Кожного місяці мені надходить пристойна сума від Романа. Його дружина не підозрює про нашу таємницю, а в мене росте дочка, копія його, з тими ж виразними очима, що нагадують про наші зустрічі. Перекази годують її мрії, але скільки я ще зможу жити у брехні – не знаю.
Моя мама не мала вибору, мусила мене утримувати самотужки. Працювала важко бо про батька слух пропав, і навіть не було як стягнути з нього аліментів.
Коли я виросла, підсвідомо керувалася своїми переживаннями при виборі чоловіків, в яких закохувалася. Обирала турботливих, ввічливих і добре вбраних, бо це свідчило про заможність їх гаманця. Хотіла, щоб моя дитина не мусила обирати між життям у достатку та присутністю мами в її житті.
Я пам’ятаю той день, коли все почалося, ніби це було вчора. Сонячний ранок у банку, де я працювала касиром. Повітря пахло свіжозвареною кавою з кав’ярні навпроти, а в залі гудів звичний гамір: клієнти з чергами, дзвінки телефонів, клацання клавіатур. Я саме розкладала купюри, коли двері відчинилися, і ввійшов він – Роман.
Високий, з акуратною борідкою і посмішкою, що змушувала серце тріпотіти. На ньому був елегантний костюм, а в руках – тонка пака з документами. Він підійшов до мого вікна, і наші погляди зустрілися. “Добрий день, пані Соломіє,” – сказав він, ніби знав мене вічність. Я зніяковіла, бо справді, його рахунок у нас був одним з найбільших. Баланси вражали: цифри з багатьма нулями, інвестиції в закордонні банки, активи, про які я тільки читала в журналах.
З того дня Роман став постійним гостем. Спочатку це були формальні візити: перекази, перевірка рахунків. Але поступово розмови затягувалися. Він жартував про погоду, питав про мої улюблені книги, ділився історіями з поїздок.
“Ти маєш очі, як Карпатські озера, глибокі й спокійні,” – кинув якось, і я відчула тепло в середині. Я сміялася, відмахувалася, але в душі таяла. Він здавався ідеальним: розумний, культурний, з почуттям гумору, що розсіювало напругу робочого дня.
Одного вечора, після чергової перевірки, я наважилася. “Може, кави десь неподалік?” – запитала, намагаючись звучати невимушено. Роман не вагаючись погодився. Ми пішли до маленького кафе на площі Ринок, де свічки мерехтіли на столах, а джазова мелодія лунала тихо. Він замовив для нас еспресо з кардамоном, і ми розмовляли годинами. Про мрії, про дитинство в селі під Івано-Франківськом, про його роботу в IT-компанії, що везла його по світу.
Той вечір став початком чогось особливого. Роман взяв ініціативу в свої руки. Наступні побачення були як з романтичного фільму: вечеря в ресторані з видом на Оперний театр і його рука, що м’яко торкалася моєї.
Ми проводили дні і ночі разом, прокидаючись до сніданків з круасанами та свіжими ягодами. Роман був турботливим: масажував плечі після довгого дня, приносив квіти без приводу, розповідав анекдоти, від яких я сміялася до сліз. Одного вікенду він здивував мене поїздкою до старовинного маєтку в Карпатах. Дорога була мальовничою: зелені пагорби, туман над річками, запах хвої. Маєток стояв на пагорбі, з кам’яними стінами й садом, де цвіли троянди.
Там, біля каміна, з келихом в руках, ми зізналися в коханні. “Ти – моя муза, Соломіє,” – сказав він, дивлячись у вічі. Я відчула, як світ зупинився. Ми обіймалися під зорями, шепотіли плани на майбутнє: подорожі, спільний дім, сім’я. Але десь у глибині душі я ігнорувала дрібні сигнали. Чому він ніколи не запрошував мене додому? “Моя квартира – просто місце для сну, не затишна для гостей,” – віджартовувався він. Я ковтала це, переконуючи себе, що це нормально для зайнятої людини.
