Лоток — тільки для кота, Артеме!» — цей вигук бабусі вмить перекреслив мої шанси на статус ідеального зятя. Тепер я стою навколішках із совочком у руках і думаю, як довести свою адекватність, поки нахабний кіт переможно мружиться мені в обличчя!
Усе почалося з фатальної фрази, сказаної між ковтками лате: «Слухай, Артеме, моїй бабусі Надії Петрівни треба меблі пересунути. Допоможеш у суботу?».
Для Аліни це було просте прохання. Для мене це був Стратегічний Іспит Вищого Рівня. Я знав: перше знайомство з родиною — це як проходження митного контролю в країні з дуже суворими законами. Один неправильний рух, один невдалий жарт — і ти в «чорному списку» до кінця життя. Якщо я провалю пересування меблів — мінус карма, мінус стосунки, мінус майбутні пиріжки. А якщо впораюся — можливо, отримаю доступ до святая святих: чаю з фірмовим варенням і статусу «хорошого хлопчика».
— Звісно, допоможу, — відповів я, намагаючись надати голосу впевненості ветерана меблевих війн. — Меблі — це моє друге ім’я.
Насправді моє друге ім’я — «програміст, який максимум підіймав ноутбук», але відступати було пізно.
Субота зустріла нас дрібним дощем. Ми під’їхали до класичної п’ятиповерхової «хрущовки», де кожен під’їзд пахне історією, смаженою цибулею та вогкістю. Квартира Надії Петрівни виявилася справжнім музеєм радянського побуту.
Кухня площею шість квадратних метрів, де кожен міліметр розрахований з математичною точністю, щоб помістити холодильник, стіл і спогади про дефіцит. Торшери з бахромою, які, здавалося, мали власну свідомість. Важкі дубові серванти, заповнені кришталем, який ніколи не бачив вина, лише пил десятиліть. І, звісно — це спеціальне вікно. Легендарний отвір між кухнею та туалетом — символ радянської інженерної думки, призначення якого досі не розгадане найкращими умами людства.
Але головним у цій квартирі був не кришталь.
З передпокою на мене виплив Він. Кіт, якого я подумки охрестив Паном Котським. Це був не просто домашній улюбленець. Це було божество — гладке, лискуче, наче його щоранку полірували дорогою мастикою. Його шерсть відбивала світло торшера, а погляд… О, цей погляд. Він подивився на мої кросівки так, ніби я приніс на підошвах прокляття з іншого світу. Пан Котський явно вважав цю квартиру своїм особистим маєтком, а мене — сумнівним найманцем.
— Значить так, — скомандувала Аліна, — план такий: треба пересунути оце величезне ліжко від вікна до стіни, а шафу посунути ближче до дверей. Я швиденько в магазин за продуктами для обіду, а бабуся на кухні чаклує над борщем. Впораєшся?
Вона зникла швидше, ніж я встиг вимовити «рятуйте». Надія Петрівна, дрібна, але енергійна жінка з пронизливими блакитними очима, лише кивнула мені:
— Працюй, соколику. Якщо що — клич.
Я залишився наодинці з шафою, яка важила як невеликий танк, ліжком, що пам’ятало ще Сталіна, і котом, який демонстративно всівся на серванті, готуючись спостерігати за моїм приниженням.
Я почав штовхати ліжко. Воно скрипіло так, ніби викликало духів предків. Піт заливав очі. За десять хвилин я зрозумів дві речі: по-перше, тертя — це реальна фізична сила, а по-друге — у ранкової кави є свій графік «виходу», який абсолютно не збігається з графіком пересування меблів. Організм зрадницьки натякнув, що операція потребує технічної перерви.
Я прокрався до вбиральні. Відкриваю двері… і завмираю.
Це була не просто ванна кімната. Це була арена бойових дій. Очевидно, Пан Котський у пориві мисливського азарту чи просто від нудьги влаштував тут локальний апокаліпсис. Лоток був перевернутий догори дном. Наповнювач — дрібні гранули — був розсипаний по всій підлозі рівним шаром. До унітазу було просто не підступитися, не наступивши на цей мінний шар.
А на вершині цього хаосу, прямо на краю ванни, велично височів кіт. Його хвіст повільно рухався вліво-вправо. Він дивився на мене, не мигаючи, ніби кидав виклик: «Ну що, інтелігенте, слабко прибрати? Чи будеш чекати, поки бабуся прийде і побачить цей сором?».
