— Продаси квартиру і віддаси гроші нам, — вирішила молодша сестра
— Знову напідпитку? – Олена, втомлено витираючи мокрі руки рушником, виглянула у коридор. Гучна музика з вітальні й нетверезий сміх розходилися стінами, ніби весь будинок тріщав по швах.
Христина стояла перед дзеркалом, фарбуючи губи. У віддзеркаленні мигнув Іван — неголений, у зім’ятій сорочці. Він ліниво погойдувався у дверному отворі, тримаючи пляшку в руці.
— Олено, ну ти як бабця стара! Посидимо трохи, чого ти відразу сердишся? — Христина закотила очі.
— Трохи? – голос Олени зірвався. – Це «трохи» триває вже цілий тиждень! У мене робота, мені вставати о шостій ранку. Вам не набридли ці нескінченні посиденьки?
— Та кинь ти. Ну розважимося… Ми ж молоді! — усміхнулася Христина, іронічно дивлячись на сестру.
Коли не стало їхньої мами, Олена раптом відчула, як земля пішла з-під ніг. Їй було лише двадцять — вік, коли світ здається величезним, а можливості безмежними. Але її світ раптово звузився до трьох кімнат: спальні з порожнім маминим кріслом, дитячої з іграшками молодшої сестри та кухні, де ще відчувався запах нещодавної втрати.
Маленькій Христині був лише рік. Вона ще не розуміла, чому мама більше не обіймає її перед сном, але вже відчувала порожнечу. Олена щоразу заколисувала її, наспівуючи мамині колискові, і тихо шепотіла сама собі: ти впораєшся. Заради неї ти просто зобов’язана впоратися.
Доля не залишила їм часу на тривалі переживання. Невдовзі турботи заповнили кожну годину. Олені довелося оформити опіку, знайти підробіток, щоб якось прогодувати себе та сестру, і продовжувати навчання заочно. Дні змінювали ночі у біганині між лекціями, роботою офіціанткою та домашніми справами. Олена варила супи з дешевих продуктів, шила для Христини одяг зі старих маминих речей, шукала нові підробітки.
Одного разу сусідка, зазирнувши до них у гості, сплеснула руками:
— Оленко, як ти справляєшся? Тобі б про себе подумати, а ти… все про малу.
— Мені ніколи скаржитися, — Олена усміхнулася, витираючи руки об фартух. — У мене є Христина.
Вона не розповідала, як тихо плакала ночами, коли сестра засинала. Як одного разу насилу нашкребла на нову зимову куртку для сестри, а сама проходила зиму у старій, протертій майже до дірок. Як вимикала світло на кухні, щоб не бачити на холодильнику мамину фотографію, адже шрами від втрати довго не загоювалися.
Минали роки. Христина росла здоровою, веселою дівчинкою. Після школи вона з радістю бігла до старшої сестри:
— Олено, дивись! У мене знову сьогодні гарна оцінка!
Вона кидалася сестрі на шию, а Олена міцно обіймала її, радіючи, що зусилля не були марними.
Для Христини Олена була всім — і матір’ю, і подругою, і вчителькою. Вона жила заради молодшої сестри, відкладаючи свої мрії на потім. Тільки Олена не помічала, як її «потім» розтягнулося у вічність. І як її відданість для молодшої сестри стала чимось само собою зрозумілим.
Коли Христина закінчила школу, Олена зітхнула з полегшенням: найважчий етап, здавалося, залишився позаду. Сестра вступила до коледжу, завела нових друзів. Олена сподівалася, що тепер життя піде по-іншому. Вона продовжувала працювати, намагаючись підтримувати затишок удома.
Але невдовзі зміни почали її насторожувати. Спершу Христина стала зникати вечорами, потім почала приводити додому друзів. Одним із таких «гостей» став Іван — хлопець років двадцяти п’яти, зі шкідливими звичками й жартами, які, здавалося, ніколи не бувають доречними.
Іван швидко освоївся в їхній квартирі, ніби вона була його. Олені не подобалося, як він безцеремонно господарював на кухні, засиджувався допізна у вітальні, а іноді й залишався ночувати. Вона терпіла. Спершу. Але терпець урвався, коли Христина й Іван почали влаштовувати гучні посиденьки. Іноді це траплялося серед тижня, коли Олена після десятигодинного робочого дня мріяла лише про тишу й сон.
Одного вечора, повернувшись із роботи, вона застала повну квартиру людей. На столі — пачки порожніх банок з-під напоїв, тарілки з залишками їжі. Музика гриміла так, що склянки на полицях дрижали. Іван сидів у центрі, розповідаючи якусь історію, а Христина сміялася голосніше за всіх. Олена, тримаючи сумку у руках, стояла у дверях, вдивляючись у цю картину. Вона сказала лише одне:
— Ви б хоч попередили.
Христина навіть не обернулася:
— Олено, ти що така? У нас гості. Розслабся.
Олена промовчала й пішла до своєї кімнати. Але шум не припинився навіть опівночі. Вона лежала на ліжку, дивлячись у стелю, і з кожною хвилиною роздратування зростало дедалі більше.
О пів на першу вона не витримала. Вийшла у вітальню й, перекрикуючи музику, сказала:
— У вас взагалі совість є? Мені завтра вставати о шостій ранку. Ви можете хоч трохи тихіше?
Христина усміхнулася:
— Олена, ну не будь занудою. Ми ж молоді, хочемо повеселитися.
Іван одразу підхопив:
— Та годі тобі, Лєнка, розслабся. Випий із нами, а то вся така серйозна.
— Мені не до веселощів, — холодно відповіла вона. — Якщо ви не заспокоїтеся, я викличу поліцію.
