fbpx
Дозвілля
“Куди сирим-вареним і грошима валили, туди і йдіть. Негоже батьків на вулицю, а дитину свою кинути добре? Мені розповідають про жадібність, хоча самі зараз півроку хитрили, аби до цієї розмову підвести! Стільки років, стільки років! Я стільки років чекав від вас похвали або хоча б схвалення, а ви завжди до мене ставилися як до наймита якогось”

У тітки Зої було два сини і дочка, які виховувалися в суворості і повазі до старших. Але улюбленим у батька був старший син, а молодша дочка – у матері, середній був сам по собі. Але йому, Андрію, діставалася вся важка робота по господарству, а роботи в селі вистачало. Мати його любила, але якось по-своєму, їжу, одяг дали, та й добре. Але Андрій не сумував, допомагав, чим міг, благо ріс він міцним хлопчиком, а щоденні фізичні навантаження і парне свіже молоко лише допомагали йому бути і фізично і духовно здоровим. До того ж природа не обділила його і розумом. Батьки думали, що закінчить він технікум в обласному центрі і повернеться назад в село. Однак у нього були інші плани, і він вирішив здавати іспити в сільськогосподарський інститут.

Батьки в нього не вірили, прямо так йому і сказали:

– Що вигадав? Який інститут? Ми всі гроші витратили на навчання твого старшого брата на юриста.

– І ти прекрасно розумієш, що сестрі теж треба освіту, економічний університет, це тобі не за коровою ходить. – Підхопила мати. – Навіщо тобі цей сільськогосподарський інститут? Вивчишся в технікумі та повертайся, я тобі вже наречену підшукала. Тітки Люби донька, пам’ятаєш? Така діваха роботяща виросла.

– Правильно мати каже, нам допомагати треба буде, твоїм братові з сестрою ніколи буде, а до тебе ми вже звикли. Ми будинок вам допоможемо побудувати, а якщо поїдеш подавати документи в інститут, знай, допомоги від нас не чекай. Вирішив не послухатися, сам відповідай за свої вчинки.

– Андрію, подумай добре, Марія хороша дівчинка. Не роби дурниць. Ми життя прожили, нам краще знати.

Але Андрій успішно склав іспити і вступив на бюджет в інститут. В кінці серпня батьки спорядили цілу машину сирим і вареним для старшого брата, який повинен був відучитися останній рік в юридичній академії. А Андрій заколов собі курку, взяв трохи картоплі і овочів, які сам же і виростив, банку молока і пішов пішки на станцію. Ніхто його навіть не проводжав.

Їздив додому допомагати, але в основному повесні, коли треба город привести в порядок, посадити овочі, і восени, коли збирати врожай. Влаштувався там на роботу на господарство при інституті, щоб на всі потреби молодості грошей вистачало, не сумував, при цьому все одно чекав хоч трохи схвалення з боку батьків.

Але кожен його приїзд він слухав тільки про успіхи старшого брата і молодшої сестри, які їздили сюди рідко, їм же треба життя налагоджувати поки молоді, потім пізно буде. Старший брат після випуску не міг влаштуватися на роботу, тому як і раніше вивозив і продукти, і гроші від батьків. Молодша сестра занадто молода для роботи, та і негоже дівчинці працювати, професія вимагає уважності й терпіння, ніколи їй. А, взагалі, бажано заміж її добре видати, щоб не мала потреби ні в чому, тому так само їй все купувалося і сукні, і прикраси, і їжа. А середньому Андрію нічого, крім нотацій і нагадування про Марію.

Час минав, Андрій випустився з інституту, поїхав за розподілом в колгосп і отримав там будинок, куди і привів свою майбутню дружину – Олену. Вона вивчилася на вчителя початкових класів, була добра і працьовита. Їх молоду пару цінували в селі, куди вони переїхали.

Старший брат на той час теж вирішив одружитися. На весілля Андрій поїхав один, бо Олена не змогла. Тітка Зоя не упустила можливості знову спробувати звести Андрія і Марію, на що зіткнулася з жорстким:

– Ні! У мене вже є наречена, прийде час, тоді і познайомлю. Стільки років пройшло, мамо.

