– Дашенько, привіт! Як ви як справи? Не відволікаю? – Ольга завжди трохи хвилювалася, коли дзвонила дочці.
– Привіт, мамо. Все гаразд. У тебе як здоров’я? Щось сталося? – Було чути, що донька паралельно стукає по кнопках комп’ютера, отже, працює.
– Ні, ні, все гаразд. – Ольга не хотіла відволікати доньку, тож поспішила. – Цибулі так багато виросло, пиріжки хочу зробити, може, заїдеш, чай поп’ємо, і з собою візьмеш.
– Мам, ну які пиріжки, ти ж знаєш, я на дієті. – Голос Дарини відгукнувся невдоволенням.
– У дитинстві ти дуже любила пиріжки з цибулею. – Якось винувато відповіла Ольга.
– Мамо, не починай, я давно не дитина. – відрізала Дарка.
– А Марсель? Марсель пиріжки їсть? Може, він заскочить після роботи? – Ольга зробила ще одну спробу, може, хоч зятю догодить.
– Мамо, я добре готую, дякую, ти мене навчила. Марсель не голодує. Він втомлюється на роботі, я не смикатиму його, щоб він їхав до тебе через все місто. Адже в тебе все добре.
– Так, так, дочко, все добре. Ну, не відволікатиму. Дзвони частіше. – Ольга постаралася не видати голосом розчарування.
– Звісно, мам. Давай, па! – Даша скинула дзвінок.
Ольга поклала телефон і сумно подивилася на миску з тістом і великий пучок соковитої зеленої цибулі. Так, її дочка вже не дитина, двадцять п’ять років, нещодавно вийшла заміж. Просто Ольга все ще не звикла до цього. Дарусю вона виховувала одна, намагалася, щоб донька і виглядала не гірше за інших, і не почувала себе в чомусь обділеною. Даруся займалася танцями, скільки грошей йшло на костюми та поїздки, але Ольга завжди знаходила можливості, хоч і працювала звичайним продавцем. У дві зміни. Втомлювалася, звичайно, але це нічого, для доньки ж. На державний Даша не поступила, трохи не вистачило. Засмутилася тоді, але Ольга заспокоїла:
– Не хвилюйся, вчися, потягнемо.
І тягла. Все життя тягла, але це була приємна для неї ноша. Десь між двома змінами, економією на собі та радістю за успіхи доньки, Ольга сама не помітила, як у п’ятдесят три перетворилася на вічно втомлену тітку зі згаслим поглядом. А потім їй у спадок від самотньої двоюрідної бабусі дістався невеликий будиночок і п’ять соток землі, хоч і на околиці, але в межах міста. Бабусю Ольга свого часу частенько провідувала, допомагала чим могла, але навіть не думала, що стане єдиною спадкоємицею. Хоч це й було логічно, адже інших родичів не було, але Ольга була не корисливою, тому про спадщину і не думала, навпаки, бажала старенькій довгих років життя.
Потім, звичайно, дуже зраділа: залишиться Дарусі квартира, і самій є, де жити, на схилі років. Хоча п’ятдесят три – хіба ж це старість? Дарина тим часом закінчила інститут та оголосила, що виходить заміж. Ох і хвилювалася Ольга перед зустріччю з майбутнім зятем. Донька ж у неї і красуня, і розумниця, і модниця, от і чоловіка знайшла відповідного. Онук професора лінгвістичного університету та театральної актриси, вони його і виховували. Мама його працювала перекладачкою при посольстві, багато подорожувала, після однієї з таких поїздок оголосила, що у професора скоро з’явиться онук чи онучка. На запитання про батька відповіла, що він француз, і це був, хоч і гарний, але неперспективний роман, тому про майбутню дитину він не знає.
Років три після народження сина, якого вона назвала гарним французьким ім’ям Марсель, вона жила вдома з батьками, але потім їй стало нудно, і вона знову повернулася до роботи. Часто й подовгу була відсутня вдома, тож вихованням онука займалися дідусь із бабусею. Коли Марселю було п’ятнадцять, мама одружилася з французьким ресторатором і переїхала до Франції.
Куди вже Ользі до такої нової рідні, думала вона, накриваючи на стіл і чекаючи на приїзд доньки з майбутнім чоловіком.
І хоч Марсель виявився простим, доброзичливим, з відкритою білосніжною усмішкою на смаглявому обличчі, Ольга досі боялася, спілкуючись із зятем. Але дуже тішилася за доньку. Марсель був старший на п’ять років, і вже обіймав добру посаду, до того ж було видно, що любить Дарусю безмірно, з таким буде донька, як за кам’яною стіною.
