Життя в Україні сьогодні вражає своїм непередбачуваним калейдоскопом подій. Друзів та родичів, які вважаються близькими, часом досить важко сприймати нормально, адже їхні запити іноді можуть бути доволі несподіваними. Мій 40-річний двоюрідний брат вже років з десять ніде не працює, живе на шиї у своїх батьків, а тепер хоче й на мою голову вилізти й ніжки звісити. Я опинилася у ситуації, коли простіше відмовити ніж постійно допомагати йому.
Ніколи не думала, що мої плани на майбутнє зможуть бути кимось зруйновані настільки швидко. Коли я отримала дзвінок від тітки Олени, то навіть не здогадувалася, що вона відчуває таку безвихідь.
— Ксеню, ти не уявляєш, яка зараз в нас ситуація. Влад зовсім збожеволів останнім часом. Мені потрібно здавати однокімнатну квартиру, щоб якось прожити, а він сидить у своїй трикімнатній квартирі у Києві й спокійно грає у комп’ютерні ігри, — почала вона, ледь стримуючи сльози.
Я слухала її з нерозумінням. Дорослий чоловік весь час провів майже без роботи, сидить на шиї у власних батьків. Коли його батько пішов з життя, я думала, що настане час його відповідальності, але ні. Тепер тітка хотіла, щоб я, замість того, щоб займатися своїми справами, взяла на себе турботу про її Влада.
— Я не знаю, що й робити. Чи можеш ти його забрати до себе у Львів? – запитала тітка, намагаючись зберегти спокій.
— Забрати? Він навіть з дому не виходить! – вигукнула я, – а ще його ж квартира стоїть майже порожньою. Нехай її хлопцям здає.
Я намагалася придумати рішення та пропонувала все, що приходило на розум:
— Можливо, хай краще здає свою квартиру в Києві? Чи не можна, щоб він жив у твоїй меншій квартирі?
— Ні, Ксеніє, він хоче просто грошей, – відповіла вона.
І тут я зрозуміла, що не можу втручатися в їхнє життя, навіть якщо вони цього хочуть.
Влад став для мене справжньою головоломкою. Його життя наповнене іграми та безвідповідальністю. Мене просто не влаштовувало, що тітка та брат вирішили, що я повинна постійно думати про них та їхні проблеми.
— Ксенія, ти ж можеш допомогти йому. Візьми його до себе. Здавай його квартиру, тих грошей вистачить і тобі, і йому, — знову почала наполягати тітка Олена.
— Ні, я не можу так вчинити, – кажу я. — У мене є особисте життя та двоє дітей. У мене немає часу тим усім займатись. На кого я їх залишу, щоб поїхати до Києва та підготувати квартиру до оренди? Ви ж знаєте, що зі свекрухою я не спілкуюся, а чоловік давно за кордон втік і там у нього якась нова муза з’явилася.
Врешті-решт я вирішила, що кращий вихід — це взагалі відмовитися від усього цього. Не можу й не хочу більше жити у цій безвихідній ситуації. Зрештою, хто я така, щоб утримувати дорослого чоловіка, який навіть не намагається знайти собі роботу?
— Тітко Олена, а якщо оформити йому інвалідність? – запитала я, розуміючи, що це звучить жорстоко, але я вже була втомлена від її вимог.
— Я не можу його на собі тягти! – ледь не плакала жінка. – Мені своєї пенсії не вистачає, щоб навіть себе прогодувати.
— Але ти ж сама кажеш, що він потребує допомоги! Чому б не зробити це зараз? – продовжую я.
Жінка затихла. Я відчувала, який важкий тягар падає з моїх плечей, проте шкода мені було її та Влада. Я не витримала та запропонувала:
— Нехай служить іде.
На це тітка обурилася:
— Яке служить? Ти б свого сина відправила б туди? Що, сподіваєшся, що він маленький, але недовго йому залишилося. Ще кілька років і паспорт отримає, а там і на облік поставлять. Я тоді подивлюся, як ти будеш бігати, ховати його від армії.
Я вже й пожалкувала, що порушила це питання. Проте була надія, що з брата там чоловіка зроблять, а то сидить, переховується від усіх та нічого не хоче у житті.
Можливо, я могла б допомогти знайти йому віддалену роботу, але я зрозуміла, що це марно. Дорослий чоловік сидить днями за комп’ютером і палець о палець не вдарив, щоб подивитися вакансії та закінчити хоч якісь онлайн курси. Я зрозуміла, що просто не в силі змінити їхнє мислення та життя, тому вирішила обірвати усі зв’язки між нами.
Кілька днів потому я отримала від Олени повідомлення:
— Ксеніє, ми все ж вирішили, що Влад повинен жити у твоїй квартирі. Скільки можна ще терпіти? – писала знов вона.
У той момент я зрозуміла, що не хочу більше з цим боротися. Я відповіла їй, що більше не можу витрачати свої сили на безрезультатні зусилля. Я не можу і не повинна через них жити з почуттям провини. Я маю свою сім’ю, свої проблеми й не повинна страждати через них.
Після цього мені стало легше, хоча й важко морально. Життя навчило, що іноді потрібно ставити власні межі. І навіть якщо це призведе до непорозумінь з близькими, я залишаюся вірною собі
