Ранок у нашій затишній квартирі починався з аромату свіжозвареної кави та легкого гомону новин по радіо. Я сиділа за столом, намазуючи масло на тост, коли мій чоловік Максим, задумливо розмішуючи цукор у своїй чашці, кинув погляд на мене.
— Олено, ти ж сьогодні поїдеш на ділянку? — запитав він, відкусивши шматок омлету. — Після свят там, напевно, щось могло статися. Треба перевірити.
— Звісно, поїду! — відповіла я, посміхаючись. — Сьогодні ще бригада має почати роботу. Хочу переконатися, що все йде за планом.
— Швидше б уже той будинок добудувати, — зітхнув Максим, відкинувшись на спинку стільця. — Так хочеться нарешті жити у своєму, а не в цій квартирі.
— Скоро, коханий, скоро! — Я підбадьорливо стиснула його руку. — До середини літа, думаю, коробка буде готова. Залишиться лише оздоблення, і ми переїдемо!
Максим кивнув, але я помітила, як у його очах промайнула тінь сумніву. Я нахилилася ближче, змовницьки посміхаючись.
— Знаєш, я тут подумала. А що, як зробити ремонт лише в одній кімнаті спочатку? Переїхати туди, а решту доробляти поступово?
Він здивовано підняв брову.
— Ідея цікава, але чи не краще все одразу закінчити? Щоб не жити на будмайданчику.
— Максиме, я порахувала: у нас вистачить заощаджень лише на основне будівництво, — пояснила я, намагаючись звучати переконливо. — А якщо здавати цю квартиру, ми отримуватимемо додаткові 15 000 гривень на місяць. Це ж суттєво! Можна вкласти в меблі чи техніку.
Він задумався, постукуючи пальцями по столу. Після короткої паузи відповів:
— До літа ще є час. Подивимося. Може, так і зробимо.
Я кивнула, задоволена, що він хоча б не відкинув ідею. Допиваючи каву, я раптом згадала інше.
— До речі, ти казав щось батькам чи Ларисі про наш будинок?
Максим різко зупинився, тримаючи чашку біля губ. Його обличчя потемніло.
— Ти серйозно? — Він поставив чашку на стіл. — Ти ж знаєш, які вони. Краще нехай усе залишиться між нами. Не хочу, щоб вони псували нам настрій. Пам’ятаєш, що було, коли ми купили машини? Вони місяць бурчали, що ми “зазнаємося”.
Я зітхнула, згадуючи, як його родина реагувала на наші успіхи. Мої батьки, навпаки, завжди раділи за нас, допомагали, якщо могли. А от сім’я Максима. Вони ніби змагалися, хто швидше зіпсує нам радість.
— Не розумію, як ти виріс таким у їхній сім’ї, — сказала я, миючи тарілку. — Як тобі вдалося?
Максим сумно посміхнувся.
— Я ж казав: мене виховувала бабуся. Вона забирала мене до себе, коли я був малим. А от Лариса. Її мама нікому не віддавала. Пам’ятаю, як вона вигнала бабусю, коли та запропонувала взяти нас обох на тиждень у село. Лариса виросла копією мами — така ж уперта й складна.
— Це ще м’яко сказано, — пробурмотіла я.
— Та годі, Олено, — він махнув рукою. — Давай не чіпати минуле. Краще не згадувати, не говорити — і все буде добре.
— Домовились! — Я посміхнулася, хоча в душі відчувала легкий неспокій. — Я пішла збиратися. Треба заїхати на роботу, потім у магазин — вибрати подарунок мамі, а ввечері розібрати документи. Завтра ж на роботу після свят.
— А я на ділянку, а потім на роботу, — відповів Максим. — Треба забрати речі, які забув 31-го. Контейнер із-під обіду, одяг — усе там кинув, так поспішав додому.
Я кивнула, взяла сумку й вийшла з кухні. Максим залишився допивати каву, задумливо дивлячись у вікно.
Поки я їздила містом, забираючи документи з офісу й вибираючи подарунок для мами, Максим вирушив на нашу ділянку. Він повернувся додому близько п’ятої вечора, сповнений новин про будівництво.
Я вже була вдома, готувала вечерю, коли він зайшов, сяючи ентузіазмом.
— Олено, ти не повіриш! — гукнув він із передпокою, знімаючи куртку. — Нові робітники такі вперті! Кажуть, що раніше осені не встигнуть закінчити. Осені! Це ж ще три місяці затримки! І це якщо пощастить!
Я жестами намагалася його зупинити, але він не помічав, захоплений розповіддю.
— Як тобі такі новини? — запитав він, нарешті глянувши на мене.
— Максиме, давай про це пізніше, — тихо сказала я, киваючи в бік кухні. — У нас твоя сестра.
Він завмер, його очі розширилися від подиву.
— Лариса? Але ж вона мала приїхати пізніше.
— Згодом, так, — пролунав голос із кухні. Лариса вийшла, склавши руки. — Привіт, братику, — сказала вона з ноткою роздратування.
— Привіт, — розгублено відповів Максим.
— Ходи вмивайся, сідаємо вечеряти, — я спробувала розрядити напругу. — Раніше, ніж планували, але нічого страшного.
Максим пішов до ванної, а ми з Ларисою повернулися на кухню. Я намагалася бути привітною, але відчувала її напругу. Вона сиділа, барабанячи пальцями по столу, і явно була незадоволена почутим.
Коли Максим приєднався до нас, він одразу запитав:
— Ну, Ларисо, що нового? По телефону не встигли поговорити.
Вона підняла брову, ніби здивувалася питанню.
— Нового? — перепитала вона. — Та нічого особливого. Просто на мені всі борги батьків. Плюс мої. А так, усе як завжди.
