— Квартира твоя — отже, й рахунки оплачуватимеш ти!
Родичі чоловіка жили в нас три місяці, а я не отримала ані копійки. Галина стояла перед дзеркалом і поправляла білу сукню. Двадцять п’ять років, власна трикімнатна квартира, стабільна робота менеджерки. Здавалося, життя склалося якнайкраще. А ще був Сергій — добрий, турботливий, уважний.
— Галочко, ти готова? — гукнув він із передпокою.
— Йду! — відповіла вона, кинувши останній погляд у дзеркало.
Весілля було як із казки. Але найважливішим для Галини стало те, що вона вручила Сергієві ключі від квартири, яку купила за власні гроші. Це був її жест довіри — мовляв, тепер у них усе спільне.
Перший рік подружнього життя й справді був ідеальним. Сергій працював на будівництві, Галина приносила основний дохід, але жили вони душа в душу. Разом готували вечерю, дивилися фільми, будували плани на майбутнє.
А потім почалися візити.
— Галя, мама приїде на вихідні, — якось повідомив Сергій у п’ятницю ввечері.
— Звісно, коханий, — усміхнулася жінка. — Зварю її улюблений борщ.
Мати Сергія, Валентина Петрівна, була жінкою владною, звиклою до підвищеної уваги. Вона оглядала квартиру з критичним виразом обличчя, щедро роздавала поради з прибирання та кулінарії. Галина терпіла, розуміючи, що свекруха просто піклується про сина.
— Сергій завжди любив котлети саме такої форми, — повчально казала Валентина Петрівна, ліплячи фарш. — Записуй, доню.
— Звичайно, записую, — відповідала Галина, тримаючи в руках блокнот.
Вихідні перетворювалися на марафон готування й прибирання. Галина усміхалася, намагалася всім догодити, але всередині втома наростала з кожним днем. А потім приїхав брат Сергія — Микола з дружиною Аліною.
— Ми тільки на тиждень, — повідомили вони, завалюючи коридор величезними сумками. — У нас вдома ремонт, жити ніде.
— Почувайтеся як удома, — сказала Галина, хоча в душі зітхнула.
Але тиждень розтягнувся на два. Потім — на три. Микола цілими днями лежав на дивані, без кінця перемикаючи канали. Аліна ж лишала по всій квартирі сміття, обгортки, пакети. Скрізь, де з’являлася, лишався хаос.
— Галю, а що у нас на вечерю? — запитувала Аліна, не відводячи погляду від телефона.
— Ще не думала, — відповідала жінка, стоячи в дверях, щойно повернувшись з роботи.
— А може, замовимо щось? — пропонував Микола.
І, звісно ж, за рахунок господарів. Це навіть не обговорювалося.
Галина мовчки йшла на кухню й готувала вечерю на чотирьох. Комунальні платежі зросли, продуктів потрібно було вдвічі більше. Але Сергій лише знизував плечима:
— Це ж родина, Галочко. Треба допомогти.
З часом візити ставали дедалі частішими. То мати приїздила на місяць, то брат із дружиною — на два тижні. Галина перетворилася на прислугу у власному домі. Після важкого робочого дня на неї чекала гора брудного посуду й голодні родичі.
— Сергію, мені важко, — намагалася вона поговорити з чоловіком. — Може, попросимо їх хоча б трохи допомагати з витратами?
— Ти що, Гало? — обурювався Сергій. — Це ж не чужі люди! Родина повинна підтримувати одне одного.
— Але ж я теж втомлююся, — не здавалася Галина.
— Усі жінки втомлюються, — відмахувався Сергій. — Зате у нас дружна сім’я.
Після таких розмов він зазвичай ішов до друзів, залишаючи Галину наодинці з «гостями».
У травні приїхала Олена з чоловіком Олегом і двома дітьми — семирічним Мишком й п’ятирічною Анею.
— Ми лише на тиждень, — повідомила Олена, вмощуючись на дивані. — Квартиру продаємо, нову ще шукаємо.
— Авжеж, почувайтеся як удома, — сказала жінка, вже точно знаючи: тиждень розтягнеться на місяці.
Діти бігали по квартирі, перекидали вази, розмальовували шпалери. Мишко розбив дорогу статуетку, яку Галина привезла з Італії.
— Вибач, Галочко, — кинула Олена. — Це ж діти, що з них візьмеш?
Галина мовчки збирала уламки, а всередині щось обривалося.
— Олено, може, вам уже варто подумати про власне житло? — обережно сказала вона за місяць.
— А що, ми тобі заважаємо? — здивувалася Олена. — Ми ж родина.
— Ні, просто…
— Олеже, чуєш? Нас виганяють! — театрально вигукнула Олена.
— Хто виганяє? — обурився чоловік. — Сергію, твоя дружина не в настрої!
