Леся рішуче підняла на нього очі. Вона хотіла, щоб він побачив її біль і зник. Дівчина швидко стягнула куртку. Вона знала, що він дивиться. Вона підвелася, перекинула сумку через плече і, припадаючи на хвору ногу, рушила до виходу. Кожен крок був болісним не лише фізично, а й морально. Їй було соромно.

Леся рішуче підняла на нього очі. Вона хотіла, щоб він побачив її біль і зник. Дівчина швидко стягнула куртку. Вона знала, що він дивиться. Вона підвелася, перекинула сумку через плече і, припадаючи на хвору ногу, рушила до виходу. Кожен крок був болісним не лише фізично, а й морально. Їй було соромно.

Він зайшов у вагон трохи пізніше і сів за столик навпроти неї. Леся лише мигцем глянула на нього і одразу ж рішуче повернулася до вікна. Це була її звичка: тихо сісти й жодних розмов чи знайомств. Леся була студенткою, їхала додому на канікули. Сьогодні на душі тривожно. І винен у цьому — її новий супутник.

Дівчина відчувала його погляд. Дивився він якось надто впевнено. Не нахабно, а так, ніби вже добре знав її. Леся знала, що вродлива, але вміла ігнорувати увагу. Досить просто відвернутися.

А очі ж у нього… глибокі… Ні! Треба думати про вірші! Леся змусила себе дивитися на осінній ліс, що пропливав за вікном. Вона ж перший поет на курсі! Устало, тихо, без овацій, закриє осінь свій сезон. Її пожухлих декорацій зберігати природі не резон.

Цікаво, куди він? І без речей… Зима свою палітру вийме, просинить небо… а потім…

— Дівчино, мене Денис звати. Давайте знайомитися.

Леся здригнулася. Довелося повернутися.

— Леся… 

Вона швидко його оглянула. Звичайний хлопець. Кремезний, стрижений. Білий светр, сіра куртка, чорні штани, начищені черевики. Їхні погляди зустрілися на секунду, і вона відчула, що її захист тане. Їй завжди в такі моменти хотілося втекти.

Не дивись так! Не треба! Ти ж не знаєш…

— Лесю, вам до Фастова?

— Так.

— А мені трохи далі, до Білої Церкви.

— Біла Церква? Там живе моя подруга, Марина!

— А ви на кого вчитеся?

— На вчителя. Філолог. А ви?

— Поки що «вільний птах». Щойно з флоту. В Одесі працюю.

На мить запанувала тиша. Леся подумала: От і добре. Треба просто закрити очі.

Денис раптом сказав, дивлячись у вікно: 

— Сумно тут. А от в Одесі восени яскравіше. І тепло. Я ж тільки місяць, як звідти. 

— Одеса… Я була там влітку. Море лікує, — тихо відповіла Леся, уникаючи його очей. 

— Лікує? Хм. Ви праві, море — воно як великий магніт. Я його відчув, як частину себе, — Денис відкинувся на сидінні. — Знаєте, там зовсім інший світ. Не такий, як тут, у тиші. Там шум, сіль, свобода. Ти на маленькому кораблі, а навколо — безмежна вода. І ти відчуваєш, що все залежить тільки від тебе і від екіпажу. Це робить людину… справжньою. 

— Свобода… — повторила Леся, відчуваючи гіркоту. Її свобода завжди була обмежена.

— Я думаю, свобода — це не зовнішній простір. Це те, що всередині. Можна бути на кораблі, але мати мільйон внутрішніх страхів. — Це глибоко. Дуже. Але внутрішня свобода ззовні завжди підкріплюється. Ви ж про це пишете? Про цей конфлікт? Леся знову здригнулася. Він знає про вірші.

Він розповідав про службу, про те, як подорослішала його сестра. Говорив спокійно, але потім, дивлячись Лесі у вічі, раптом замовк. Здавалося, він хотів сказати щось важливіше.

“Ні! Нічого не говори!” — благала Леся подумки.

Та коли його долоня несподівано лягла на її зап’ястя, вона не відсмикнула руку. Сиділа, як зачарована. Їй захотілося, щоб електричка йшла вічно.

— Що ти хотів сказати? — ледь чутно спитала вона. — Я хотів сказати, що… ти не схожа на жодну дівчину, яку я знаю. Ти вродлива, але при цьому якась… невловима. Чому ти так закриваєшся? Навіщо ця невидима стіна?

Вона звільнила руку і відвернулася до вікна. Але невдовзі знову відчула його погляд. Раптом її охопило почуття образи, злості й приреченості. Це відчуття завжди поверталося, коли хтось намагався пробити її захист.