Ми тримали зв’язок щодня: повідомлення вранці, дзвінки ввечері, фото з його поїздок. Я почувалася королевою, оточеною увагою. Друзі заздрили: “Який він галантний!” А я просто сяяла. Роман дарував прикраси – сережки з перлами, шарфик з шовку, – і я носила їх з гордістю. Життя здавалося казкою, де кожен день приносив нову радість.
Два місяці потому я відчула зміни. Запаморочення, нудота, втома. Тест показав дві смужки, і я заплакала від щастя. Уявляла, як скажу Роману: ми разом виростимо цю дитинку, побудуємо гніздо. Серце калатало, коли набирала його номер. “Романе, у нас буде малюк!” – вигукнула я, не стримуючи емоцій.
Спочатку запала тиша. Потім його голос став холодним, як осінній вітер. “Потрібно зустрітися. Зараз, у твоєму банку.” Я отетеріла, але погодилася. Він прийшов через годину, у тому ж костюмі, але обличчя – кам’яне. Ми відійшли в тихий куточок, подалі від чужих очей.
“Соломіє, я одружений,” – сказав він тихо. Світ закрутився. “Я ніколи не планував нічого серйозного. Думав, ти розумієш.” Я хапала повітря, слова не йшли. Як? Він ніколи не згадував дружину, ніколи не говорив про обручку на пальці, яку ховав у кишені. Усі ті готелі, таємні побачення – це було частиною гри?
Він продовжував, дивлячись крізь мене: “Я люблю свою родину. Не хочу руйнувати все.” Його слова подіяли, як холодний душ. Я згадала мамині історії про зраду, про самотність. “Але дитина…” – прошепотіла я. Роман зітхнув. “Я заплачу за все, за появу на світ дитинки. І щомісяця – десять тисяч гривень, доки дитинці не виповниться вісімнадцять. Але за умови: ти зникаєш з мого життя. Жодних контактів, жодних скандалів. Моя дружина не повинна дізнатися.”
Я сиділа, дивлячись на нього. Гнів змішувався з смутком у середині. “А якщо ні?” – запитала я хрипко. Він усміхнувся криво: “Тоді суд. Мінімальні аліменти, роки боротьби. Ти ж не хочеш, щоб твоя дитина росла в бідності?” Я мовчала, обдумуючи. Мамині слова лунали в голові: “Краще з грошима, але без нього, ніж з ним, але в злиднях.”
Я погодилася. Не відразу, але після ночі без сну, сліз і роздумів. Заради крихітки в животику, заради майбутнього. Роман кивнув, передав конверт з першим платежем. “Будеш отримувати на анонімний рахунок. Ніяких слідів.” Він пішов, а я залишилася з порожнечею в душі.
9 місяців минули непросто. Я ходила до приватної клініки – на гроші Романа, – де лікарі піклувалися про кожну дрібницю. УЗД показували маленьке сердечко, що билося рівно, і я гладила живіт, шепочучи: “Ми впораємося, доню.”
Дарина народилася в теплий весняний день, в тій же клініці. Вона заплакала голосно, з рум’янцем на щічках і копицею темного волосся. Я тримала її на руках, і сльози котилися по обличчю. “Ласкаво просимо в цей світ, моя люба,” – прошепотіла я. Роман надіслав email з привітанням – сухий, формальний, – і гроші на все: коляску, пелюшки, іграшки. Я замовила найкраще: дизайнерський візочок, навіть няню на перші місяці.
Життя увійшло в ритм. Я повернулася на роботу, але з гнучким графіком – банк пішов назустріч. Вдень Дарина гралася з іграшками, ввечері ми гуляли парком, де каштани цвіли біло-рожево. Гроші Романа дозволяли жити без стресу: приватний садочок з англомовними групами, уроки плавання, поїздки до моря влітку. Я купувала їй сукні з органічного бавовни, книги з гарними ілюстраціями, іграшки, що розвивають уяву.
Але вночі, коли Дарина спала, я лежала без сну. Чому він так? Якщо любить дружину, навіщо йому потрібна була я? Я надсилала йому рахунки з клініки – трохи завищені, – знаючи, що його шлюб дорожчий за все. Він платив без питань, ніби це інвестиція в спокій.
