Тихий вечір у нашій квартирі розірвав різкий звук телефону. Я стоячи біля кухонного столу, різала соковитий червоний перець. Ніж ритмічно стукав по дошці: тук… тук… тук…
Мій чоловік, Олексій, у коридорі відповідав тітці Марії, його голос звучав м’яко, майже улесливо, як завжди, коли вона дзвонила. Я знала цей тон — він віщував нову порцію обов’язків, які ляжуть на мої плечі.
— Так, тітонько.Звичайно, ми постараємося. Обов’язково, — його слова лилися, як густий сироп, і я відчула, як у мені щось стискається. — Усе, давай, цілую.
Клацання трубки, що лягла на місце, прозвучало. Я не обернулася, продовжуючи різати перець із холодною точністю. Олексій зайшов на кухню, його домашні капці шелестіли по лінолеуму. Він зупинився за моєю спиною, і я відчула його присутність, як наближення грози.
— Аню, — почав він, і від цього лагідного звертання в мене защеміло в щелепах. — Тітка Марія дзвонила. Просить на вихідних приїхати, допомогти з вікнами. Весна ж, помити треба, а в неї спина, сама не впорається.
Ніж зупинився, вп’явшись у дошку. Тиша, що настала, була оглушливою. У ній відбивалися останні два вихідних, проведених у задушливому містечку за 50 кілометрів від нас, де я вислуховувала їдкі зауваження Марії про те, що я “не так” мию вікна, а справжня господиня має терти скло газетою з оцтом”. І як Олексій, чуючи це, лише ніяково посміхався, не сміючи перечити тій, що його виховала.
Я повільно обернулася. Мій погляд був спокійним, але в цій спокійності ховалася буря. Олексій відвів очі, розглядаючи магнітики на холодильнику.
— Що ти мовчиш? — його голос тремтів від напруги. — Їй же нікому допомогти. Вона зовсім одна. Ми — єдині, хто в неї є.
Я відчула, як у мені щось обірвалось, наче перетягнута струна.
— Ні, — сказала я різко, і це слово впало, як камінь у стоячу воду.
Олексій застиг, його очі розширилися від здивування. Він чекав уговорів, зітхань, але не цього.
— Що значить “ні”? Аню, ти що? — він ступив крок до мене, але я не відступила.
— Ні, Олексію. Я не поїду до твоєї тітки. Мені набридло їздити в сусіднє місто, щоб вислуховувати, яка я нікчемна. — Мій голос був твердим, кожне слово — як цвях. — Мені набридло бути прислугою для жінки, яка мене зневажає і навіть не приховує цього. Їдь сам. І можеш там залишатися.
Його обличчя почервоніло, наче стиглий гранат. Він дивився на мене, наче я заговорила незнайомою мовою. Для нього допомога тітці була священною місією, аксіомою, що не потребує доказів. А я назвала її приниженням.
— Ти, що ти верзеш? — видихнув він, і в його голосі змішалися розгубленість і обурення. — Яке “приниження”? Це жінка, яка мене виховала, коли моя мати зникла! Вона віддала мені все, не вийшла заміж, щоб чужий чоловік мене не кривдив! Працювала на двох роботах, щоб я мав нормальний одяг, їздив у табір! А ти, ти не хочеш їй вікна помити?
Він говорив із запалом, захищаючи свою святиню. У його очах Марія була святою, що поступиласьь всім заради нього. Мої слова здавалися йому блюзнірством. Він чекав, що я засоромлюся, відчую себе дріб’язковою егоїсткою.
Але я не відвела погляду. Я слухала його з холодною ясністю, наче аналізувала чужу історію.
— Твоя мати тебе покинула. Це прикро. Твоя тітка тебе виховала, і за це ти їй вдячний. Але чомусь твоя вдячність оплачується моїм приниженням, — мій голос був рівним, як скло. — Пам’ятаєш, як ми їздили лагодити її паркан? Ти працював, а я носила тобі інструменти й воду. Я тоді зробила нову зачіску. Знаєш, що вона мені сказала, коли ти відійшов? “Раніше так лише під машинку несправну стригли. Несмак”. А коли ти повернувся, вона защебетала: “Анечка у нас красуня, їй усе личить”. Ти не помітив, як я змінилася в обличчі. Ти не хотів помічати.
Олексій насупився, намагаючись відмахнутися від спогаду. Він пам’ятав щось схоже, але вважав це старим бурчанням.
