Краще б ми з чоловіком до тих сватів не їхали. Тепер одне на думці, як врятувати дочку від такого життя. Я все розумію, село селом, але це вже явний перебір
Мені вже тиждень не дає спокою те, що я побачила. Не можу ні спати, ні їсти, усе стоїть перед очима. Я розумію, що це, мабуть, дрібниці, і треба радіти, що в дочки все добре, але моє материнське серце просто не витримує.
– Доню, Світланко! – не витримала я, коли вона в неділю подала на стіл, після того борщу та вареників, ще й таріль із пампушками, щедро политими часниковим соусом. – Ну це вже занадто! Ми ж і так ледь дихаємо після обіду. Як можна стільки їсти?
– Мамо, тато, ну що ви, – засміялася Світлана. – Це ж неділя, ми завжди так їмо! А це ж пампушки до борщу, класика!
– Це не класика, доню, це… це просто переїдання, – прошепотів мій чоловік Іван, котрий зазвичай завжди мовчить, але тут уже не зміг стриматися.
– Іване, не починайте, – озвалася сваха, яка сиділа поруч і з апетитом узяла вже другу пампушку. – Хіба це багато? Це сільська їжа, енергійна, щоб сили були! А ви, міські, звикли до своїх травок. Нам так не годиться.
– Травки! – мало не зойкнула я. – Ми харчуємося збалансовано! А ти, Світлано, ти ж у нас із двома дипломами! Ти знаєш, як це не правильно! Хіба ж ти так харчувалася вдома?
Світлана знизала плечима. – Мамо, я тут живу, працюю на землі, допомагаю Олександру, і я хочу їсти! Тут такий свіжий борщ, і ці пампушки – кращі, ніж будь-яка ваша міська випічка.
– Але ж… – я подивилася на нашого зятя Олександра, котрий мовчки усміхався. Він виглядав абсолютно задоволеним.
– Мамо, тато, усе добре, – м’яко сказала Світлана. – Не хвилюйтеся. Скуштуйте пампушку, вона справді вдалася.
Я похитала головою. Я так і не змогла нічого більше з’їсти того дня, але це було лише малесенькою частиною мого занепокоєння. Я дивилася на доньку і не впізнавала її.
Майже п’ять років тому наша єдина донька, Світлана, вирішила вийти заміж і переїхати жити до села у Хмельницькій області. Ми з чоловіком тоді були не в захваті. Наша Світланка – міська дівчинка, закінчила престижний університет, має навіть два магістерських дипломи: один економічний, інший – у сфері екології. Вона планувала кар’єру в міжнародній компанії, а тут – село.
Ми довго чинили опір, але ж вони зустрілися на якійсь там всеукраїнській аграрній виставці, і, як то кажуть, напала любов. Олександр – місцевий фермер, простий, але дуже порядний хлопець. Що тут поробиш, серцю не накажеш. А потім, коли почалися ці всі події, ми навіть зітхнули з полегшенням: у селі дійсно тихіше, далі від великих центрів. Може, навіть і краще, що вони поїхали.
Світлана з Олександром одразу сказали, що пишного весілля їм не треба. Просто розписалися в районному РАЦСі й одразу полетіли на десять днів у подорож до Чорногорії. Повернулися і заселилися у новій прибудові на обійсті батьків Олександра. Свати – чудові люди, одразу нас прийняли, хоч і самі прості.
За п’ять років Світлана стала мамою нашої улюбленої онучки – маленької Злати. Ми з Іваном, працюючи досі в місті, не мали змоги часто їздити. Дочка з зятем, які мають власну автівку, частіше навідувалися до нас. Але ось, нарешті, свати запросили нас на три вихідні дні підряд, приурочені до їхнього великого ювілею, і ми вирішили – їдемо!
Ми приїхали пізно в п’ятницю, вже ближче до вечірньої пори. Звичайно, ми привезли подарунки, накупили всього – від гарного посуду до іграшок для Златки. Нас зустріли так тепло, обійми, усмішки, радощі.
Нас одразу запросили до столу. Свати, Олександр і Світлана, а також маленька Злата сиділи в будинку молодих. Світланка, наша двічі магістр, поставила на стіл величезну металеву миску з тушкованим м’ясом. Це була свиняча лопатка, приправлена спеціями, і вона буквально плавала в густому, жирному соусі. Поруч стояли миски з вареною картоплею, посипаною кропом, і гора чорного хліба. Також були соління: мариновані грибочки, квашена капуста і помідори. А ще – салат із домашнього сиру, заправлений олією.
– Світлано, це вечеря чи бенкет? – я лише усміхнулася, щоб не здатися надто критичною. – Ми ж усе це не з’їмо!
– Мамо, з’їмо-з’їмо! – засміялася дочка. – Злата має чудовий апетит, і ми працювали цілий день на городі, нам потрібна енергія! Куштуйте! Це від свекрухи – фірмовий рецепт.
