fbpx
Події
Купили квиток і встигли заскочити в салон в останній момент. Людей було набито, як оселедців у бочці. Ми стояли біля самих дверей. Синочок був у мене на руках. Ми намагалися тримати хоч якусь дистанцію, але куди ж там! Люди ледь не в потилицю одне одному дихали

Наш дитячий садок тимчасово не працював, така у нас тепер реальність. А у нас з дружиною навпаки — роботи хоч греблю гати! Як на зло — завал у обох.

Ми ламали голову над тим, з ким нам дитину залишити? Вирішили відвезти трирічного сина до тещі, в область. Живе вона у великому густонаселеному селі на кордоні з Румунією. І, як на зло, наш автомобіль мене підвів — гальмівна система вийшла з ладу і ще кілька дефектів згодом виявилося.

Відтягнув я його в сервіс. Але й там мене чекала невдача. Сервіс був офіційно закритий, довелося зі знайомим домовлятися, чекати було ніколи. Мій залізний кінь — наш годувальник. Я на ньому працюю. І взагалі — ми без авто, як без рук. Обіцяли, що через тиждень почнуть ремонтувати.

От, як нам тепер бути? Знайомих теж не попросиш нас відвезти, — всі по домівках сидять. Вирішили добиратися до тещі старим добрим методом — громадським транспортом, згадаємо молодість, так би мовити.

У вихідний одягли дитину і поїхали на вокзал.

В електричці все пройшло гладко. Народу мало. Вагони напівпорожні. Приїхали в районний центр, пішли на автовокзал.

Автобуси туди, куди нам потрібно, їздять не так вже й часто. Ми приїхали впритул: ось—ось повинен був виїжджати наш рейс. Купили квиток і встигли заскочити в салон в останній момент. Людей було набито, як оселедців у бочці. Ми стояли біля самих дверей. Синочок був у мене на руках. Ми намагалися тримати хоч якусь дистанцію, але куди ж там! Люди ледь не в потилицю одне одному дихали. Син крутив головою і мовчки оглядав всіх своїми допитливими оченятами. Він таких тіток в своєму житті рідко бачив. Сільські жіночки майже всі, трохи з “плюсом”.

Попереду стояла жінка середніх років, і дивлячись на нашого Ілюшу, посміхалася на весь рот. А у неї там були металеві зуби.

Я думав, що такі вже давно ніхто не робить, але у неї певно ще з давніх років залишилися коронки. Ілля точно нічого подібного ніколи не бачив. Він подивився на тітку і запитав, звертаючись до неї на ти (напевно від подиву):

— Тьотю, а чому у тебе такі зуби?

Тітонька не образилася і добродушно відповіла:

— Вони металеві, онучку. Мої справжні мишка з’їла.

І ще для переконливості клацнула ними. І тут Ілля видав:

— Та ти Баба-Яга чи що? І залізяки поставила собі, щоб вовків їсти?

Ми від сорому не знали куди подітися. Вибачилися перед жінкою. Але варто сказати, що вона не образилася, а тільки засміялася по—доброму. Ні все ж таки чим далі від столиці, тим народ добріший.

Вам теж так здається?

Фото ілюстративне.