— Борги? — здивувався Максим. — Які борги? Звідки?
Лариса зітхнула, ніби їй важко було це пояснювати.
— Жити ж на щось треба було, коли я з’їжджала від батьків. Жила з одним хлопцем, його теж треба було утримувати. А мама з татом заборгували за квартиру — 10 000 гривень за комуналку набігло. Коротше, повний хаос. Я думала, ти допоможеш.
— Я? — Максим аж підскочив. — З чого ти взяла, що я повинен? І звідки в мене такі гроші?
Лариса фиркнула, її очі звузилися.
— На будинок у вас знайшлося, а на сестру — ні? Я ж твоя рідня, Максиме!
— Це не твоя справа! — відрізав він. — Ми з Оленою будуємо наше майбутнє. І ніхто не має права нам вказувати!
— Не моя справа? — Лариса підвищила голос. — А чия тоді? Твоєї дружини? Чи ти боїшся, що вона дізнається, яка в нас сім’я?
Я не витримала.
— Я знаю, яка в тебе сім’я, Ларисо, — спокійно, але твердо сказала я. — А в нас із Максимом своя сім’я. І ми дбаємо про наше майбутнє.
— Та мені байдуже на ваше майбутнє! — вигукнула Лариса. — Думаєш, ти такий успішний? Просто так узяти і відмовитись від сім’ї надумав?
— Годі! — спинив її Максим. — Забирайся звідси і не смій ображати мою дружину!
Лариса ахнула, але швидко зібралася, схопила куртку й вибігла, грюкнувши дверима.
— Пробач, Олено, — тихо сказав Максим, коли ми залишилися самі. — Я не знав, що вона вже тут.
— Усе гаразд, — відповіла я, обіймаючи його. — Вона прийшла раніше. Я ледве встигла додому, як вона подзвонила у двері. Мабуть, чекала в під’їзді.
Ми сіли вечеряти, обговорюючи плани на будинок, нових робітників і наше майбутнє.
Наступні тижні ми з Максимом максимально вклались у будівництво. Лариса знову прийшла до нас за тиждень.
Лариса знову прийшла до нас через тиждень, тримаючи в руках великі сумки, і, як завжди, виглядала втомленою й роздратованою. Я вже знала, що вона несе нові проблеми. Вона зайшла без стуку, що завжди було її звичкою, і одразу сіла на диван, зітхаючи.
— Привіт, — сказала я, намагаючись зберігати спокій. — Що трапилося?
Вона подивилася на мене, не відповіла одразу, а потім знову заговорила:
— Вибачте, але у мене нема іншого виходу. Знову на роботі скоротили.Тепер зовсім без грошей, не знаю, де жити. Квартира мені знову не по кишені, і я не знаю, куди звертатися.
Я відчула, як у мене земля йде з-під ніг, вже стільки разів чула подібне. Вона завжди знаходила спосіб потрапити до нас, ніби в надії, що ми вирішимо її проблеми. Мій погляд зупинився на Максиму, який стояв поруч, і я помітила його сумні очі.
— Ларисо, у нас і так зараз важкий час. Може, не треба знову цього. — почала я, але Максим, як завжди, перервав мене.
— Дай їй, Олено, ще одну можливість. Вона ж рідня, не можемо її вигнати, — сказав він, трохи сумно.
Я важко зітхнула, але глибоко в душі знала, що для нас ці 20 000 гривень, які ми планували витратити на дім, зараз дуже важливі. І ми не могли дозволити собі так розкидатися ними.
Я спробувала знайти слова, щоб відмовити, але він вже дивився на мене з такою надією в очах, що я зрозуміла: що б я не сказала, рішення вже прийняте.
— Ми допоможемо, але ми не можемо її довго утримувати, — нарешті сказала я. — Нам ці гроші самі потрібні, і якщо вона хоче, щоб ми її підтримали, їй доведеться знайти якесь рішення, а не сидіти на нашій шиї.
Максим тихо кивнув, але його обличчя залишалося розчаруваним. Мабуть, він і сам розумів, що Лариса повинна була брати на себе більше відповідальності за своє життя.
Тиждень пройшов у напрузі, і життя в нашій квартирі стало майже нестерпним. Лариса не робила нічого, щоб полегшити наше становище.
Вона залишалася вдома, часто поводилася безтурботно, навіть не намагаючись шукати роботу чи зняти квартиру, хоча ми їй вже допомогли. Ми намагалися обговорити це з Максимом, але його сестра завжди знаходила нові виправдання.
Кожен день, коли я бачила, як Максим намагається бути люб’язним і розуміючим, а Лариса лише забирає все більше і більше нашого часу та енергії, я відчувала, що мені стає важче.
І ось цього разу я вже не могла мовчати. Всі ці розмови про гроші, які нам з Максимом були так потрібні для завершення нашого будинку, ставали занадто важкими.
— Чому ми повинні так жити? — не витримала я одного вечора. — Це все зайшло надто далеко! Ці 20 000 нам самим треба! Хіба я не права? Ми їй дали гроші на оренду квартири, чого вона ще тут?
— Так, що ти пропонуєш? Виставити її? До батьків вона не піде, а орендувати квартиру нині не так просто, потерпи ще трішки.
Трішки розтягнулось на місяць, потім на три. Лариса зізналась, що гроші, які ми дали вона витратила на погашення боргів. Я не витримала і виставила Ларису із нашого дому. Але чоловік прийшов із нею ввечері. сказав, що я не маю права от так поводитись із його сестрою і що вона житиме у нас стільки, скільки й треба.
Я пішла, а чоловік так і не спиняв. Сказав, що я думаю лиш про себе і що не чекав, що я настільки бездушна.
Але скажіть, де я бездушна?
Головна кратинка ілюстратвина.