Дарині виповнилося п’ять, коли вона вперше запитала. Ми сиділи на кухні, їли млинці з медом. “Мамо, де тато?” – сказала вона невинно, малюючи пальцем на столі. Я застигла на мить, серце стиснулося. “Він… пішов до неба, доню, коли ти була зовсім маленькою. Але він любив тебе дуже.”
Вона кивнула, прийнявши це, як казку. Я обійняла її, вдихаючи запах шампуню. Але в середині нило. Краще оплакувати люблячого тата, ніж знати правду про байдужого.
Тепер Дарині вісім. Вона – жива іскорка: малює картини, що прикрашають стіни, співає українські пісні, вчиться на відмінно. Ми їздимо в Карпати, де я колись була з ним, але тепер це наші спогади: пікніки біля річок, збір грибів з бабусею Ганною. Мама пишається: “Ти сильна, як я колись.” А я дивлюся на доньку і думаю: чи правильно я вчинила?
Гроші надходять щомісяця, як годинниковий механізм. Рахунок повний, життя комфортне. Я можу дозволити їй мріяти, не турбуючись про завтра. Роман десь там, у своєму світі з дружиною й, мабуть, іншими таємницями. Ми не перетинаємося – жодного дзвінка, жодного листа. Але іноді, дивлячись на фото Дарини, я думаю: а що, якби все склалося інакше?
Вона росте допитливою. Запитує про дідуся, про зірки, про життя. Я розповідаю казки, де героїні перемагають самі. “Мамо, ти моя героїня,” – каже вона, обіймаючи. І в ці моменти смуток відступає. Але глибоко в душі залишається питання: чи вистачить їй маминої любові, щоб заповнити порожнечу?
Ми святкуємо дні народження пишно: торти від кондитера, друзі в саду, подарунки, що сяють. Цього року Дарина захотіла поїздку до Києва – на екскурсію до Андріївського узвозу. Ми гуляли вуличками, їли вареники в маленькій корчмі, сміялися над вуличними художниками. Вона тягнула мене за руку: “Дивись, мамо, як гарно!” І я думала: так, гарно. Завдяки тим переказам, завдяки моїй рішучості.
Але є моменти слабкості. Коли бачу щасливі сім’ї в парку – тато з донькою на гойдалках, – в середині щось стискається. Я відвертаюся, зосереджуюся на Дарині. Вона не знає про Романа, про наші таємні ночі, про угоду. І чи повинна знати? Брехня про його відхід у інший світ здається милосердям, але чи не стане вона тягарем пізніше?
Друзі радять: “Знайди когось нового, Соломіє.” Я пробувала – побачення з пристойними чоловіками, кав’ярні, розмови. Але серце не відкривається. Роман залишив діру, глибоку і невидиму. Я фокусуюся на кар’єрі: піднялася до менеджера, веду клієнтів, як він колись. Іронія долі.
Дарина навчається танцювати – народні хороводи, з вишиванками й стрічками. На концерті вона сяяла на сцені, а я аплодувала, сльози на очах. “Для тебе, мамо,” – сказала після. В ту мить я зрозуміла: ми – команда. Двох проти світу.
Але перекази надходять, нагадуючи про тінь. Цього місяця – трохи більше, бо я надіслала рахунок за уроки англійської. Він платить, мовчки. Чи думає про нас? Чи шкодує? Я не знаю. І, мабуть, не хочу знати.
Життя тече: школи, друзі, мрії. Дарина хоче стати художницею, малює Карпати з нами. Я підтримую, купую фарби, альбоми. Завдяки тим грошам ми можемо мріяти.
Та іноді ночами я питаю себе: чи щаслива я по-справжньому? Без нього, але з нею – так. Але чи вистачить цього назавжди?
А ви, дорогі читачки? Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто розкрити правду Дарині, коли вона підросте, чи лишити її в ілюзії про героя-татка в небі?
