У квартиру я вихором залетіла. Скинула з ніг легкі літні туфлі, кинула на тумбочку в передпокої свою маленьку сумочку і з презирством глянула на чоловіка.
— Кажу тобі — все! Кидай смажити рибу, іди збирай свої речі. Догравався ти!
— На вулиці що, так спекотно сьогодні? Судячи з усього, тобі зле. Чи, може, ти десь добряче відсвяткувала? Якусь нісенітницю верзеш! Повторюю своє питання — що сталося?
Я промовчала. Демонстративно пройшла повз здивованого Олега до кімнати, де хотіла якнайшвидше позбутися ненависного офісного костюма.
У літній задусі я почувалася в ньому, наче в скафандрі. Перевдягнувшись у легкий і невагомий халатик, я рішуче попрямувала на кухню.
— Їсти будеш? — запитав Олег, який саме закінчив смажити рибу. Він чудово готував судака, і я це знала. — Чи ще не прийшла до тями?
— Ні, не буду, — ковтнувши слину, що набігла, твердо заявила я.
— Сита? — добродушно уточнив чоловік.
— А це тебе тепер не обходить! У нас із тобою проблема, любий. Я щойно зустріла у дворі сусідку Лізу, — чеканячи кожне слово і вивчаючи реакцію чоловіка, промовила я.
— І? Що вона? — поставивши на стіл тарілку з ароматними шматочками смаженої риби, запитав Олег.
Він одразу ж почав різати овочі для салату, начебто між іншим розмовляючи зі мною.
— Що вона? Ти так питаєш, наче не розумієш, про кого я! — мовила я.
— Зрозумів, зрозумів. Наша сусідка Ліза. Що далі? — Олег здивовано повернувся до мене, коли я сиділа за столом.
— Вона мені заявила, що у вас із нею стосунки. І що вона хоче забрати тебе в мене.
— Хто? Ліза? Ота молоденька панянка? Та ну, годі! Ти жартуєш!
— Уяви собі, мені не до жартів! — знову підвищила голос я.
— У неї що, юнацькі заскоки? Чи дівчисько перебрало газованої води? Що з людьми коїться, просто дивно! Ось що спека з нами робить, — спокійно міркував Олег.
По ньому геть не було видно, що він схвильований чи збентежений.
— Ні, все набагато серйозніше, ніж ти думаєш. Ваш зв’язок розкрився, і тобі тепер нічого не лишається, як піти до неї! Такого обману і ганьби я терпіти не буду!
— Який зв’язок? Одна пані щось ляпнула, а друга пані їй повірила. Ти хоч усвідомлюєш, що мені зараз акидаєш? Я поки добрий, але можу ж і образитися!
— Ага, давай! Ображайся, збирай валізу — і вперед, до своєї коханої! — вже не стримувала себе я.
Я знала, що чоловік уже вдома і чекає на мене. Їхала, поспішала з роботи, передчуваючи тиху сімейну вечерю. Я була голодна, за весь день лише й змогла, що випити пару чашок кави та проковтнути якийсь сухий бутерброд. А Олег обіцяв на вечерю свою фірмову страву — смаженого судака.
І ось, втомлена, але радісна від того, що нарешті дісталася в таку спеку додому, я біля під’їзду раптом зіткнулася з сусідською молодичкою Лізою.
— Зачекай-но, не поспішай, — почала вона фамільярно, хоча я до цього не мала задоволення з нею спілкуватися.
— Що таке? — неохоче зупинилася я.
— Олег — мій! Зрозуміла мене? — з нахабною посмішкою промовила Ліза.
— Дивно, але до цього моменту я вважала, що він мій. Чоловік! А тобі що від нього треба? Своїх молодиків не вистачає? На дорослих чоловіків почала задивлятися? Не зарано? Дарма! Тут у тебе нічого не вийде, — швидко відповіла я. — Дай пройти!
— А ось і вийде! Він уже мій, зрозуміла! У нас із ним стосунки вже давно.
Я мало не спіткнулася, входячи в під’їзд. Щось усередині мене йокнуло, стало незатишно, навіть огидно, наче я ковтнула слизьку жабу.
— Що ти сказала? Повтори!
— У нас із Олегом стосунки. І він сказав, що кохає мене. Зрозуміла?
Ліза стояла переді мною в якомусь безформному балахоні, колір якого визначити було просто неможливо. На голові клаптями стирчало волосся, пофарбоване в зелений і фіолетовий кольори.
Яскравий макіяж на обличчі завершував образ сусідської красуні.
— Він мій! — наполягала вона, чавкаючи жуйкою.
— Ну, припустімо. І що далі? — розгублено запитала я.
Я раптом різко знесилилася, відчувши слабкість у всьому тілі. Спека і голод давалися взнаки. Мені чомусь стало лячно.
Звісно, вона говорить зараз повну нісенітницю. Тільки незрозуміло, навіщо їй це треба. І яку мету вона переслідує?
Я погано міркувала, не знаючи, як далі реагувати на витівку сусідки.
А раптом вона має рацію? Хто їх знає, цих чоловіків, що в них на думці? Може, й справді Олег закохався у свої 45. Цікавий вік кажуть люди.
Неподалік того, біля альтанки, стояла група однолітків Лізи. Вони дивилися в наш бік, щось обговорюючи між собою і перериваючи розмову гучними смішками.
— Лізо, гайда сюди! — гукнула одна з подруг. — Хай пані йде додому.
— Передай Олегу, хай збирає валізу. Я його чекаю, — наполягала Ліза.
— Тут чекатимеш? Чи зайдеш додому? — раптом не витримала я.