— Вона літня людина, у неї свої уявлення про красу, — пробурмотів він.
— Літня людина? — я іронічно вигнула брову. — А на Великдень, коли я привезла паску із найкращої кондитерської, бо не мала часу пекти? Вона понюхала її скривилася і відсунула тарілку: “Сама хімія. Справжня господиня не полінується для сім’ї спекти”. А потім увесь вечір розповідала, як ночами пекла тобі пироги. Це теж “уявлення”? Чи спосіб показати, що я нікудишня господиня?
Я зробила паузу, даючи словам осісти.
— А її подарунок на мій день народження? Та ядуча зелена блузка, на два розміри більша, із дешевого поліестеру. Ти сказав, що колір “цікавий”. А знаєш, що вона мені шепнула, вручаючи її, поки ти був біля машини? “Носи, Анечко. З твоєю фігурою байдуже, що вдягати, а ця хоч недоліки приховає”. Вона не просто літня людина, Олексію. Вона майстерно маніпулює, насолоджуючись, коли принижує інших. Їй не потрібна допомога. Їй потрібна та об кого ноги можна втерти. І ти щоразу приводиш їй мене.
Мої слова повисли в повітрі, як важкі хмари перед зливою. Олексій мовчав. Він більше не міг захищати образ святої тітки. Я не брехала — він сам бачив ці сцени, але його розум, затуманений виною, відмахувався від них, списуючи на “складний характер”.
Його запал згас, залишивши лише липкий осад. Захист тітки провалився, і він перейшов у наступ.
— Ось воно що, — повільно сказав він, і його голос став холодним, різким. — Справа не в тітці. Справа в тобі. Тобі бракує великодушності. Ти виросла в повній сім’ї, з батьками, у тепличних умовах. Ти не знаєш, що таке виживати. А вона мене витягла з бруду! І тепер, коли їй потрібна дрібна допомога, ти починаєш вираховувати образи? Записувати кожне її слово? Це дріб’язково, Анно. Егоїстично. Ти просто не хочеш поступатись своїм комфортом заради людини, якій я всім зобов’язаний.
Він говорив упевнено, переконуючи себе, що мої аргументи — це капризи. Він бачив, як здригнулися мої губи, і чекав, що я почну виправдовуватися. Але я лише поклала ніж, витерла руки й подивилася на нього, як лікар на хворого.
— Ти помиляєшся. Я все розумію, — тихо сказала я. — Ти називаєш мене черствою, бо так простіше, ніж визнати правду: ти боїшся її. Боїшся її невдоволення, її докорів. Ти боїшся відчути себе невдячним. І заради цього ти готовий підставити будь-кого, аби самому залишитися хорошим у її очах.
Кожне слово було точним.
— Це не мій обов’язок, Олексію. Це твій. Але ти не хочеш нести його сам. Ти приводиш мене до неї, як щит. Поки вона збиткується з мене, ти спокійно лагодиш паркан, почуваючись чудовим племінником. Це не допомога. Це зрада. Ти купуєш свій спокій моєю гідністю.
Я не відчувала тріумфу. Обійшовши його, я пішла до вітальні, взяла телефон і сіла на диван. Тап-тап-тап — мої пальці швидко гортали екран. Олексій зайшов слідом, не розуміючи, що відбувається.
— Так. Клінінгова компанія, Умань, — промовила я вголос, ніби до себе. — “Чистий дім”. Відгуки непогані. Генеральна прибирання, миття вікон. Те, що треба. Субота, 22 число, з 10 ранку. Адреса: вулиця Садова, будинок 7, квартира 43. Контактна особа — Олексій.
Я підняла на нього очі. У моєму погляді була лише ділова зосередженість.
— Твій номер продиктуєш, чи я сама знайду?
Він мовчав, приголомшений. Я ввела його номер, оплатила замовлення зі своєї картки — 3500 гривень.
— Готово. Підтвердження прийде тобі в СМС, — сказала я, відкладаючи телефон. — Проблему вирішено. Тітці помиють вікна, підлогу, навіть її порцелянових слоників протруть. Професіонали, з екологічною хімією.
Я встала й підійшла до нього. Мій голос був холодним, як зимовий вітер.
