Кожної суботи мама порівнювала мого чоловіка з ідеалом
Наталія зупинила машину біля знайомого під’їзду й заглушила двигун. Сиділа мовчки, не наважуючись вийти.
— Може, скажемо, що захворіли? — Андрій поклав долоню їй на зап’ястя й глянув з надією.
— Ти ж знаєш, мама все одно приїде перевірити, — Наталія спробувала усміхнутися. — Давай просто переживемо це, як завжди. Дві години. Ми впораємося.
Знайомий запах під’їзду — варена капуста і важкість у серці. На четвертому поверсі Андрій стиснув її руку:
— Я тебе люблю. Щоб там не було.
Це був їхній щотижневий ритуал. Перед тим як натиснути кнопку дзвінка у мамину квартиру, Андрій завжди говорив ці слова. І лише завдяки ним Наталія знаходила в собі сили натиснути.
Двері розчинилися одразу.
— Наталочко! — вигукнула Віра Павлівна, обіймаючи доньку.
Але щойно її погляд впав на зятя, тепло на обличчі змінилося на холодну стриманість.
— Добрий день, Андрію, — кивнула вона з виразом розчарування.
— Добрий день, Віро Павлівно, — привітався Андрій і простягнув коробку цукерок — традиційний «подарунок ввічливості», який вона щоразу приймала з очевидною неохотою.
— Проходьте, — відступила вона вбік. — Я якраз хотіла тобі показати, Наталю. Он, Олена надіслала нові фотографії.
Наталя ще не встигла зняти пальто, як мама вже тицяла їй телефон. На екрані усміхнена молодша сестра з чоловіком — на фоні великого заміського будинку.
— Красивий дім, — сказала Наталя, повертаючи телефон.
— Не дім, а справжня садиба! — гордо виправила мати. — Триста квадратів, уявляєш?
Сергій сам усе спроєктував. Оце чоловік! Олені пощастило.
В очах Андрія промайнула тінь, і Наталія відчула, як стиснуло у серці. Десять років шлюбу — і кожної суботи одне й те саме. «Сергій те, Сергій се». Вічне порівняння, в якому її чоловік завжди залишався в тіні.
— Ходімо на кухню, я зварила борщ, — продовжила мати. Вони рушили коридором, на стінах — купа фотографій. Переважно Олена. Наталія помітила, що їхнє весільне фото з Андрієм зникло.
На холодильнику — новий магніт: Олена з Сергієм на фоні океану. «Мальдіви, лютий 2025». Наталія стиснулася. Вони з Андрієм уже третій рік збирають гроші на ремонт у своїй маленькій двокімнатній квартирі на околиці міста.
— Сідайте, — скомандувала Віра Павлівна, наливаючи борщ. — Учора Сергій телефонував, казав, що з Оленою планують другу дитину. Івану вже чотири — саме час для братика чи сестрички.
Андрій напружився. Тема дітей для них була надто важкою. Але мама, здається, навмисне щоразу нагадувала їм про те, чого їм так бракує.
— А ви коли вже? — звернулася вона до Наталії. — Тобі ж уже тридцять п’ять. Не варто зволікати. Хоча, звісно, спершу треба з житлом розібратись. У вашій хрущовці й одній людині тісно, не те що з дитиною…
— Мамо, — зітхнула Наталія, — ми вже це обговорювали. Давай сьогодні без…
— Та я ж тільки з турботи! — підняла руки мати. — Он Сергій у твоєму віці, Андрію, вже був директором філії. А зараз — у раді директорів. Я не кажу, що ти погано працюєш, але десять років на одній посаді… Може, на якісь курси піти?
Наталія бачила, як побіліли пальці Андрія на ложці. Їй хотілося закричати, що він — талановитий архітектор, що його цінують, що він не той, хто пробивається ліктями. Але, як завжди, промовчала.
— До речі, — додала Віра Павлівна, — у мене днями раковина забилась. Знаєш, хто приїхав ремонтувати? Сергій! Просто з роботи, в костюмі. Усе розібрав, прочистив, зібрав. А ти, Андрію, торік навіть полицю нормально не зміг повісити.
— Мамо, це вже несправедливо, — не витримала Наталія. — Андрій же пропонував допомогти з краном минулого тижня, а ти відмовилася.
— Та що він може зробити? — відмахнулася мати. — Я краще почекаю, поки Сергій знову буде в місті. Він точно все зробить як слід. Справжній чоловік.
Наталія побачила, як згас погляд чоловіка. Він мовчки дивився в тарілку, повільно розмішуючи борщ. Десять років він терпів ці розмови щосуботи. Усе — заради неї, заради Наталії, яка досі не знаходила в собі сили захистити їхній шлюб від образливих слів матері.
— А от Сергій минулого тижня… — почала Віра Павлівна.
У Наталії щось урвалося всередині. Вона з гуркотом поставила чашку на стіл.
— Досить! — голос пролунав несподівано гучно.
— Що значить — «досить»? — розгублено перепитала Віра Павлівна.
— Досить порівнювати Андрія з Сергієм! — в очах Наталії блищали сльози. — Досить щосуботи влаштовувати змагання, де мій чоловік наперед приречений на поразку! Досить ображати людину, яка десять років терпить твої розмови тільки тому, що любить мене!
Віра Павлівна дивилася на доньку з розгубленістю.
— Я ж не ображаю, просто кажу правду, — спробувала захиститися вона. — Сергій справді дуже успішний…
— Мені байдуже до успіхів Сергія! — перебила її Наталія. — Мене не цікавить, скільки він заробляє, яку машину купив Олені і скільки квадратів у їхньому будинку!
