продовжила. — Подарунок був добрим. Дорогим. Уважним. А я… я вигадала йому погане значення.
— Чому? — Софія спитала тихо.
— Бо злякалася, — Людмила Іванівна підняла очі. — Злякалася, що старію. Що стаю менш потрібною. Що син віддаляється від мене все далі.
— Віктор не віддаляється, — Софія похитала головою. — Він просто будує своє життя.
— Знаю, — свекруха кивнула. — Розумом знаю. Але серцем… серцем важко прийняти.
— Ви не мали виливати це на мені, — Софія випросталася. — Я не винна у ваших страхах.
— Не винна, — Людмила Іванівна витерла очі. — Вибач. Я щиро прошу вибачення.
Софія подивилася на свекруху. Побачила старшу жінку, налякану, самотню. Пожаліла. Але пробачити одразу не змогла.
— Людмило Іванівно, вибачення — це добре, — Софія повільно сказала. — Але замало. Треба, щоб більше такого не повторювалося.
— Не повторюватиметься, — свекруха кивнула. — Обіцяю.
— І щоб ви прийняли мене, — Софія додала. — Як члена сім’ї. Як дружину сина. Не як чужу, яка все робить неправильно.
Людмила Іванівна помовчала. Потім кивнула.
— Спробую. Чесно спробую.
— Цього достатньо? — Віктор подивився на дружину.
Софія подумала. Кивнула.
— Спробуємо.
Стосунки налагоджувалися повільно. Людмила Іванівна приїжджала раз на тиждень, дзвонила заздалегідь, трималася стримано. Не критикувала, не чіплялася, не давала непрошених порад. Софія відповідала ввічливо, але без особливої теплоти. Рана гоїлася, але слід залишився.
Минуло пів року. Софія зрозуміла — свекруха справді старається. Стримується від різких зауважень, хвалить страви, цікавиться справами. Стосунки стали рівними, спокійними. Не близькими, але прийнятними.
Віктор змінився найбільше. Навчився казати матері ні. Навчився захищати дружину. Навчився ставити свою сім’ю на перше місце. Софія бачила ці зміни, цінувала їх.
Одного вечора, коли вони сиділи на кухні, Софія спитала:
— Шкодуєш? Що пішов з ювілею?
Віктор подивився на дружину, похитав головою
— Ні. Навпаки. Це був переломний момент. Я нарешті подорослішав.
— Подорослішав?
— Так, — чоловік кивнув. — Перестав бути маминим сином. Став чоловіком. Главою сім’ї. Який захищає дружину, а не ховається за спиною матері.
Софія усміхнулася. Взяла чоловіка за руку.
— Дякую.
— За що?
— За те, що обрав мене, — Софія стиснула пальці. — Тоді, на ювілеї. Міг залишитися з матір’ю. Але пішов за мною.
— Не міг я інакше, — Віктор поцілував дружину в чоло. — Ти моя сім’я. Моя головна сім’я.
Софія притулилася до чоловіка. Той нещасливий ювілей ледь не зруйнував їхній шлюб. Але замість цього зміцнив. Показав, хто на чиєму боці. Розставив пріоритети. Встановив межі.
Чашка, куплена Людмилою Іванівною як вибачення, стояла на полиці. Софія іноді дивилася на неї, пригадуючи той день. Приниження, образу, обурення.
Але тепер ці почуття притупилися. Залишилися тільки висновки. Межі треба захищати. Повагу треба вимагати. А шлюб — це коли подружжя на одному боці, навіть якщо на іншому стоїть рідна мати.
Головна картинка ілюстративна.