От тільки Ольга стала зайвою в житті дочки. Раніше вона двічі, а то й тричі на тиждень їздила до Даринки прибрати, приготувати, донька тільки почала працювати, дуже втомлювалася, та й інших справ у молодих багато, а їй, Ользі, на радість подбати про свою хоч і дорослу дівчинку. До того ж тепер працювати можна було менше, і вона влаштувалась у невеликий магазинчик неподалік дому змінами по два дні. Тож час дозволяв. Але, вийшовши заміж, Дарка переїхала до чоловіка, в ту саму професорську квартиру (діда з бабусею до цього моменту вже не було), і працювати стала всього на півставки. Зарплата чоловіка дозволяла зовсім не працювати, але це було нудно. А так і при ділі і час, щоб навести затишок, і приготувати смачну вечерю.
Ольга ж зовсім не знала, куди діти себе, не вміла вона жити для себе. Сподівалася, що хоч онуки швидко підуть, і вона знову стане в нагоді, але Дарка з дітьми не поспішала. От і зараз, хотіла Ольга пиріжками порадувати молодих, але й тут її турбота виявилася ні до чого. Ольга подумала кілька хвилин, а потім все ж таки набрала номер зятя.
– Ольго Олексіївно, привіт! Щось сталося? – пролунав у слухавці доброзичливий, але трохи схвильований голос Марселя. Теща дзвонила йому не часто, і то лише у справі.
– Ні, ні, нічого не сталося. – Поспішила заспокоїти Ольга. – Пиріжки ось замісила зі свіжою цибулею, подумала, може, заїдеш, забереш на вечерю вам.
– Пиріжечки! – зрадів Марсель. – Обов’язково заїду. – Пообіцяв він. У Ольги на серці потеплішало.
– Сто років не їв домашніх пиріжків, до того ж таких смачних! – Марсель з апетитом уплітав черговий пиріжок.
– А хіба бабуся не готувала пиріжки? – здивувалася Ольга.
– Бабуся та пиріжки? – Марсель засміявся. – Ви не знали, від пиріжків можна погладшати. – сказав він так, ніби видавав неймовірно секретну таємницю. Бабуся завжди стежила не лише за своєю фігурою, а й за фігурами всіх домочадців. Дід їв пиріжки тільки в університетській їдальні, а я в школі. Мама і бабуся пиріжки та ще багато смачного назавжди викреслили зі свого та нашого з дідом раціону.
– Красиві жінки ефектні. – Ольга згадала фотографію бабусі зятя, і його маму, свахою, вона соромилася назвати її навіть подумки. Алла Львівна прилітала на весілля сина – яскрава, в червоній, приголомшливій сукні, що підкреслювала витончену постать, голосна і дзвінка, вона багато говорила, багато сміялася. Ольга тушувалася на її тлі. – І мама в тебе така молода, не те що я, майже стара. – не втрималася і зітхнула Ольга.
– Мамі торік виповнилося шістдесят. Але вона забороняє говорити про її вік. Мабуть, під забороною в нашій родині були не тільки пиріжки, а й розмови про вік. – Марсель знову засміявся, але потім додав зовсім іншим тоном. – А вам, Ольго Олексіївно, до старої ще далеко, ви приваблива, і зовсім ще молода, просто трохи сумна завжди.
Ольга розгубилася, а потім, раптом почала розповідати, як залишилася одна з Дарусею, як старалася для неї, і про свої нинішні переживання. Марсель уважно слухав і розумно хитав головою.
– Ви виростили прекрасну доньку, а тепер настав час подумати і про себе. – посміхнувся він, коли Ольга замовкла.
– Мабуть. – Погодилася Ольга і тепло попрощалася із зятем. Он виявляється він який, дуже простий і розуміє все.
– Чому так довго? – Дарина випурхнула до передпокою, зустрічати чоловіка. – Вечеря охолонула. – Трохи засмучено додала вона, цілуючи коханого.
– А я повечеряв, у дорогої тещі. – Марсель ніжно обійняв дружину. – От і тобі гостинець привіз.
– Ти заїжджав до мами? – здивувалася Дарка, приймаючи загорнуті у фольгу ще теплі пиріжки.
– Так. І їв там смачні пиріжки. До речі, Ольга Олексіївна показувала мені твої дитячі фото, у тебе там такі милі пухкі щічки. Напевно, через те, що раніше ти дуже любила мамині пиріжки. – Марсель поцілував дружину в щоку.
– Не правда. Не було в мене щічок. Я займалася танцями. – розсміялася Даша.
– Були, були, ще до танців і до заборони на пиріжки. – Марсель, теж по-доброму засміявся. – Ходімо, сьогодні селера та броколі почекають, пиріжки, і справді, дуже смачні. І від кількох штучок зовсім нічого не буде. – Він направив дружину на кухню.
– Справді, смачні. Я вже й забула. – Дарина запила черговий пиріжок чаєм.
– А ще ти забула, що мама залишилася зовсім одна. – нагадав Марсель, але не з докором, а ласкаво.
