— Леся мені не подобається. Вона не підходить моєму синові! — вигукнула мама Оксана Петрівна, і в цей момент святковий різдвяний стіл перетворився на поле бою. Я боявся не за себе, а за Лесю, яка поїхала, і тепер моє життя висить на волосині.
Я завжди вважав свою маму, Оксану Петрівну, людиною… скажімо так, з особливим характером. Вона вчителька молодших класів на пенсії, і, здається, звикла, що її слово — закон. Але я ніколи не думав, що цей її особливий характер може зруйнувати моє особисте життя, та ще й у такий важливий день, як Різдво.
Мене звати Борис. Мені тридцять два роки, і я вже давно живу окремо, працюю IT-фахівцем у великій компанії в Києві. До мами в невелике містечко я приїжджаю рідко, в основному на свята. Цього року я вирішив зробити важливий крок і познайомити маму зі своєю нареченою — Лесею. Ми зустрічаємося вже майже два роки, і я розумію, що хочу провести з цією жінкою все своє життя. Вона — моє спокійне море серед життєвих бур, моя підтримка і моя найбільша радість.
Різдво для нашої родини завжди було особливим часом. Багато традицій, багато страв, багато родичів. Але цього разу, я відчував, що це Різдво буде вирішальним. Леся дуже хвилювалася. Вона знала про складний характер Оксани Петрівни з моїх розповідей.
— Борис, а що, якщо я їй не сподобаюся? — запитувала Леся за день до поїздки, коли ми пакували валізи.
— Не вигадуй, кохана, — заспокоював я її, хоча й сам відчував певну напругу. — Ти чудова, ти розумна, ти красива. Просто намагайся менше реагувати на її… жарти.
Я мав на увазі мамину манеру критикувати всіх і вся під виглядом доброзичливих зауважень.
Ми приїхали ввечері 6 січня. Мама нас зустріла досить привітно, хоч і з певним офіціозом. Леся одразу кинулася їй допомагати на кухні, що, як я думав, мало б розтопити мамине серце.
— Ой, не потрібно, дитино, — сказала мама, коли Леся хотіла взяти миску з тістом. — У тебе ж, напевно, руки не звикли до такої роботи. Ти ж уся така… тендітна.
Леся усміхнулася, і я побачив, як вона намагається зберегти спокій.
— Я люблю готувати, Оксано Петрівно, — відповіла Леся. — Можна я допоможу Вам нарізати овочі для салату?
— Ну, добре, — зітхнула мама, наче робила велику послугу. — Тільки ріж обережно, а то в мене ножі дуже гострі. Борисе, а ти чого стоїш? Йди в кімнату, відпочинь. З дороги, мабуть, уся голова гуде.
Я знав, що це означає: Леся має пройти випробування на кухні, а я не маю в це втручатися. Я вийшов, але двері залишив трохи прочиненими. І почув.
— Лесю, а ти де працюєш? — запитала мама, поки вони різали.
— Я графічний дизайнер, працюю віддалено, — відповіла Леся.
— Дизайнер, значить, — протягнула мама. — Це щось таке… не дуже серйозне, так? От я вчителькою була, це — професія. А ти малюєш щось там, і все. А скільки ти заробляєш? Напевно, Борис більше, правда?
Леся тихенько відповіла, що її заробіток цілком достатній. Я ледь стримався, щоб не втрутитися. Я знав, що Леся заробляє не менше мене, а іноді й більше. Але я вирішив довіритися Лесі, сподіваючись, що вона впорається.
— А ти, Боже, скільки років? — змінила тему мама.
— Мені двадцять дев’ять, — відповіла Леся.
— Двадцять дев’ять, — повторила мама з особливою інтонацією. — А Борису вже тридцять два. Пора вже про онуків думати. І не затягуй, бо мені хочеться няньчити. Тільки дивися, щоб ти не стала такою, як Надія з сусіднього будинку. Вона народила в сорок, а дитина… ну, сама розумієш.
Тут Леся, здається, не витримала.
— Оксано Петрівно, ми самі вирішимо, коли і скільки дітей нам мати, — промовила вона трохи різкіше, ніж зазвичай.
На обличчі мами з’явилося здивування, а потім — невдоволення.
— Ого, яка ти рішуча, — процідила вона.
Я чув, що голос Лесі став тихішим. Вона, напевно, була засмучена.
— Я така, яка я є, Оксано Петрівно. І Борис мене любить такою, — відповіла вона.
— Любить, любить, — відмахнулася мама. — Борис молодий, не розуміє. Я його краще знаю. Він завжди слухав мене.
Я зрозумів, що настав час втрутитися. Я зайшов на кухню.
— Мамо, все добре, Леся вже досить попрацювала, — сказав я. — Ходімо, кохана, нам треба відпочити.
Мама подивилася на мене так, ніби я зрадив Батьківщину.
— Ти захищаєш її? — майже прошепотіла вона.
— Я не захищаю, я просто хочу, щоб ми всі були ввічливими, — відповів я. — А тепер ходімо.