В моїй голові промайнув сценарій: Надія Петрівна заходить сюди через хвилину. Бачить мене посеред цього розгрому. Що вона подумає? Бабусі вже під вісімдесят, їй важко нахилятися. Пояснювати, що це зробив її улюблений «пухнастик», — це все одно, що звинувачувати святого в крадіжці яблук. Це безнадійно. Я зрозумів: якщо я хочу цей чай з варенням, я маю стати героєм невидимого фронту.
Я зняв піджак. Закотив рукави сорочки. Знайшов маленький совочок і щітку, що ховалися за трубами. Почалася операція «Санітарний день».
Я став на коліна в позі дзен-ченця, намагаючись не дихати (бо аромат стояв такий, що можна було втратити свідомість). Скріб, підмітав, акуратно згрібав наповнювач назад у лоток. Кожна гранула здавалася мені особистим ворогом. Я потів, я червонів, я ледь не плакав, але тримався заради іміджу порядної людини.
Кіт спостерігав за мною з неприхованим задоволенням. Я був впевнений, що він зараз дістане телефон і почне знімати це для свого котячого блогу під назвою «Раб миє підлогу».
І ось, коли я був на фінішній прямій, майже вичистивши останній кут, у двері вбиральні пролунав стук. Гучний. Рішучий.
— Молодий чоловіче! — пролунав голос бабусі. Він був не просто гучним, він був громовим, сповненим праведного гніву та непідробного подиву.
Я замер. Рука з совочком зависла в повітрі. — Молодий чоловіче! — повторила вона ще гучніше. — Лоток — тільки для кота! Лоток — тільки для кота!
Світ навколо мене зупинився. Мозок почав гарячково обробляти інформацію. Вона думає… вона реально думає, що я… у її лотку…
У дверях була пауза. Така важка, що її можна було різати ножем. Я хотів крикнути: «Надіє Петрівно, це не те, що ви подумали! Я прибираю за вашим демоном у шерсті!». Але слова застрягли в горлі. Яке виправдання не вигадай — воно звучить ще гірше за саму підозру.
І тут бабуся додала тихіше, майже пошепки, з глибоким розчаруванням у голосі:
— А такий же інтелігентний був, наче, молодий чоловік… Окуляри, сорочка… Ех.
Пан Котський у цей момент видав звук, підозріло схожий на людське пирхання, і схвально моргнув мені обома очима. Він переміг. Повністю і беззастережно.
Коли Аліна повернулася з магазину, меблі були пересунуті. Але я стояв посеред кімнати з таким виразом обличчя, ніби щойно пережив внутрішнє просвітлення і три сеанси екзорцизму одночасно.
— Артеме, ти чого такий блідий? — запитала вона, розставляючи пакунки. — Все нормально? Надія Петрівна тебе не сильно замучила?
— Все… нормально, — відповів я голосом людини, яка бачила край Всесвіту. — Просто я тепер чітко розумію ієрархію в цьому домі. Ваш кіт — це директор, а ми — тимчасовий обслуговчий персонал без права голосу.
За обідом Надія Петрівна мовчала. Вона підкладала мені борщ, але якось… обережно. Наче боялася, що я зараз почну мітити кути серванта. Але коли прийшов час десерту, вона раптом загадково посміхнулася і поставила переді мною найбільшу розетку з варенням.
— Знаєш, Артеме, — сказала вона, погладжуючи Пана Котовського, який знову всівся на серванті. — Головне — що ти не розгубився. Чоловік має вміти діяти в будь-якій ситуації. Навіть якщо обставини проти нього. А те, що ти вирішив порядок навести, замість того щоб втекти — це я оцінила.
Вона хитро підмигнула мені.
— Я ж бачила через те віконце на кухні, як він той лоток розкидав. Просто хотіла перевірити, чи ти чистюля, чи просто лінивий гість. Але з лотком… це я пожартувала. Хотіла подивитися, яка в тебе реакція буде. Реакція — вогонь!
Я видихнув. Можливо, серце моє і зупинялося на кілька секунд, але іспит було складено.
З того часу пройшло два роки. Ми з Аліною одружені. Надія Петрівна тепер називає мене своїм улюбленим зятем і завжди готує той самий борщ. А Пан Котський… ми з ним уклали пакт про ненапад. Щоразу, коли я приходжу в гості, він дивиться на мене з повагою старого воїна, який знає: цей хлопець бачив справжнє пекло і не зламався.
Тепер я точно впевнений: ніщо так не перевіряє характер, як кошачий лоток у чужому домі. Якщо ти можеш зберегти гідність, стоячи на колінах перед лотком під крики «це тільки для кота» — ти готовий до будь-яких життєвих викликів.