– Ну, що означає одна. Вона завжди дбала про мене, і ось, нарешті, вона мене виростила і передала в надійні руки найкращого у світі чоловіка. – Дарка обійшла стіл і, сіла до Марселя на коліна, ніжно обійняла його. – Саме час пожити для себе. – Закінчила вона скоромовкою.
– У тому і справа, що вона все життя дбала про тебе, і зовсім розучилася дбати про себе і жити для себе. – пояснив Марсель. Дарина задумалася, їй це й на гадку не спадало. – Але ж вона виростила тебе розумною і чуйною дівчинкою, настав час тобі подбати про маму. – продовжив свою думку Марсель.
– Ти маєш рацію. – Погодилася Дарина.
– Мамо, що ти робиш у ці вихідні? – Наступного дня Дарина подзвонила мамі. – До речі, дякую за пиріжки, дуже смачно.
– Добре, що сподобалися. – зраділа Ольга. – У вихідні, та нічого. Прополоти грядку треба, але якщо щось треба допомогти, я приїду. – охоче відгукнулася вона.
– Нікуди їхати не треба. Я сама по тебе заїду, і ми з тобою поїдемо в салон краси. – Оголосила Дарка.
– До салону? Навіщо? – розгубилася Ольга.
– А ось там про все й дізнаєшся. – Зберегла інтригу Дарина та попрощалася.
Один майстер почаклував над Ольжиним обличчям, і ось вона вже посвіжіла, помолодшала, і навіть зморшок поменшало. Інший майстер почаклував над її зібраним у пучок волоссям, і ось у неї вже модне фарбування, сучасна стрижка та укладка. Третій майстер зайнявся руками.
– У мене город, це ні до чого. – несміливо чинила опір Ольга.
– Ви знаєте, давно винайшли зручні силіконові рукавички. Вони захистять ваші ручки та манікюр. – посміхнулася молоденька дівчина майстер, наносячи на Ольжині нігті лаконічний нюд.
– Мамо, яка ти красуня. – похвалила Даруся, дивлячись на оновлену Ольгу. Ольга майже не впізнавала себе в дзеркалі і все не могла відвести погляду від свого відображення. – Ну, а тепер у магазин. – Дарка обійняла маму за плечі.
– Навіщо? – знову здивувалася Ольга, і навіть злякалася трішки.
– До такої зачіски, неодмінно, потрібен новий лук. – Пояснила Дарина, але бачачи, що мама не розуміє, додала. – Відновимо твій гардероб.
– Що ти, і скільки грошей уже витратила. – запротестувала Ольга пошепки, озираючись на майстрів салону.
– Ти все життя, всі гроші витрачала на мене. Чи можу я теж трохи на тебе витратити? – усміхнулася Дарина. В очах у Ольги защипало. – Мамо, навіть не думай, зіпсуєш такий розкішний макіяж. – Дарина підхопила маму під руку і поспішила до машини.
Через кілька годин шопінгу та безлічі примірок, від яких Ольга з незвички втомилася, вони підібрали для неї модні, але зручні та практичні речі.
– І куди я в цьому ходитиму? – Ольга розвела руками, дивлячись на пакети та коробки. – На роботу чи що? – посміхнулася вона.
– На роботу. А у сукні, до театру. – суворо сказала Дарина.
– До театру? – Ольга не переставала дивуватися весь цей день.
– Обов’язково. На наступні вихідні я взяла три квитки. Ми з Марселем заїдемо за тобою близько шостої. – попередила Дарина.
Вдома, ще раз розглядаючи своє відображення, приміряючи обновки, Ольга думала, яка у неї чудова донька, а ще, що зять має рацію, далеко їй ще до старої. Захотілося раптом стати ще кращою, адже вона навіть молодша за сваху. Чому б не піти на курси йоги чи до басейну, і для здоров’я корисно і для фігури? Розмірковувала Ольга. Зарплати її цілком вистачить. А якщо почати відкладати вже зараз, то до зими можна буде купити путівку кудись. Ольга згадала, що й у відпустці не була багато років, і тепер усміхалася своїм мріям, як дитина. Так почалася її нова смуга у житті.
– Мам, а полуниця вже достигла? – Дарка тепер набагато частіше дзвонила мамі. Вона могла купувати полуницю і взимку свіжу, у магазині. Але Марсель сказав: «Нам же не важко заїхати до Ольги Олексіївни за ягодами чи огірками? І побачимося зайвий раз, і вона відчуває, що її зусилля не марні. Адже ти для неї завжди залишишся маленькою дівчинкою, яку хочеться побалувати свіжими ягодами або найсмачнішим шматочком пирога».
Дарина зрозуміла, що чоловік має рацію. А Ольга тепер працювала на городі в рукавичках і з легкою укладкою, замість вицвілої панами. Сусідки дивувалися такому її перетворенню, багато з них навіть не відразу повірили, дізнавшись її реальний вік, раніше вона здавалася їм набагато старшою.