— Ось ціна твого спокою на ці вихідні — 3500 гривень з моєї картки. Я оплатила твій обов’язок, твою вдячність. Тепер тобі не доведеться зраджувати мене, щоб довести свою любов до неї. Їдь в Умань. Пий чай, слухай, які “криворукі” прибиральники. Я більше не граю в цю гру.
Я не просто відмовилася їхати — я перевела наші стосунки в грошовий еквівалент, оплативши їх, як побутову послугу. Тиша, що настала, була важкою.
Наступного дня я прокинулася з відчуттям, що в квартирі стало порожньо. Олексій пішов на роботу, не сказавши ні слова. Я сиділа за сніданком, розмішуючи каву, коли подзвонила моя подруга Олена.
— Аню, ти як? — її голос був сповнений турботи. — Ти вчора так різко закінчила розмову, я аж злякалася.
— Вибач,Олено. Просто, вчора був важкий вечір, — я зітхнула, згадуючи нашу суперечку. — Олексій знову про тітку Марію. Знов їй треба допомога, а я не витримала.
— Ого, ти нарешті поставила йому ультиматум? — Олена засміялася, але в її сміху було більше співчуття, ніж веселощів. — Розкажи, що сталося.
Я розповіла їй усе: про дзвінок, про мою відмову, про клінінгову компанію. Олена слухала, не перебиваючи, лише іноді видаючи здивоване “оце так”.
— Знаєш, Аню, ти молодець, — сказала вона, коли я закінчила. — Але будь обережна. Такі, як Марія, не здаються. Вона може вигадати щось нове, щоб повернути тебе в свою гру.
— Я знаю, — відповіла я тихо. — Але я більше не дозволю їй чи Олексію вирішувати, що я маю терпіти.
Олена помовчала, а потім додала:
— А що Олексій? Він хоч зрозумів, що ти мала на увазі?
— Не знаю, — зізналася я. — Він мовчав, коли я пішла спати. Сьогодні вранці теж. Але я бачила його очі — він був розгублений. Може, хоч раз замислиться.
— Слухай, а якщо він поїде до неї сам? — Олена знизала плечима, хоч я цього не бачила. — Що тоді? Ти ж не думаєш, що вона просто подякує за прибиральників і відпустить його?
Ці слова змусили мене замислитися. Олена мала рацію — Марія не з тих, хто легко втрачає контроль. Але я вже зробила свій хід. Назад шляху не було.
У суботу вранці Олексій збирався мовчки. Я сиділа у вітальні з книгою, але не читала — просто гортала сторінки, спостерігаючи за ним краєм ока. Він узяв ключі від машини, перевірив телефон і нарешті глянув на мене.
— Я поїхав, — сказав він тихо, без звичайного “до вечора” чи “побачимося”.
— Удачі, — відповіла я, не відриваючись від книги.
Він затримався в дверях, ніби хотів щось сказати, але лише зітхнув і вийшов. Я почула, як грюкнули двері під’їзду, і відчула дивне полегшення. Але разом із ним прийшла тривога. Що, якщо Олена права? Що, якщо Марія не зупиниться?
Через кілька годин мені зателефонував Олексій. Його голос звучав напружено, майже розгублено.
— Аню, слухай. Прибиральники приїхали. Все помили, все блищить. Але тітка незадоволена. Каже, що це не те, що вона чекала. Що ми мали самі приїхати.
Я стиснула телефон, відчуваючи, як у мені закипає роздратування.
— І що вона хоче? — спитала я холодно.
— Вона, — він зам’явся. — Вона хоче, щоб ми приїхали наступного тижня. Каже, що прибиральники залишили подряпини на шибках. І ще, вона просила передати, що тобі варто навчитися поважати старших.
Я засміялася — коротко, гірко.
— Поважати? Олексію, вона хоче контролю. Вона не зупиниться, доки не дістане мене. А ти знову дозволиш їй це зробити?
Він мовчав. Я чула його важке дихання в слухавці.
— Я не знаю, Аню, — нарешті видавив він. — Я не знаю, що робити.
— А я знаю, — сказала я твердо. — Ти можеш вибирати: або ти захищаєш мене, свою дружину, або продовжуєш грати в її гру. Але я більше не буду твоїм щитом. Вирішуй.
Я поклала слухавку, не чекаючи відповіді. Серце калатало, але я відчувала дивну легкість. Я зробила перший крок до свободи. Але що буде далі? Чи зможе Олексій зробити вибір? І чи готова я до того, що він обере не мене?
Головна картинка ілюстративна.