На вечерю зібралася вся родина: мій дядько Петро з дружиною Надією, їхня донька Світлана. Ми сіли за стіл. На столі, як завжди, було багато страв. Я старався перевести розмову на нейтральні теми: погода, новини, плани на літо. Але мама постійно повертала до Лесі.
— Лесю, а ти хоча б умієш готувати борщ? — запитала мама.
— Так, вмію, — відповіла Леся. — Навіть по Вашому рецепту. Борис мені розповідав.
— По моєму рецепту, — засміялася мама. — Ти ж, напевно, його з Інтернету взяла. Мій рецепт — це родинний секрет.
— Оксано, ну навіщо ти так? — втрутився дядько Петро. — Дівчина старається.
— А ти не втручайся, Петре, — одразу відповіла мама. — Це мої справи. А ти, Лесю, скільки вже років Бориса водиш за ніс? Ми вже чекаємо на весілля.
Леся опустила голову. Я відчув, як вона стиснула мою руку під столом.
— Мамо, досить, — сказав я, і цього разу мій голос був твердим. — Це наші з Лесею справи.
— Ах, наші справи, — скрикнула мама, і її голос зазвучав, як на сцені. — Значить, ти вже забув, хто тебе виростив? Хто тобі найкращі університети оплачував? А тепер ти мені говориш, що це не моя справа?
Вона почала голосно розповідати всім про мої дитячі витівки, про те, як вона жертвувала всім заради мого майбутнього, як я був неслухняним підлітком і як вона його виховувала. Це було не просто незручно, це було… неймовірно.
— Оксано, ти перебільшуєш, — промовила Надія. — Це Різдво, будь ласка, заспокойся.
— Ні, я не перебільшую, — мама встала з-за столу. — Вона мені не подобається. Вона не підходить моєму синові! Вона його тільки зіпсує! Вона не має ні професії, ні… нічого!
У цей момент Леся теж підвелася. Її обличчя було блідим.
— Борисе, я не можу більше тут залишатися, — промовила вона, і в її голосі бриніли сльози.
— Лесю, почекай, — я теж підскочив.
— Ні, Борис, не потрібно, — вона кинула на мене останній погляд, повний розчарування і образи. — Я поїду.
І вона швидко вийшла. Я побіг за нею, але вона вже була біля вхідних дверей.
— Лесю, прошу, не роби цього, — я намагався її зупинити.
— Борис, твоя мама не сприймає мене як людину. Вона сприймає мене як річ, яку можна критикувати і ламати, — сказала вона, відкриваючи двері. — Я не можу бути частиною цієї родини, де мене не поважають. Вибач.
Вона сіла в наше авто і поїхала. Я стояв на порозі, відчуваючи себе розчавленим. Коли я повернувся до вітальні, всі мовчали. Мама сиділа за столом з переможним виглядом.
— Ну от і добре, — сказала вона. — Я ж казала, вона не для тебе.
— Мамо, ти зруйнувала моє Різдво, — я не впізнавав свого голосу. Він був тихий, але сповнений гніву. — І ти, здається, зруйнувала моє майбутнє.
Я взяв свої речі і, не прощаючись, вийшов з будинку. Я сів у таксі, яке викликав через додаток, і поїхав назад до Києва. Всю дорогу я намагався додзвонитися до Лесі, але вона не відповідала.
Коли я приїхав до нашої квартири, Лесі там не було. Вона залишила мені коротку записку.
— Борис, я люблю тебе, але я не можу мати такого життя. Я поїхала до подруги. Мені потрібно подумати.
Пройшло вже кілька тижнів. Я намагаюся налагодити стосунки з Лесею, але вона все ще не готова. Вона говорить, що боїться моєї мами. Боїться, що таке ставлення буде завжди, і її життя перетвориться на суцільні спроби догодити Оксані Петрівні.
Я розмовляв з мамою, пояснював їй, як вона мене засмутила, як зруйнувала моє щастя. Але вона лише знизувала плечима і говорила:
— Я хотіла тобі тільки добра, Борисе. Ти ще знайдеш собі пристойну дівчину, яка буде мене поважати.
Я боюся. Боюся, що Леся не повернеться. Боюся, що жодна інша жінка не погодиться стати моєю дружиною, коли дізнається про мою маму. Адже ніхто не хоче мати таку свекруху, яка може влаштувати подібне видовище на рівному місці. Я хочу мати родину, дітей, але, схоже, мама вже вирішила, що я маю бути сам.
Що мені робити? Чи можу я якось змінити маму, чи це вже безнадійно? Чи варто мені продовжувати боротися за Лесю, навіть якщо вона не готова мати справу з моєю родиною?
Напишіть, будь ласка, свою думку в коментарях, що ви думаєте про цю ситуацію. Чи був у вас подібний досвід? Мені справді важлива ваша підтримка і ваші поради. Поставте вподобайку, щоб цю історію побачило більше людей, і я отримав більше думок. Це дуже допоможе мені.