Скоріше б вийти…

— Лесю, можна на «ти»? Тобі скоро виходити. Пізно вже. Можна, я проведу? Я хочу.

— Нііі! — Леся аж злякалася. Потім спокійніше: — Дякую. Дійду. Тобі ж далі їхати.

— Нічого, розберемося. Я можу вийти і у Фастові, — відповів він рішуче.

Леся рішуче підняла на нього очі. Вона хотіла, щоб він побачив її біль і зник. Дівчина швидко стягнула куртку. Вона знала, що він дивиться. Заливаючись фарбою, Леся підвелася, перекинула сумку через плече і, припадаючи на хвору ногу, рушила до виходу. Кожен крок був болісним не лише фізично, а й морально. Її тіло горіло від сорому.

Не обертаючись, вона тихо кинула: «Щасливої дороги» і вийшла.

— Лесю, почекай! — голос Дениса вона почула вже в тамбурі.

Вийшовши з вагона, вона швидко, і від цього ще більше кульгаючи, пішла мокрим пероном. Вона бігла від нього. Втомившись, вона впала на лавочку. Вона відчула себе маленькою, нещасною, покинутою на цьому холодному пероні.

Леся опустила голову й заплакала. Безшумно, гірко. “Чому ця хвороба дісталася саме мені? Чому я не можу бути простою, звичайною?” Її плечі ще здригалися від схлипів, коли хтось сів поруч. Близько. Вона не піднімала голови, але побачила знайомі чорні штани й блискучі носки черевиків.

Минула хвилина.

— Лесю, мені треба зізнатися, — промовив Денис. — Я спеціально сів у цю електричку. Вона підняла заплакані очі. 

— Що? — Я знав про тебе. Все знав. Марина Слуцька, про яку ти запитувала, це моя сестра.

— Твоя сестра? 

— Так.

— Але… Навіщо? Це ж підло! 

— Марина мені багато про тебе розповідала. Про твої вірші. Про твою душу. Я був за тисячі кілометрів, на кораблі, і читав її листи, де були твої рядки. І я зрозумів, що хочу тебе зустріти.

— І ти прийшов подивитися на «дівчину з віршами»? — в її голосі була образа.

— Я прийшов подивитися на тебе. Справжню. І показати тобі, що мені це байдуже, — він кивнув на її ногу. Я бачив, як ти виходила. Бачив твій біль і сором. Але я бачив і твою силу. Мені це не важливо, Лесю. Зовсім.

Він сів ближче, обережно взявши її за руки.

— Ти мені дуже подобаєшся. Я не міг тебе відпустити. Я залишаюся тут. Я тут, з тобою. 

— А твоя робота? — вона вже не плакала, а дивилася з відчаєм і надією. — Роботу я знайду. Я вмію працювати. Я не можу поїхати додому, знаючи, що ти тут, сама, і плачеш через те, що маєш цю особливість. Це просто фізична особливість, Лесю! Це не вся ти. Я приїхав з Одеси, щоб знайти нове життя, і ти — моє нове життя. 

— Ти ненормальний, Денисе. Це ж божевілля! А якщо я тобі швидко набридну? Якщо ти зрозумієш, що це надто складно?

— Складно? Ти думаєш, служити три роки на кораблі в Одесі просто? Ні, Лесю. Просто — це коли легко відпустити. А тебе відпустити я не можу. Це не просто, це… це доля, я так думаю. І я хочу прожити цю долю з тобою, незважаючи ні на що. Твоя особливість — це просто частина тебе, але не вся ти. 

Він підняв її обличчя і витер сльози. Вони довго гуляли містом, сиділи на лавці десь під деревом. Це був перший світанок їхнього спільного життя. Леся вперше за багато років відчула не просто полегшення, а справжню радість. Її таємниця була розкрита, і чоловік, який її розкрив, не відвернувся. Він залишився.

Леся розповідала йому про свої дитячі страхи, про те, як намагалася сховатися від світу. Денис просто слухав, тримаючи її за руки. Він не давав порад, не обіцяв чудес, він просто був поруч, і це було найкращим лікуванням.

З того дня вони почали свою спільну історію. Денис знайшов роботу в Києві на заводі. Лесині батьки його одразу полюбили. Через рік, коли Леся закінчила інститут, вони одружилися.

Марина стала їхньою дружкою і розкрила таємницю: 

— Я ж казала, що Денисові треба було почути твої вірші! Вони обоє сміялися.

Вони були щасливими. Леся навчилася не соромитися своєї ходи. Вона писала вірші, які надихали. Поруч був той, хто бачив її неймовірну душу.