Я згадала, як Світлана в місті могла з’їсти на вечерю йогурт і легкий салат. А тут… Я зробила над собою зусилля, щоб з’їсти маленький шматочок м’яса.
А потім, на десерт, дочка принесла величезну таріль із домашніми пончиками, ще теплими, рясно политими медом. До них подали густе, свіже молоко, щойно з-під корови.
– Ну, ось, як ви таке після цього їсте? – знову звернулася я до чоловіка, коли ми піднімалися до своєї кімнати. – Пончики і молоко після такого жирного м’яса? Вона ж раніше про калорії щодня говорила!
– Ну, тут життя інше, – спробував заспокоїти мене Іван. – Свіже повітря, праця. Може, їм так і треба.
– Але ж це не правильно! – не могла я вгамуватися.
Наступного дня настав час справжніх сюрпризів.
На ранок ми прокинулися десь о восьмій, думаючи, що у вихідний всі ще сплять. Але ні, на подвір’ї вже кипіла робота, а зять Олександр щось ремонтував біля гаража. Свати поралися біля грядок.
– До сніданку! – радісно крикнула сваха, щойно нас побачила.
Я чекала чогось легкого: можливо, яєчні, або, наприклад, млинців із варенням, як ми готували їй у дитинстві. Але те, що я побачила на столі, змусило мене відмовитися від кави.
Світлана готувала сніданок: на великій чавунній сковороді шкварчала домашня ковбаса, нарізана товстими кружальцями, а зверху вона розбила щонайменше п’ятнадцять яєць. Це була смачнюща яєчня, як вони її назвали. Поруч, на окремій тарілці, лежали скибки товстого сала, і Світлана подала миску з домашнім, густим паштетом, щоб мазати на хліб. До цього всього – невеликий таріль із солоними огірками.
– Ну, хто в місті снідає паштетом і смаженою ковбасою? – прошепотіла я чоловікові. – Це ж не сніданок, це, мабуть, річний запас жиру!
– Мамо, що ви там шепочете? – гукнула Світлана. – Куштуйте, це все свіже, домашнє! Паштет від мами Олександра, ковбаса теж наша, цього року робили!
Я змусила себе з’їсти лише невеликий шматочок хліба з паштетом, щоб не образити. Іван, до речі, теж виглядав збентеженим, але все ж таки з’їв свою порцію.
На обід була кульмінація. Нам подали борщ. Іван жартома сказав – Борщ такий, що ложка в ньому стоїть. І це була чиста правда. Це був не просто борщ, це була густа червона рідина, в якій, крім великих шматків яловичих реберець, плавала ще й свиняча рулька. А зверху, замість простої сметани, Світлана додала ще й вершки, змішані з часником.
На друге – картопляне пюре, щедро заправлене маслом, із домашніми котлетами, які були настільки жирні, що з них стікав сік. А потім, на десерт, ті самі пампушки, які викликали мій крик душі за столом.
Весь недільний день був схожий на один великий гастрономічний кошмар. Я дивилася на свою дочку, на її свіже, сільське обличчя, на її широку посмішку, і думала лише про одне:
Невже це те, що зробило з нею життя у селі? Невже вона забула про всі свої знання, про раціональне харчування, про здоров’я? Вона ж має дві вищі освіти! Вона знає про те, як неправильне харчування впливає на організм. А тепер вона, наша Світлана, годує себе, зятя, і найголовніше – нашу маленьку онучку, такою енергійною їжею щодня. Це ж тепер їхній постійний раціон!
Я ледве дочекалася вечора неділі, щоб сісти в машину і поїхати додому.
Усю дорогу ми з Іваном мовчали. Я була настільки засмучена, що навіть не могла говорити.
– Ну що, мамо, – тихо сказав Іван, коли ми вже під’їжджали до міста. – Побачила?
– Побачила, – ледь чутно відповіла я. – І що тепер? Я не можу цього прийняти. Вона моя дитина, і я бачу, як вона повільно руйнує своє здоров’я. І нашу Златочку…
– Але вона щаслива, – зауважив чоловік. – Ти бачила, як вона посміхається? Як Олександр на неї дивиться?
– Щастя – це одне, а здоров’я – інше! – майже крикнула я. – Вона ж не в глушині живе, вона може харчуватися правильно! Що з нею зробила ця сільська рідня?
Я знову і знову прокручую в голові ці сніданки, обіди, вечері. І це мене зводить з розуму. Я не знаю, як сказати їй, щоб вона змінила свій спосіб життя. Я боюся її образити, але я боюся і втратити свою дочку через неправильне харчування. Вона – розумна, освічена дівчина. Невже ця любов і сільський спокій коштують того, щоб забути про все?