Андрій стиснув її руку під столом, але Наталія вже не могла зупинитися:
— Ти хоч раз спитала, чи я щаслива? Тебе взагалі цікавило, чи я кохаю свого чоловіка? Ні! Тебе хвилювало тільки те, чому я не вийшла заміж за когось на кшталт Сергія! За того, в кого більший рахунок у банку й гучна посада!
— Наташо, я ніколи… — спробувала щось вставити мати.
— Десять років ти не бачила, який чудовий чоловік поруч зі мною. Ти дивилася крізь нього. А він увесь цей час намагався здобути твоє схвалення. Приносив цукерки, яких ти навіть не їси. Пропонував допомогу, яку ти відкидала. І все це — заради мене, аби я не мусила вибирати між чоловіком і матір’ю!
По щоках Наталії котилися сльози.
— І знаєш, що найгірше? Я дозволяла тобі це. Я мовчала, коли ти так висловлювалася про кохану людину, бо не хотіла тебе образити. Бо з дитинства мені втовкмачували: Олена — золота, а я — так, другий сорт.
У кухні запанувала тиша. Було чутно лише, як цокає годинник і як дихає Наталія.
Віра Павлівна сиділа, опустивши голову. Її плечі поникли, і Наталія раптом побачила перед собою не сувору, владну матір, а літню, самотню жінку.
— Я ніколи не думала… — тихо почала мати, і в її голосі з’явилося щось нове. — Я не хотіла нікого образити. Просто хотіла, щоб у тебе все було добре.
— У мене все добре, мамо, — відповіла Наталія. — У мене є чоловік, якого я люблю. Робота, що приносить радість. Так, ми живемо в хрущовці, а не в триповерховому котеджі. Так, у нас поки немає дітей. Але ми щасливі. Або були б щасливі, якби не ці суботні зустрічі.
Андрій обійняв її за плечі, і Наталія вперше за багато років відчула, як напруга повільно відступає. Вона нарешті сказала все, що носила в собі роками.
Віра Павлівна дивилася на них якось інакше, ніби вперше по-справжньому бачила їх разом.
— Пробач мені, — промовила вона. — Я справді не розуміла, що можу так чинити.
Вона перевела погляд на Андрія:
— І тебе прошу пробачення. Я була несправедлива.
Андрій кивнув.
— Напевно, нам краще піти, — сказала Наталія, встаючи. — Усім нам потрібно трохи подумати.
Віра Павлівна не стала їх зупиняти. Мовчки провела до дверей, обійняла доньку і простягнула руку Андрієві.
— До побачення, — сказала вона вже без звичної холодності.
У машині вони довго мовчали. Наталія дивилася у вікно, відчуваючи дивну легкість і водночас спустошеність.
— Ти неймовірна, — сказав Андрій. — Я завжди знав, що ти сильна, але сьогодні ти була просто вражаючою.
Наталія всміхнулася:
— Мені соромно, що я так довго мовчала.
— Ти захищала свою маму. Це зрозуміло.
— Ні, — похитала головою Наталія. — Я не захищала її. Я не наважувалася. Вважала, якщо скажу правду, вона відвернеться. Що я залишусь сама. Без сім’ї.
Андрій узяв її за руку:
— Ти ніколи не залишишся сама. У тебе є я. І знаєш… мені здається, сьогодні щось змінилося. Вперше я побачив у погляді твоєї мами повагу.
Наталія замислилася. Можливо, він має рацію. Можливо, ця розмова справді був необхідна.
— Нам потрібно багато про що поговорити, — сказала вона. — Про нас. Про дітей. Про те, чого ми насправді хочемо від життя.
— І в нас буде на це весь час світу, — усміхнувся Андрій, заводячи машину. — А знаєш, що найдивніше? Вперше за десять років я їду від твоєї мами з гарним настроєм.
Наталія щиро й легко засміялася.
Вдома Наталія набрала номер матері.
— Мамо? Це я, — промовила вона. — Думаю, нам потрібно зустрітися й поговорити. По-справжньому поговорити. Тільки давай не в суботу. І… без Сергія й Олени, добре? Тільки ти, я і Андрій.
Після паузи мати відповіла:
— Добре, доню. Я дуже чекатиму.
Коли розмова завершилася, Наталія заплющила очі. Вона не знала, що принесе цей новий початок. Чи зможе мати змінити своє ставлення? Чи зможе вона сама пробачити роки образ? Але вперше за довгий час Наталія відчула надію. Ніби важкі двері нарешті прочинилися, і в щілину увірвався свіже повітря.
— У нас усе буде добре, — прошепотів Андрій, обіймаючи її, і Наталія знала: що б не сталося далі, вони впораються. Разом.
Через тиждень вони зустрілися у маленькому кафе неподалік парку. Без зайвих слів, без напруги — просто троє людей, що нарешті дозволили собі бути справжніми.
Віра Павлівна тримала чашку з чаєм обома руками й мовчала довше, ніж говорила. В її погляді вже не було зверхності — лише втома і щось нове, вразливе.
— Я багато думала, — сказала вона нарешті. — І зрозуміла: твоє щастя не зобов’язане виглядати так, як я собі уявляла. Пробач мені.
Наталія кивнула, не в силах одразу відповісти. Слова матері відлунювали в ній теплом. Це не було повним прощенням, але стало першим кроком.
Андрій тримав Наталю за руку під столом. І цього разу — не для підтримки, а просто так. Бо більше не було стіни, яку треба було долати між ними і її родиною.
Коли вони вийшли на вулицю, було ще світло. Повз проходили люди, сміялися діти, і Наталія відчула: так, почати знову непросто. Але тепер у неї був чоловік, з яким можна розмовляти. Мати, яка вчилася слухати. І надія на здорові стосунки. Це був не кінець. Це було життя.
