Ольга Петрівна була жінкою з сильною волею, тримала все під своїм контролем. Валентина ніколи не була для неї “гідною” дружиною її сина.
Вона приїздила щотижня, аби повчати і навчати свою невістку. Не забувала нагадати, що без неї і її сина Валентина ніколи б не мала такого прекрасного життя.
Але зараз ситуація ускладнилася ще більше. Чоловік Валентини поїхав на роботу в інше місто, але щось не складалось і гроші він надсилати не міг.
Валентина ж не працювала, бо ж сам Олександр свого часу сказав, що саме він забезпечуватиме родину. А тепер, без досвіду роботи, без няньки для Лізи, знайти підходящу вакансію Валентина просто не могла.
Єдиним розумним рішенням у цій ситуації було відвезти Лізоньку на Літо в село до бабусі і дідуся і шукати роботу. Але свекруха поставила несподівану умову: Лізу вона прийме, а от сама Валентина приїжджати не повинна. Свекруха не хотіла бачити у себе невістки і крапка.
Валентина міцніше притисла до себе телефон і зробила глибокий вдих. Їй здавалося, що свекруха спеціально говорить голосніше, щоб та не могла зорієнтуватись.
— Ольго Петрівно, я навіть не збиралася нав’язуватися. Але Ліза.
— Ліза — моя внучка. А ти маєш чим зайнятися в місті? Чи будеш так і сидіти без роботи?
Валентина зітхнула, оглядаючи свою маленьку однокімнатну квартиру. Полиця з дитячими книжками займала майже половину кімнати, поруч стояли коробки з речами — за останні півроку вона втратила постійну роботу і вже не знала, як знову піднятися на ноги. Ліза гралася в кутку, чекаючи, поки мама закінчить розмову.
— Я шукаю варіанти, — тихо відповіла Валентина.
— Тоді не заважай дитині нормально провести літо, — відрізала свекруха. — Я вже з Олександром все обговорила, він погодився. У Лізи будуть свіжі овочі, чисте повітря і ніяких дивних гуртків, які ти для неї придумуєш. Ми самі вирішимо, що їй потрібно. Ще щось хочеш сказати?
— Мені важливо бачитися з дочкою. Я не можу просто відвезти її і не навідувати.
— А ти не навідуй, — свекруха підвищила голос. — Хочеш, телефонуй. Але в гості не приїжджай. У нас і так все добре.
Валентина вимкнула телефон. Вона відчула, що сил на подальше протистояння немає. Дочка обережно підійшла до неї.
— Мамо, тобі сумно?
— Трошки, — відповіла Валентина, намагаючись посміхнутися. — Ми з бабусею Ольгою вирішуємо, чи поїдеш ти до неї влітку.
— Але я хочу, щоб ти була поруч.
— І я хочу, зайчику, — Валентина поцілувала Лізу. — Просто зараз важкий період.
Вечором, коли дочка заснула, Валентина довго сиділа за комп’ютером, шукаючи вакансії. Вона розглядала посади від продавця в ларьку до підсобного працівника, але майже скрізь вимагали досвід чи готовність працювати по 24 години. Коли ж знаходилось щось більш-менш підходяще, зарплата була смішною.
Олександр, чоловік Валентини, поїхав у інше місто на заробітки, але гроші присилав нерегулярно і не завжди багато — постійно скаржився на проблеми на новому місці.
Наступного дня Валентина зателефонувала Олександру:
— Олександре, твоя мама хоче, щоб Ліза жила у них все літо. І каже, що я не повинна там з’являтися. Ти в курсі?
— Знаю, — промовив він втомлено. — Вона вважає, що там їй буде краще. Сама розумієш, там будинок у селі, своя теплиця. І взагалі.
— Тобто ти погоджуєшся, що я маю лише подзвонити пару разів за все літо і не бачити дочку?
— Я не говорив “пару разів”. Я сказав мамі, що ти можеш телефонувати, коли хочеш, тільки вона дуже переймається, коли згадує про твій приїзд.