Увечері Сергій влаштував Галині сцену:
— Як ти могла таке сказати?! Це ж моя рідня!
— Я просто втомилася, — намагалася пояснити жінка. — Я сама тягну на собі все.
— І що тут тягти? Звичайне сімейне життя.
Тоді Галина зрозуміла: далі буде тільки гірше. Гроші танули, здоров’я було на межі.
Влітку вона вже чітко усвідомила — ніхто не збирається виїжджати. Її дім перетворився на прохідний двір, а вона — на безплатну прислугу для всієї родини чоловіка.
— Галю, вечеря готова? — гукнула Олена з дивана. — Діти голодні!
Жінка стояла на кухні й дивилася на гору немитого посуду. Гості жили у неї вже другий місяць, і ніхто навіть не натякав на допомогу чи виїзд. А попереду — осінь, зима…
Щось мало змінитися. І дуже скоро.
Наприкінці серпня сонце палило нещадно. Галина прийшла з роботи о пів на сьому, уся змокла від спеки. У квартирі стояла духота. Кондиціонер працював на повну вже кілька днів поспіль. Але й він не рятував.
— Тітко, дивіться, що я знайшов! — Михайлик помахав перед обличчям Галі якоюсь залізякою.
Галина придивилася й ахнула. У хлопчика в руках були уламки її улюбленої вази — тієї самої, синьої із золотою окантовкою, яку на весілля подарувала бабуся.
— Мишко, що ти накоїв? — тихо спитала вона.
— А що такого? — знизав плечима хлопець. — Вона сама впала.
— Як це сама?
— Ну, я м’ячик кинув — і вона впала, — байдуже пояснив він.
Олена сиділа на дивані, гортала журнал і навіть не підняла голови.
— Олено, твій син розбив мою вазу, — сказала Галина.
— І що? — нарешті відірвалася від сторінки зовиця. — Діти ж. Що з них візьмеш?
— Та ця ваза була мені дуже дорога.
— Господи, Галю, ну подумаєш, якась ваза! — відмахнулася жінка. — Купиш нову.
Галина зібрала уламки — кожен шматочок. Їй було важко на серці. Бабуся тоді сказала: “Нехай у твоєму домі завжди будуть квіти і радість.”
— Олено, принеси, будь ласка, мінералку з холодильника! — крикнув з дивана Олег.
— Її немає, — відповіла Галина. — Я не купувала.
— Як це — немає? — обурився Олег. — На вулиці спека! Як без мінералки?
— То піди й купи, — відповіла Олена.
— Галю, ти ж все одно, у магазин ідеш — розлігся Олег. — По дорозі візьмеш.
— Я додому прийшла, щоб відпочити, — відмахнулася жінка.
— А ми що, маємо тут знемагати від спеки? — втрутилася Олена. — Включи кондиціонер сильніше!
— Він і так працює на повну, — відповіла Галина. — Рахунок за світло й так космічний буде.
— Ой, та подумаєш! — обурилася Олена. — Квартира твоя — от і плати!
Галина застигла. Ця фраза сильно образила її. Усі ці місяці вона мовчала, терпіла, платила за всіх. А вони сприймали це як належне.
— Що ти щойно сказала? — тихо перепитала Галина.
— Те, що сказала, — зухвало відповіла Олена. — Квартира твоя. Отже, й утримуй усіх.
— Три місяці, — повільно проговорила Галина. — Три місяці ви тут живете. Їсте мою їжу, користуєтесь моїми речами, витрачаєте мої гроші.
— Ну і що? — Олена підвелася з дивана. — Ми ж рідня, не чужі.
— Рідня? — Галина перевела погляд на розбиту вазу, на брудний посуд, на безлад. — Рідня допомагає, а не споживає.
— Ти що собі дозволяєш? — підскочив Олег. — Кого це ти споживачами назвала?
— Тих, хто три місяці живе за чужий рахунок і ще й обурюється, — уточнила жінка.
У цей момент з’явився Сергій. Він одразу зрозумів: назріває грім.
— Що тут відбувається? — спитав він.
— Твоя дружина нас виганяє! — закричала Олена. — Уявляєш? Рідну сестру!
— Галю, ти що твориш? — насупився Сергій. — Це ж моя сім’я.
— А я хто? — спитала Галина. — Прислуга?
— Не кажи так.
— Як так? — Галина розсміялася. — Три місяці я годую шістьох людей. Плачу за всіх. Перу, прибираю, готую. А у відповідь — навіть “дякую” ніхто не сказав.
— Та ти перебільшуєш, — сказав Сергій. — Олена ж допомагає.
— Ти про яку допомогу? — обурилася Галина. — Вона цілі дні лежить на дивані!