Шум стих, але ненадовго. За кілька днів ситуація повторилася. Щоночі — музика, сміх. Олена все частіше ловила себе на думці, що повертається додому з важким серцем. Той затишок, який вона роками створювала, зник, змінившись хаосом.
Одного разу на роботі, за чашкою кави, колега помітила її втомлене обличчя:
— Олено, ти не спиш, чи що?
— Та ні… Просто вдома відпочити не виходить.
Але найважче було те, що Христина, якій Олена віддала найкращі роки, здавалося, зовсім не розуміла, як сильно їй шкодить. Сестра продовжувала розважатися, ніби нічого не відбувається. Тоді Олена вперше подумала: а що, якщо роз’їхатися? Але у глибині душі її мучив сумнів: чи зможе вона залишити молодшу сестру?
Гучні посиденьки Христини з Іваном позбавляли її сил, конфлікти спалахували все частіше, і вона все більше відчувала, що має відновити власний простір. Продати квартиру й купити дві окремі — здавалося, це мало влаштувати всіх.
— Кристино, тобі ж буде краще. Свій дім, своє життя, — сказала Олена одного вечора за чаєм.
Кристина кивнула, але невпевнено.
— Так, мабуть… Тільки Іван вважає, що нам краще взяти дві кімнати, щоб жити разом. А тобі, Олено, однієї кімнати вистачить.
Олена підняла очі, не вірячи своїм вухам.
— Що? Тобто ви хочете більшу частину грошей? А мені що — жити у коробці?
Христина знизала плечима.
— Іван каже, це справедливо. Ми молоді, у нас будуть діти, нам потрібно більше місця.
Олена ледь стримала гнів.
— А до чого тут Іван взагалі? Він не має жодного стосунку до цієї квартири!
Але Христина вже її не слухала. Іван все більше впливав на неї, переконуючи, що вона має вимагати свого. Для нього квартира була просто вдалою можливістю, і Олена це розуміла.
Одного разу, повертаючись додому після важкого робочого дня, Олена помітила дивне. Біля під’їзду стояли двоє незнайомих чоловіків, які жваво про щось розмовляли. Вона піднялася на свій поверх, вставила ключ у замок, але двері виявилися незачиненими.
Зайшовши, вона застигла на порозі. У її квартирі, у колишній кімнаті Христини, розташувалося п’ятеро чоловіків. Один лежав на старому розкладному дивані, інший збирав якийсь електричний пристрій, двоє їли на кухні, голосно розмовляючи незнайомою мовою. На підлозі стояли відра, брудні черевики валялися біля дверей, а у повітрі витав важкий запах поту й тютюну.
Олена не могла знайти слів. Вона пройшла на кухню й запитала одного з чоловіків:
— Хто ви такі? Що ви тут робите?
Чоловік відповів із сильним акцентом:
— Ми тут живемо. Нам сказали, можна.
Олена швидко зателефонувала Христині. Спочатку вона не брала слухавку, але після кількох спроб нарешті відповіла.
— Христино, хто ці люди у нашій квартирі?! — голос Олени тремтів від гніву.
— Це робітники, — спокійно відповіла сестра. — Ми з Іваном здали їм кімнату на пару тижнів. Олено, ну не панікуй, це тимчасово.
Олена заплющила очі, намагаючись стримати крик.
— Ти у своєму розумі? Це незаконно! Ти навіть не запитала мене!
— Олено, ну що ти починаєш? Ми ж усе одно продаємо квартиру. Яка різниця, хто тут житиме пару тижнів? А ми з Іваном поки у нього у гуртожитку пересидимо.
Але різниця була. Кожен день для Олени перетворювався на випробування. Чоловіки не дбали про чистоту, займали кухню, залишали брудний посуд й сліди на підлозі. Олена не почувалася вдома у власній квартирі.
Христина й Іван не з’являлися весь цей час, не відповідали на дзвінки. Олена намагалася впоратися сама: прибиралася, намагалася щось пояснити квартирантам, але вони лише відмахувалися.
Через два тижні, несподівано, Христина й Іван повернулися. Впевнені й бадьорі, вони буквально ввалилися у квартиру.
— Ну що, Олено? Як ти? — запитав Іван, усміхаючись до неї.
Олена мовчки дивилася на них. Вона вже встигла очистити квартиру від бруду й речей робітників. Ті пішли ще вчора вранці — Олена викликала поліцію й вимагала, щоб вони з’їхали.
— Робітників я вигнала, — холодно сказала вона. — А вас не чекала.
Христина насупилася.
— Вигнала? Олено, ти серйозно? Ми ж домовлялися!
— Ми домовлялися продати квартиру й поділити гроші. Але ви перейшли всі межі.
Іван, не втрачаючи самовпевненості, сказав:
— Олено, ти перебільшуєш. Ти ж усе одно сама. Ми сім’я, ми хочемо жити нормально. Невже тобі складно поступитися?
Олена засміялася, але сміх її був гірким.
— Складно? Я віддавала тобі все, Христино. Але я не дозволю тобі й твоєму нареченому позбавити мене дому.
І тут вона зважилася:
— Квартира належить мені. Мама оформила її на мене незадовго до того, як її не стало, бо знала, що я подбаю про тебе.
Христина зблідла.
— Це… Це неправда.
— Правда. Я хотіла віддати тобі половину квартири, щоб забезпечити твоє майбутнє. Але ти вирішила зрадити мене, бо хтось нашептав тобі, що я слабка. Ти помилилася.
Олена подивилася на Івана й додала:
— Ідіть туди, звідки прийшли. І більше сюди не повертайтеся.
Христина розгублено стояла, не знаходячи слів. Іван спробував щось заперечити, але Олена повторила:
— Ідіть. Або я викличу поліцію.
Це був останній раз, коли вони бачилися. Олена знала, що втратила сестру, але у ту мить відчувала, що вчинила справедливо.
