— Куди ти зібралася? Залишайся вдома, наріж салатів. А я до мами, привітаю з Новим роком і назад, — кинув Тарас, застібаючи свою теплу куртку.
Я стояла біля дзеркала у передпокої, поправляючи шарф. Його слова прозвучали як наказ, але я не збиралася просто коритися. Наші діти, п’ятирічний Максим і восьмирічний Данило, гасали по квартирі, радісно вигукуючи про новорічну ялинку в центрі міста.
— Чому ти їдеш сам? — я повернулася до нього, стримуючи роздратування. — Діти вже стомилися сидіти вдома. Ми всі свята нікуди не вибиралися. Давай зберемося і привітаємо твою маму разом. А потім заїдемо до ялинки.
Тарас шумно видихнув і важко опустився на пуфик біля дверей. Його темні очі спалахнули невдоволенням.
— Ти що, знову хочеш посваритися? — його голос став різким. — Я їду сам, потім повернуся за вами, і поїдемо до вашої ялинки. Невже так важко зрозуміти?
Я зітхнула. Наш шлюб, колись міцний, як дуб, почав тріщати по швах через постійні непорозуміння. Валентина Петрівна, моя свекруха, ніколи не приховувала, що вважає мене “простачкою”.
Вона мріяла, щоб Тарас одружився з Лілією — її подруги донькою, яка, за її словами, була “перспективною” і “успішною”. А я? Я була просто Анною — мамою двох синів, яка любила створювати затишок удома.
— Ура! До ялинки! — закричав Максим, стрибаючи на дивані. Данило підхопив його радість, кидаючи подушку в бік брата.
Тарас лише зітхнув, його обличчя почервоніло від роздратування. Він встав, схопив ключі від машини й кинув:
— Я пішов прогрівати авто. Не хочу тут чекати, поки ви зберетеся.
Коли він вийшов, я почула, як задзвонив його телефон. Тарас відповів тихо, але я вловила ім’я — Валентина. Я не підслуховувала, але знала, що свекруха знову щось вигадала. Вона завжди вміла вплинути на сина.
— Мам, я скоро буду, — долинуло до мене, коли я допомагала Максиму зав’язати шнурки. — Ні, сьогодні не вийде. Анна з дітьми їде зі мною. Вони хочуть до ялинки.
Я посміхнулася сама до себе. Хоч би як Тарас опирався, я не дозволю йому відгородити нас від сімейного свята. Але в глибині душі я відчувала, що ця поїздка до свекрухи не буде легкою.
Коли ми під’їхали до будинку Валентини Петрівни, сніг густими пластівцями падав на землю, створюючи святкову атмосферу. Максим і Данило вискочили з машини, одразу ж кинувшись до снігової гірки біля під’їзду. Я засміялася, коли Данило запустив сніжок у брата, а той весело заверещав.
— Тарасе, йди до нас! — покликала я, намагаючись розрядити напругу. — Подивися, який сніг! Діти так радіють!
Він стояв біля машини, кутаючись у куртку, і незадоволено буркнув:
— Анна, вони зараз промокнуть до нитки! Я щойно салон почистив перед святами. Ти мені 500 гривень на хімчистку даси?
Я зупинилася, відчуваючи, як його слова псують настрій. Раніше Тарас був іншим — веселим, турботливим. Але останнім часом, завдяки зв’язкам Валентини, він став начальником у великій компанії, і щось у ньому змінилося.
Він став прискіпуватися до дрібниць, а я відчувала, що моя радість від простих сімейних моментів його дратує.
— Ходімо до ялинки, а потім у кафе, — запропонувала я, ігноруючи його зауваження. — Ти ж отримав премію, 10 000 гривень, правда? Може, влаштуємо дітям свято?
Тарас насупився, потер скроні.
— Яка премія? знові тобі все віддати?А ти все витрачаєш! Дітям одяг, тобі обновки. Ти ж не працюєш, Анно!Тобі лиш гроші давай.
Його слова були неприємними і викликали обурення. Я стиснула губи, щоб не відповісти різко при дітях. Вони радісно ганялися один за одним, не звертаючи уваги на нашу розмову.
— Ходімо до бабусі, — сказала я тихо, беручи Максима за руку. — Там поговоримо.
Квартира Валентини Петрівни зустріла нас теплом і запахом свіжоспечених пиріжків. Але радісна атмосфера швидко розтанула, коли я почула сміх із вітальні. Валентина сміялася так, наче була молодою дівчиною, а з нею — ще чийсь голос. Я увійшла й застигла.
За столом сиділи Лілія та її мама, Світлана. Лілія, струнка, з ідеальним макіяжем і модною зачіскою, виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу. Її очі спалахнули, коли вона побачила Тараса.
— Привіт, Тарасе, — сказала вона тоненьким голосом, усміхаючись.
Я випрямилась. Свекор, Микола Іванович, уже добре заклав за комір. Він широко посміхнувся, потріпав онуків по головах і гукнув:
— Валя, став прибори! Гості приїхали!
Валентина Петрівна метнула на мене холодний погляд. Я знала, що вона думає: я тут зайва. Лілія, не соромлячись, дивилася на Тараса, а він, здається, був не проти такої уваги. Він сів поруч із Світланою і почав розпитувати про їхні справи.
— Анно, допоможи на кухні, — покликала Валентина, але її тон був більше наказовим, ніж привітним.
На кухні вона не стримувалася.
— Я чекала тільки Тараса, — різко почала вона. — А ви всі приїхали без запрошення. У мене немає зайвої їжі для вас.
Я здивовано глянула на холодильник, що ледь зачинявся від продуктів.