— Галько, ти вже зовсім зазналася, — втрутився Олег. — Сергію, твоя дружина — невдячна.
— Невдячна? — Галина підійшла до комода, витягла папку зі всіма квитанціями. — Ось рахунок за світло. Продукти — двадцять п’ять тисяч гривень замість десяти. Газ, вода — все вдвічі більше.
— Ну й що? — знизала плечима Олена. — У тебе ж гроші є.
— Є, бо я їх заробляю! — зірвалася Галина. — А ви тільки витрачаєте!
— Ми ж сім’я! — занила Олена. — Сім’я має допомагати!
— Допомагати — так. Але не жити за чужий рахунок.
— Галя! — обурився Сергій. — Як ти можеш таке казати?
— Дуже просто, — холодно сказала вона. — Даю вам три дні на збори. І хочу компенсацію за ці три місяці.
— Яку ще компенсацію? — розгубився Олег.
— П’ятдесят тисяч гривень — за комунальні послуги та продукти. І плюс — за зіпсовані речі.
— Ти у своєму розумі! — обурилася Олена. — У нас таких грошей немає!
— Тоді просто з’їжджайте. Сьогодні ж.
— Сергію, ти це терпітимеш? — звернулася Олена до брата.
Сергій метав погляд між дружиною та сестрою.
— Галю, ну ж бо не можна так… Вони ж мої рідні.
— А я хто для тебе? — тихо спитала Галина. — Чужа?
— Не чужа, але… Вони ж тимчасово.
— Три місяці — це не тимчасово.
— Галино, будь людиною! — взмолилася Олена. — У нас діти маленькі!
— У мене теж була сім’я. Поки ви її не розбили, — обурилася жінка.
— Ми нічого не руйнували! — обурився Олег.
— Руйнували. Мій спокій, моє здоров’я, мій бюджет та плани.
Діти, налякані криками дорослих, притискалися до матері й плакали.
— Бачиш, що ти робиш? — показав на дітей Сергій. — Вони ж налякані.
— Якщо не хочете, щоб діти бачили сварки — їдьте. Негайно.
— А якщо ми не поїдемо? — загрозливо спитав Олег.
— Викличу поліцію. Це мій дім. І я маю право вирішувати, хто в ньому живе.
Олена обурилася:
— Ти не посмієш!
— Побачимо, — спокійно відповіла Галина. — Час у вас є до завтрашнього ранку.
Сергій зрозумів — дружина не жартує. Він почав збирати речі.
— Раз так, я теж іду, — сказав він. — Не буду жити з такою жінкою.
— Як знаєш, — знизала плечима Галина.
За годину квартира спорожніла. Галина стояла біля вікна й дивилася, як від’їжджає машина з її колишньою сім’єю. Тиша огорнула її, мов старий друг.
Вперше за багато місяців вона була вдома сама.
Галина повільно повернулася від вікна й глибоко зітхнула. У голові крутилися думки: що тепер? Скільки ще вона зможе триматися на цій межі?
У кімнаті стояла тиша — така незвична і майже неприємна після місяців постійного шуму та сварок. Вона вперше відчула свободу, але одночасно й порожнечу. Адже це був її дім, її сім’я, яку вона так довго берегла і намагалася зберегти.
Галина підійшла до комода, доторкнулася до порожньої полички, де ще вранці стояла її улюблена ваза. Вона ніби промовляла до неї: «Тримайся, Галю. Все ще попереду».
Піднявши голову, вона вирішила: це буде новий початок. Вона більше не дозволить себе ображати, не дозволить руйнувати свої старання та любов. Час піклуватися про себе — про своє здоров’я, душу, свої мрії.
На кухні дзеленчав телефон. Галина взяла слухавку:
— Алло?
— Галю, це я, Марина, твоя колега, — пролунало у слухавці. — Чула про ситуацію. Якщо тобі потрібна допомога — скажи, я можу прийти, поговорити, підтримати.
Серце трохи зігрілося. Вона усміхнулася:
— Дякую, Марина. Мені це дуже потрібно.
Вперше за довгий час Галина відчула, що не сама.
Наступні дні пройшли в тиші і спокої, яких так бракувало Галині останнім часом. Вона нарешті відчула, що може дихати вільно, не відчуваючи тиску й образ. Завдяки підтримці Марини вона знову почала виходити у світ — ходила на прогулянки, зустрічалася з подругами, навіть записалася на курси йоги. Кожен день додавав їй сил і віри в себе.
Галина зрозуміла, що справжня сім’я — це не просто родинні зв’язки, а повага, підтримка і взаєморозуміння. Вона навчилася ставити кордони і чітко відстоювати свої інтереси. І хоч минуле залишило свій слід, вона була впевнена: попереду — нове життя, у якому вона буде щасливою і вільною.