— Олександре, давай будемо чесними: вона каже, що я — не надто хороша мати. А ти як вважаєш?
— Я нічого такого не говорив. Просто зараз всім важко. Може, справді варто відправити Лізу на літо, щоб вона хоч пограла на дворі, у них там ще є дівчата-сусідки. А ти спробуєш влаштуватися на роботу.
Валентина відчула, що їй важко сперечатися. Кожен день з’являлись нові потреби, роботи не було, а Ліза сумувала за спілкуванням з іншими дітьми.
— А ти не можеш мені допомогти з пошуками? Може, у тебе є знайомі в тому місті, де ти зараз?
— У мене тут все нестабільно. Прости, Валентино, але я поки сам ледь тримаюся. Краще, справді, дозволь мамі зайнятися Лізою. Це найбільш розумне рішення, — Олександр говорив спокійно, ніби робив послугу.
— Добре, — погодилася Валентина. — Але я все одно приїду до доньки через кілька тижнів. Нехай мама що хоче говорить.
— Тільки не кажи, що це була моя ідея. Я не хочу сцен, — сказав Олександр.
— А я переймаюсь за дочку, — тихо відповіла Валентина і завершила дзвінок.
Тиждень вона сумнівалася, збираючи речі для Лізи. Дочка не знала, як реагувати. З одного боку, їй було цікаво пожити в селі з бабусею та дідусем, а з іншого — вона сильно прив’язана до матері.
В день від’їзду Валентина зателефонувала свекрусі:
— Ми виїжджаємо з Лізою на вокзал. Ви зустрінете нас там?
— Лізу ми зустрінемо, — суворо сказала Ольга Петрівна. — А ти можеш одразу їхати назад.
— Мені потрібно з вами поговорити.
— Про що тут говорити? Привези Лізу і їдь. У нас свої правила.
Валентина не знала, чи варто обговорювати це питання ще раз, але розуміла, що вибору в неї майже немає. Видатки росли, а зараз хоча б з’явиться можливість зосередитися на пошуках заробітку.
Валентина лише сподівалася, що за час Лізиного “відпочинку” все якось вирішиться.
На вокзалі свекруха з’явилася з незадоволеним виглядом. Дідусь Лізи не приїхав — можливо, знову був зайнятий господарством. Ольга Петрівна тільки кивнула в бік внучки:
— Давай її рюкзачок. Ну і що за пакет у тебе в руках? Це речі для Лізи?
— Так, тут її улюблені шорти, кілька футболок. Фарби, альбом. Їй подобається малювати.
— У нас все є. Малювати вона буде тим, що я вважатиму за потрібне, — свекруха потягнулася до пакета.
— Дозвольте мені хоча б донести, — попросила Валентина.
— Не треба. Тут поруч стоянка. Лізі вже сім років, вона й сама може йти за мною, — свекруха подивилася на внучку. — Йдемо, Донечко.
Ліза повільно підійшла до бабусі, оглянулася навколо і повернулася до мами.
— Мам, а ти точно не поїдеш з нами?
— Я повернуся в місто, — намагаючись говорити м’яко, відповіла Валентина. — Але я буду дзвонити тобі кожен день, добре?
Свекруха незадоволено скривилася:
— Здається, Олександр сказав, що ти шукаєш роботу, так що телефонуй краще рідше.
— Не хвилюйтеся, не буду вам заважати.
— Ну ось і домовилися, — швидко відповіла Ольга Петрівна, взяла внучку за руку і направилася до машини.
Валентина дивилася вслід, а в душі усе стиснулося. Але вона вирішила бути стійкою: поїде додому, знайде підробіток і обов’язково відвідає Лізоньку.