– Ну, давай вези, подивимося, хто тебе так проти мене налаштував.

– Ніхто не налаштовував, ви самі проти мене себе налаштовуєте.

– Ти поговори мені ще тут.

Поїхав Андрій ображений на сім’ю, якась біль в ньому закралася, що навіть не повідомив про те, що його в армію забирають, а опісля вони з Оленою розписалися. Незабаром у них з’явилася дитина. Через деякий час, Оленка напоумила, на свою голову, щоб Андрій спробував відновити стосунки з батьками, тим більше онук народився!

Але не так сталось як гадалось, там вже теж з’явився старший онук від брата, а молодша сестра при надії і виходить заміж за багатого і знатного чоловіка, старший за неї на 7 років, чому батьки раді, прилаштували доньку так сказати.

Приїхав Андрій з Оленою і дитиною в гості до батьків, а вони лише для пристойності чаю налили, наче й не їхній син приїхав, а так, далекий знайомий.

І правда, який від нього зараз толк? Він їздити допомагати перестав, а паркани нищаться, важко город і худобу обробляти вже не молодим батькам, відповідно, з сирим-вареним від батьків не поїдеш уже, значить і син не потрібен. Така логіка міркувань.

Поїхали вони тоді в той же день, хоча планували дня два погостювати. Правда сестра на весілля запросила, в подарунок машинку пральну попросила, а це ого-го які гроші на той час були, тому Андрій одразу відмовився, чим ще більше викликав шквал критики та негативу до себе.

– Ооо, що шкода чи що? Трохи відкласти для сестри? Ви вже працюєте обидвоє, дитина в дитячий садок пішла, будинок вам задарма від колгоспу дістався, не те, що їм в місті довелося купувати. Ех… Зіпсувала тебе твоя Оленка, так і знала я, що треба було тебе за Машу все ж після школи видати, – бідкалась мати.

Не став сперечатися з батьками Андрій і відвіз дружину з сином назад до себе в село. Перестав шукати спілкування зовсім, і так добре. Тільки ось батьки через півроку почали самі напрошуватися в гості. Молодих це відразу насторожило, але Олена була рада за Андрія.

– Може вони постаріли, та одумалися? Все ж син ти їм.

І правда, мати з батьком їздили з фруктами для онука (правда самі і з’їдали все, поки гостювали), але все ж. Залишалися на два-три дні. Зникли докори і злощасна Маша. Навіть по весні допомогли посадити город.

Будинок великий і батькам була виділена ціла гостьова кімната. Жили душа в душу ще півроку. А потім стали зрозумілі їхні мотиви.

– Знаєш, Андрійку.- почала обережно мати – Брат твій старший все ніяк не може знайти роботу, мотається з місця на місце. Дружина і діти вимагають грошей, та й жити десь треба. З її батьками не варіант, а з нами дружина його не хоче, не знайшли ми з нею спільну мову. Хоч я і намагалася.

– Так от… Андрію. Ти дорослий чоловік, повинен зрозуміти. Ти як нас з матір’ю не послухався, та ще й потім перед весіллям сестри твоєї погано себе повів, ми і вирішили переписати будинок на брата твого. Ну, а що? У тебе вже є будинок, ось який великий, всім місця вистачає, навіть нам. Сестру твою ми заміж добре видали, там чоловік її забезпечує, невірний правда, але головне з дитиною не кидає. А старшому зараз важко, у нього вже скоро другий народиться, а ми як відповідальні батьки повинні піклуватися про тих, кому зараз важче.

– Так, Андрійку, ти молодець. Тому, ми вирішили… вирішили переїхати до вас назавжди. Ти радий, Андрію? Будемо великою дружною сім’єю, онучок он як до нас прив’язався вже, Олена, наче, нормальна. Машенька, звичайно, гарніша, але не про це зараз… Ми…

– Що ви вирішили? Батьку, мамо, ви, взагалі, про що зараз? Ви відписали будинок брату, він вас, мабуть, вигнав, так я розумію? Сестрі ви там не здалися з чоловіком, який її не поважає, і ви раптом згадали, що у вас десь там є син з великим будинком, де можна провести безтурботну старість, при цьому продовжуючи забезпечувати всім і брата і сестру? Це добре ви придумали.