– Так, відерко ціле набрала. Коли заїдете? – Ольга була задоволена, посміхалася.
– Я не можу сьогодні, але Марсель заїде після роботи. Дякую, мамо! – Усміхалася на іншому кінці і Дарина.
– Ольго Олексіївна, а мене батько знайшов. – поділився з тещею новиною Марсель. Ольга, звичайно, посадила його вечеряти, поклала салатик зі свіжою хрусткою редискою та огірками. – Уявляєте, десь на просторах французьких соцмереж, він побачив маму. Був приємно здивований, зустрівши кохання молодих років, написав їй, а вона йому видала, що в нього син дорослий, тридцятирічний, вже навіть одружений син. – Сміявся Марсель, розповідаючи.
– Чудово! Я така рада за тебе! – Ольга, знала, що Марсель не тримав образи ні на матір, ні на батька за те, що виріс у неповній родині. І навіть намагався знайти батька, але нічого не вийшло, і ось він знайшовся сам.
– Незабаром приїде знайомитись. – радісно додав Марсель.
І справді, на початку осені сивий, з такою ж білою широкою посмішкою, як у сина, Луї Лерой вітально махав новонабутим родичам, спускаючись ескалатором на вокзалі. Найближчими вихідними було вирішено зібратися на шашлики у Ольги.
– Дуже радий познайомитись. У вас прекрасна донька, моєму синові дуже пощастило. А красою вона вочевидь у вас. – Галантно ламаною українською привітався Луї, цілуючи Ольжину руку. Ольга зніяковіла від компліментів.
– Проходьте, будь ласка. У мене тут все просто. Ви, певно, звикли зовсім до іншого.
– Я не вирощую картоплю, але вирощую виноград, з якого виходить дивовижне вино. Більше я нічим не відрізняюсь. – посміхнувся Луї. – Я і вам привіз подарунок. – Він дістав з-за спини пляшку. – Радий, якщо влаштуєте мені екскурсію по вашому милому куточку зелені. Чесно кажучи, швидко втомлююсь від кам’яних джунглів. – поділився Луї.
– Частину врожаю вже зібрано, але я із задоволенням проведу вам екскурсію. – Ольга зраділа, що спілкування складається так легко. Поки Марсель смажив м’ясо, а Дарина накривала на стіл, Ольга та Луї захоплено розмовляли, блукаючи городом. Луї справді була близька тема землеробства, на батьківщині у нього був невеликий виноградник, а ще йому дуже подобалося вирощувати трави та спеції та робити сир із козячого молока.
– Ольго, а чи не знайдеться у вас місце для мене, якщо це не прозвучить зухвало з мого боку. Не хочеться повертатися до курного міста. У вас так чудово. – Запитав під кінець вечора Луї. Ольга, трохи зніяковіла, але відповіла, що місце, звичайно знайдеться. Марсель і Дарина переглянулись.
Цілий місяць Ольга та Луї проводили час разом. Гуляли містом, відвідували музеї та виставки, та й з городом Луї охоче допоміг. Марсель та Дарина у міру можливостей приєднувалися до них.
– Тепер ваша черга нанести візит у відповідь. – Прощаючись, Луї знову цілував руку Ольги.
– Хотілося б, звісно, побувати у Франції. – мрійливо відповіла Ольга, проводжаючи його. Щиро кажучи, прощатися не хотілося… Але, Ольга швидко подумки обсмикнула себе: такий цікавий чоловік, явно не для неї. А точніше вона для нього, зовсім не те пальто, не за фасоном. Стало трішки сумно.
– Ольго Олексіївно, батько не жартував. – За кілька тижнів Марсель зателефонував тещі.
– З приводу чого? – не зрозуміла Ольга.
– Він доручив мені допомогти вам із оформленням вильоту до Франції. – повідомив зять. Ольга від розгубленості не встигла нічого сказати. – Але деталі, я думаю, він вам сам розповість. Він дуже просив ваш номер, увечері зателефонує. І вже вивчивши батька, думаю, що зателефонує по відеозв’язку. – Марсель попрощався, а Ольга ще якийсь час здивовано дивилася на телефон. Потім схаменулась і, набравши номер доньки, хвилюючись, попросила:
– Даринко, а ти не могла б записати мене в цей салон?
До свого маленького будинку на околиці міста Ольга повернулася лише одного разу. Після трьох місяців відпустки треба було вирішити питання з переїздом назавжди. Тепер вона живе в іншому затишному будинку, з коханим чоловіком, який обожнює її, а ще вирощувати виноград, робити вино та сир із козячого молока. Вони часто спілкуються з дітьми та онуками по відеозв’язку та з нетерпінням завжди чекають їх у гості.