— Ми приїхали привітати вас із Миколою Івановичем, — відповіла я спокійно. — Але бачу, нам тут не раді.
Валентина фиркнула, дістаючи тарілку з салатом.
— Ти б краще за Тарасом дивилася. Він блідий, виснажений, а ти його погано годуєш. Подивися на Лілію — ось приклад! Успішна, незалежна, а ти все в декреті сидиш.
Я відчула, як обличчя палає. Тарас колись сам просив мене залишитися вдома, дбати про дітей. Але тепер я бачила, що він змінився, і Лілія, з її легким життям без турбот, була для нього кращою парою..
— Я готую здорову їжу, — відповіла я, стримуючи гнів. — І ми можемо поїсти вдома. Нам не потрібні ваші салати.
Я розвернулася й пішла до дітей.
— Хлопці, збирайтеся. Ми їдемо, — сказала я м’яко.
Тарас здивовано підвів очі.
— Посидимо ще пів години, — запропонував він.
— Ти сиди, а ми їдемо, — холодно відрізала я.
Ми з дітьми сіли в таксі й поїхали до центру міста. Проїжджаючи повз святкову ялинку, я побачила, як у Максима загорілися очі.
— Мам, давай зупинимося! — попросив він.
— Зупиніть, будь ласка, — сказала я водієві.
Ми зайшли в затишне кафе, яке Тарас пропонував раніше. Діти замовили гарячий шоколад, а я — каву. Сидячи біля вікна, я дивилася на вогники ялинки й думала про те, що пора щось змінювати. Може, Тарас і справді захопився Лілією? Може, я дійсно стала для нього “нудною домогосподаркою”?
— Мам, чому тато не з нами? — спитав Данило, відпиваючи шоколад.
— Він із бабусею, — відповіла я, усміхаючись. — Але ми все одно святкуємо, правда?
Вони радісно закивали, а я вирішила: після свят я вийду на роботу. І, можливо, запишуся у фітнес-клуб. Я не дозволю Лілії чи Валентині зруйнувати мою сім’ю.
Того вечора Тарас так і не повернувся. Я чекала до другої ночі, ходила з кімнати в кімнату, слухала, чи не заскриплять двері. Хлопці давно спали, а я сиділа на кухні з чашкою холодного чаю і дивилася в темряву.
Близько п’ятої ранку почула звук замка. Він зайшов, намагаючись поводитися так, ніби нічого не сталося.
— Анно, я, — почав він, але я підняла руку.
— Не треба, — тихо сказала я. — Я все зрозуміла. Ти вже зробив свій вибір.
Він розгубився, наче не очікував такої реакції.
— Що ти маєш на увазі? — спробував удавати здивованого.
— Те, що я більше не хочу бути в цьому трикутнику. Збираю речі й іду, — відповіла я, дивлячись йому прямо в очі.
Він мовчав. Жодної спроби зупинити мене. Тільки глибоке зітхання. За годину я вже виходила з квартири з двома валізами, тримаючи Максима за руку, а Данило сонно притискався до мого плеча. Ніхто з нас не плакав. Було лише гірке відчуття порожнечі.
Минуло шість місяців. Життя без Тараса виявилося важким, але спокійним. Я працювала, водила дітей до школи й садка, сама ремонтувала поламані полички та рахувала кожну копійку. Але головне — у моєму домі більше не було принижень і чужих поглядів.
Одного вечора у двері подзвонили. Я відчинила — на порозі стояла Валентина Петрівна. Її очі були червоні, а в руках — носова хустинка.
— Анно, будь ласка, поговори зі мною, — почала вона з порогу. — Тараса не стало. Раптово. — голос зірвався, і вона заплакала.
Мені сльози на очі вийшли. Я знала, що наші стосунки зруйновані, але не бажала йому зла. Діти. Як сказати дітям? Я відчула, як повітря стало надто важким.
— Мені дуже шкода, — нарешті вимовила я, але не запросила її всередину. — Що ви хочете?
— Я одна, розумієш? — крізь сльози сказала вона. — Лілія навіть не подзвонила. Їй ми не потрібні. А ви, — моя сім’я. Дозволь мені бути поруч. Я хочу бачити онуків. Хочу допомагати тобі.
Я вдихнула глибше. Вона стояла там, у своєму дорогому пальті, але тепер уже не так гонорово, як колись. Я бачила в ній просто стару жінку, яка втратила сина. Але все одно щось у мені кричало: “Досить!”
— Знаєте, Валентино Петрівно, — сказала я тихо, але твердо, — ти зробила свій вибір, коли підтримувала Лілію. Коли дивилися на мене, як на нікчему. А тепер пізно. Йдіть до тієї, хто була вам кращою невісткою.
— Анно, не будь такою, — заплакала вона ще сильніше. — У мене нікого немає. Лілія мене не прийняла. Вона навіть на прощання не прийшла. Я більше ні до кого не можу звернутися!
Я стиснула губи, намагаючись не дати сльозам виступити на очі.
— Мої діти пам’ятатимуть батька без вашої допомоги, — відповіла я. — І я не забула, якою ви були до мене. Я не зобов’язана прощати тільки тому, що ви залишилися самі.
Вона простягнула руку до дверей, але я зробила крок назад і, не підвищуючи голосу, сказала:
— Ідіть до Лілі. Можливо, вона прийме. Я — ні.
І я зачинила двері прямо перед її носом. Стояла, тримаючи ручку дверей, поки її кроки не стихли. Потім підійшла до вікна, глянула на двір і прошепотіла:
— Бачити їх не хочу і маю на те право.
Хіба ж не правда?
Головна картинка ілюстратвина.