– Андрію, ну що ти починаєш? Ніхто нас не виганяв, ми самі розуміємо, що ми зайві в тій молодій сім’ї. І завжди було заведено, що старшому дістається будинок.

– Так, але з батьками на додачу. Тобто він за ними догладає разом з дружиною і дітьми, а їм залишається будинок та інше, а не так як ви. А потім ще й сестру викине її чоловік, куди її поселите? До нас? У них всіх молода сім’я, а у нас що?

– З тобою марно зараз розмовляти, ти не розумієш. Ось проживете стільки, скільки ми, тоді зрозумієте. Ти повинен бути нам вдячним, що ми захотіли жити з твоєю сім’єю на старість, допомагати з онуком. А ти тільки за будинок вчепився. Який же ти жадібний. Ми твої батьки, а вони твої рідні брат і сестра, ми такому тебе не вчили. Змінився ти за стільки років без нас, ой, змінився.

– Ось-ось, ми зараз їдемо речі збирати, тобі на роздуми два тижні. Підготуй все до нашого переїзду. Негоже буде, якщо ти батьків на вулицю викинеш.

– А годі й думати! Куди сирим-вареним і грошима валили, туди і йдіть. Негоже батьків на вулицю, а дитину свою кинути добре? Мені розповідають про жадібність, хоча самі зараз півроку хитрили, аби до цієї розмову підвести! Стільки років, стільки років! Я стільки років чекав від вас похвали або хоча б схвалення, а ви завжди до мене ставилися як до наймита якогось. І ви правильно говорите, я ваш син, а не працівник, тільки ось про це ви згадуєте, коли вам щось потрібно. Не хочу бачити вас. Не було вас у нашому житті стільки років, і не треба.

– Ах так! Ну добре! Соромно тобі буде, гріх на все життя, каятися тобі довго доведеться. Діти з тобою так само вчинять. Все життя ми з батьком відчували, що ти так з нами поступиш, ось і не виходило у нас тебе любити. Строгіше, напевно, треба було до тебе  в дитинстві, поважав би зараз більше нас.

Промовчав Андрій, лише випроводив їх на ґанок і зачинив перед їхніми обличчями двері. Чула все це Олена і так важко і прикро їй за чоловіка стало. Обійняла вона його, а він і розплакався, так і стояла вона поки не заспокоївся. Більше на порозі вони не бачили батьків Андрія. Від спільних родичів Олена дізнавалася новини, Андрій же і слухати їх не хотів. Коли з’явилися телефони, дзвонив йому і старший брат з докорами, що маму з батьком вигнав, хоча сам так і живе в батьківському домі, де все вже потихеньку розвалюється.

Сестра дзвонила і голосила в слухавку, що життя у неї не цукор, а тут ще й батьків нікуди подіти, що він поганий, раз так вчинив. Адже минуло вже більше п’яти років, у Андрія і Олени вже з’явилося ще двоє дітей – дівчинка і хлопчик. Разом троє. Любили вони всіх однаково, нікого не виділяли.

А батьки Андрія, побігавши по родичах, пішли жити в будиночок при церкві, де всім розповіли про поганого сина Андрія з дружиною, які їх вигнали, виправдовуючи своїх інших дітей, що у них просто немає можливості. Частину пенсії вони віддавали в церкву за їжу і житло, а решту – більшу частину, так і відправляли непрацюючому старшому синові і молодшій дочці, від якої чоловік втік, залишивши її з дитиною у великих боргах. А середньому діставалася тільки образа.

Ми приїжджали до тітки Зої, коли я була маленька. Дядька Михайла вже не було тоді. З будиночка її переселили в кімнатку при церкві. Віри в ній майже не було, просто було зручно і дешево жити, зберігаючи більше грошей, які вона відправляла вже онукам старшого сина і доньки, при цьому ходила в старих речах і була дуже худа від недоїдання, а вони її зовсім не відвідували. І навіть тоді, у вісімдесят з гаком років, вона не розуміла, чому з ними так вчинив Андрій. При цьому продовжувала бадьоро розповідати про «хороших» дітей.

Всім дружної родини!

Автор: Everyday Life.

Фото ілюстративне.