Через два тижні Валентина влаштувалася на неповний робочий день в відділ доставки продуктів. Оплата була маленька, зате обіцяли стабільність. Вона підробляла, готова була й у вихідні, тільки б заробити на щомісячні витрати. Валентина сама дзвонила свекрусі, щоб поговорити з дочкою, але Ольга Петрівна відмовлялася передавати трубку:
— Валентино, я ж казала, не відволікай Лізу від справ. Зараз вона з дідусем допомагає на подвір’ї, потім піде гуляти. Їй ніколи базікати.
— Можна хоча б хвилинку?
— Ой, дві хвилини, але не більше.
Ліза звучала трохи відчужено:
— Привіт, мам. У нас все добре.
— Ти не втомлюєшся? Відпочиваєш інколи?
— Бабуся каже, що я гарна помічниця. Я малюю, граюсь, допомагаю дідусю.
Валентина ледь не захлипала:
— Я дуже сумую. Сподіваюся, скоро зможу приїхати.
— Бабуся каже, що тобі зараз не до мене. Може, пізніше?
Після розмови Валентина довго сиділа на табуретці на маленькій кухні. Їй було млосно від думки, що дочка так далеко. Вона знову сіла до комп’ютера у пошуку вакансії.
Цього разу пощастило значно більше. Вже у понеділок Валентина пішла на співбесіду і у вівторок вийшла на повний робочий день працювати на одному зі складів великої логістичної компанії.
Місяць до зарплати Валентина так і не змогла поговорити із донькою. Свекруха не брала слухавки, а як відповідала то дуже неохоче. Ліза також говорила якось дивно і односкладово.
Валентина не витримала і отримавши нарешті першу зарплатню вона поїхала у рідне село чоловіка. Будинок свекрухи був на околиці, довелось брати таксі, адже автобус вона пропустила.
Під’їжджаючи до подвір’я вона побачила Лізу, що гралась із подружками. Уздрівши маму мала застрибала від щастя. Валентина вискочила з авто в обійми донечки.
— Бабуся казала ти не приїдеш, казала ти зайнята і щоб я не чекала. А я не вірила, я знала, що ти мене любиш, що ти не могла про мене забути. А чого ти не телефонувала, мамо? Я чекала.
Валентина все зрозуміла. Швидко зібрала речі Лізи і не зважаючи на протести свекрухи вони поїхали додому у місто. Ліза не відпускала маму всю дорогу.
Дорогою телефонував чоловік, намагався довести, що Валентина робить помилку, що його мама знає краще, як буде добре всім. Потім намагався донести, що Валентина не впорається сама в місті і що без допомоги його матері вона нічого не зможе.
Коли зрозумів, що вона його не слухатиме не витримав і таки сказав:
— Права була мама – наш шлюб велика помилка. Знаєш, Валю, я тут маю нову родину узагалі-то. Як ти житимеш сама із Лізою? Ми з мамою вважаємо, що село найкращий варіант.
Валентина скинула дзвінок не в силах повірити у те, що чула. Нарешті все стало на свої місця. Скільки років вона намагалась вгодити свекрусі, скільки причіпок чула від неї, від чоловіка.
Свого часу Валентина була кращою студенткою на курсі, але покинула навчання на останньому році, адже і Олександр і його мама наполягали на тому, що вона не впорається із обов’язками матері і дружини навчаючись.
Саме через це Валентина припинила спілкуватись із рідною мамою. Та просила доньку не робити помилки, намагалась відкрити їй очі. Але Валя не слухала. Вона кохала і вважала, що чоловік правий, що він її забеспечить і що мама нічого не розуміє.
Узявши до рук телефон Валентина набрала по пам’яті номер:
— Мамочко, вибач! Мамо, ти була права, я все зрозуміла. Можна мені приїхати?
У відповідь пролунало щасливе мамине щебетання:
— Так, доню, приїзди. Я пирогів напекла, ми чекаємо тебе із татом дуже. Всі сім років чекаємо щодня.
Валентина посміхнулась крізь сльози. Важкий день. Їй знадобилось цілих сім років, аби зрозуміти, хто у її житті справжня сім’я.
Головна картинка ілюстративна.