— Я все сказала. Ви думаєте він просто так в суботу на дачу не поїхав з вами? — байдужим тоном видала Ліза.
Я зрозуміла, що це все. Я дійсно їздила на дачу і це було в минулу суботу. Олег тоді відмовився від поїздки, сказав, що попрацює вдома, в тиші. Треба було закінчувати проект.
— Любо, їдь сама. Перед Юлею і Михайлом вибачся за мене, — сказав мені чоловік, відправляючи мене з друзями на дачу. — Ти ж знаєш, я не люблю природу, міський я житель. Усі ці комарі, мухи, інші комахи, спека. Ні! Не для мене такий відпочинок. Та й шашлики я не люблю. Більше по рибі.
Усе це я згадала, поки підіймалася в ліфті до квартири. Може, усе це правда!
Реакція чоловіка мене здивувала і трохи спантеличила. Я чекала, що він почне виправдовуватися, вигадувати якісь відмовки, коли я конкретно виклала перед ним усі факти.
— Вона сказала мені, що ви зустрічаєтесь! Тут? У нашій квартирі? — емоції переповнювали мене.
— Тут в мене? Ну це взагалі маячня, — відповів Олег, сідаючи вечеряти.
— Це не маячня! — пискнула я. — І я це доведу.
— Я не терплю чужих людей у своєму домі, і ти це прекрасно знаєш, моя люба, — обурився Олег.
— Це було в суботу! У той день, коли мене тут не було. І твоя Ліза конкретно сказала мені, де я була. Звідки їй це відомо, відповідай! — я вже майже плакала. Образа не давала нормально говорити.
— Ну це елементарно, моя дорога. Увімкни логіку. Ти сідала в нашому дворі в машину, яка була напхана всякими дачними речами — ящики з розсадою, граблі, лопати, похідний мангал. Тільки дурень не здогадався б, куди ти їдеш із друзями. Ось Ліза тебе і побачила в суботу. Тільки мені не зрозуміло, що задумала ця дівчина. Чого вона домагається?
— Гарне питання. У твоїх словах, звісно, є логіка. І вона могла бачити, як я їхала. Але скажи мені, якщо між вами нічого немає, як ти стверджуєш, який сенс у її витівці? — я вже почала заспокоюватися.
Дуже хотілося вірити чоловікові. А ще — їсти. Апетитна їжа, яка так чарівно пахла, просто зводила мене з розуму своїм виглядом.
— Їж, бо зле стане, — піймавши мій голодний погляд, суворо наказав Олег. — Зараз повечеряємо і підемо розбиратися.
— З ким? — я вже поклала собі на тарілку шматочок судака.
— З Лізою. Або з її батьками, як вийде. Я швидко з’ясую, для чого їй це.
— Ну-ну! Виведем вас на чисту воду.
Закінчивши вечерю, ми з Олегом спустилися на перший поверх і подзвонили в квартиру, де жила Ліза з батьками.
Двері відчинила її сестра, імені якої ми не знали.
— Здрастуйте! Ви щодо ремонту в під’їзді? — запитала вон. — Так я вже сказала старшій по будинку — грошей не здаватиму. Немає в мене зайвих грошей! Я і без ремонту в під’їзді якось проживу.
— Ми не щодо ремонту, — не дав мовити Олег. — Ваша сестра Ліза вдома?
— Ліза? — розгубилася жінка. — А нащо вона вам? Накоїла щось?
— Так, ми хотіли б поставити їй одне питання. Ось прямо при вас, якщо дозволите, — ввічливо продовжував чоловік.
— Отакої. Знову щось вичудила, — з осудом глянувши на нас, сказала вона. — Ліза! Ану гайда сюди!
Жінка гучно крикнула вглиб квартири. Звідти за кілька секунд з’явилася сама винуватиця останніх подій.
— Ну? — незадоволено протягнула вона, ще не бачивши нас із Олегом, які стояли на сходах.
— Ось, до тебе. Що накоїла? Ну, відповідай!
— Здравствуй, Ліза, — сказав Олег. — Нічого не хочеш нам із дружиною пояснити?
— Ні! — буркнула вона, опустивши голову.
— А чому? Адже в нас із тобою відносини, що ти навіть моїй дружині розповіла. Ба більше, ще й пообіцяла мене в неї забрати. А зараз чомусь мовчиш.
— Що? — мовила сестра Лізи. — Сестро, ти чого?
— Ну? Ми чекаємо, Ліза. Годину тому ти була такою сміливою і рішучою, а зараз чомусь мовчиш. Ось він, Олег. Ти ж обіцяла його забрати собі, — сміливо запитала я.
— Я пожартувала, — тихо сказала дівчина.
— Пожартувала? Та хіба такими речами жартують? — грізно глянула сестра на неї.
— Ми грали.
— Що? Говори чітко. Що означає — грали? І хто це ми? — допитувалася сестра.
— Ну, це квест такий. Треба було сказати якійсь жінці, що чоловік їй зраджує. Я й сказала. Їй ось.
— Вибачте нас, заради Бога! Більше такого не буде.
Сусідка грюкнула дверима у нас перед носом.
— Ну все? Розібралися? Додому пішли, — узявши мене за руку, сказав Олег.
— Що з людьми діється? Тепер нічому вірити не можна, — тихо промовила я.
— Я тебе про одне прошу — не вір усьому, що чуєш. Голову вмикай, гаразд? А то чоловікові, з яким стільки років прожила, не віриш, а якійсь панянці повірила. Добре, що я вдома був. А то, що, речі б мої зібрала, доки з роботи повернувся б?
Ми з Олегом піднялися додому і сіли пити чай.
Головна картинка ілюстратвина.
