Кожен дзвінок невістки був як звіт про «провали» мого сина Анатолія, і я відчувала, що цей негатив вже загрожує не лише моєму спокою, а й їхньому спільному майбутньому. «Ви його просто не знаєте! Він став нестерпним!» — Катерина була переконана у своїй правоті.
Це історія, якою зі мною поділилася моя добра знайома, Людмила Петрівна, жінка мудра, з великим життєвим досвідом та чудовим почуттям такту. Вона завжди вміла знаходити підхід до людей, але одного разу перед нею постало завдання, яке вимагало неабиякої витримки та дипломатії: як захистити сина від постійних претензій його дружини, не зруйнувавши при цьому сім’ю.
Син Людмили Петрівни, Анатолій, був її гордістю. Працьовитий, спокійний, завжди готовий допомогти. Він рано одружився з дівчиною на ім’я Катерина, з якою познайомився ще в студентські роки. Здавалося, молоді люблять одне одного, і Людмила Петрівна була щиро рада за них. Вона завжди намагалася бути хорошою свекрухою: не втручалася у їхнє життя, допомагала по мірі можливості, але не нав’язувалася.
Перші роки їхнього спільного життя пройшли досить гладко. Народилася онука, Оленка, і сімейне щастя, здавалося, стало повним. Але з часом Людмила Петрівна почала помічати, що Катерина все частіше телефонує їй не просто так, а зі скаргами.
— Мамо, ви не уявляєте, що він знову вчинив!
— Толя знову забув про обіцянку!
— Він цілий вечір сидів у телефоні, замість того, щоб допомогти мені з дитиною!
Спочатку Людмила Петрівна намагалася м’яко підтримати невістку, казала, що всі чоловіки мають свої недоліки, що потрібно вчитися домовлятися.
— Катрусю, люба, Толя хороший чоловік. Можливо, він просто втомився на роботі. Поговоріть спокійно.
— Ні, мамо, ви його просто не знаєте! Він став нестерпним!
Скарги посилювалися. Незабаром дзвінки від Катерини перетворилися на щотижневі звіти про «провали» Анатолія. Людмилу Петрівну це почало стомлювати. З одного боку, вона не хотіла сваритися з невісткою і псувати стосунки, але з іншого — їй було боляче слухати, як очорнюють її сина. Вона знала, що Толя старається, працює, намагається забезпечити сім’ю. А всі його зусилля ніби знецінювалися у цих нескінченних скаргах.
Одного разу, після чергової тривалої «сесії претензій», Людмила Петрівна вирішила, що треба щось змінювати. Вона не могла прямо сказати Катерині: «Перестань мені скаржитися на мого сина!», бо це б виглядало як відкритий конфлікт. Вона хотіла зберегти мир, але припинити цей потік негативу.
Вона довго думала, згадувала свій досвід спілкування з різними людьми. Їй на думку спала одна давня життєва мудрість. Вона вирішила діяти тонко, але рішуче.
Наступного тижня, коли Катерина знову подзвонила з самого ранку і почала: «Мамо, я вчора ледве стрималася, щоб не…», Людмила Петрівна її перебила.
— Катрусю, привіт, люба. Як ти?
— Та як я можу бути? Знову Толя…
— Зачекай, зачекай. Мені потрібно тобі дещо сказати. Ти ж знаєш, як я вас обох люблю. І хочу, щоб у вас все було добре.
— Я знаю, мамо. Але ви повинні знати, що він робить!
— Знаєш що. Я помітила, що ти мені часто телефонуєш, щоб поділитися своїми переживаннями. Це добре, що ти мені довіряєш. Але я подумала…
Людмила Петрівна зробила невелику паузу, щоб Катерина уважно слухала.
— Ти ж моя розумниця. У тебе гарна освіта, ти вмієш розв’язувати складні завдання. І я впевнена, що ти зі своїм чоловіком теж можеш впоратися. Ти ж знаєш, яка у нас сімейна традиція.
Катерина здивовано запитала:
— Яка традиція, мамо?
— Традиція підтримки та похвали. Я ніколи не скаржилася на твого дідуся своїй мамі. Навпаки, я завжди говорила їй, який він у мене чудовий. Навіть коли були труднощі, я намагалася знайти щось хороше, щоб поділитися цим.
— Але ж ви не знаєте…
— Знаю, Катрусю, знаю. І тому я хочу попросити тебе про послугу. Дуже важливу для мене.
— Яку, мамо?
— От ти мені телефонуєш, щоб поділитися. І я пропоную тобі змінити формат наших розмов. Я не хочу, щоб ти припиняла мені телефонувати, ні в якому разі. Просто давай зробимо так. Коли ти мені телефонуєш і починаєш розповідати про щось, що тебе засмутило в Толі, спробуй після цього…
Людмила Петрівна зробила акцент на слові «після».
— …обов’язково розповісти мені про три речі, які він зробив того дня чи тижня, і які тебе порадували. Три хороші речі. Навіть якщо це буде дрібниця.
— Навіщо це?
— Для балансу, люба. Для мене це важливо, щоб я не думала, що мій син став абсолютно нещасним і поганим чоловіком. Мені як матері дуже боляче чути тільки погане. А коли я чую про щось хороше, мені легше. І я тоді зможу краще тобі порадити, якщо побачу повну картину. Це буде наш маленький секрет. Просто три хороші речі.
Катерина мовчала. Людмила Петрівна чекала.
— Ну, добре, мамо. Я спробую.
— От і чудово. Отже, сьогодні ти почала з того, що засмутило. А тепер… давай згадай три хороші речі. Можливо, він допоміг тобі з чимось вчора? Чи ти помітила, як він дбає про Оленку?
Катерина почала згадувати, це було видно по її голосу, що їй це давалося нелегко.
— Ну… він учора відремонтував ту поличку, яка давно хиталася. Це раз.
— Чудово!
— Купив продукти, хоча я його не просила. Це два.
— Бачиш!
— І… ввечері, коли я дуже втомилася, сам поклав доньку спати. Це три.
— Який він у тебе молодець! Бачиш, як багато хорошого. А тепер, якщо хочеш, розкажи про те, що тебе засмутило, але ми вже пам’ятаємо про ці три хороші моменти.
Розмова продовжилася, але тон її змінився. З цього дня Людмила Петрівна завжди дотримувалася цього правила. Коли Катерина телефонувала і починала скаржитися, Людмила Петрівна уважно вислуховувала, а потім м’яко, але наполегливо переводила розмову:
— Добре, Катрусю. Я тебе чую. А тепер, перш ніж ми продовжимо, три хороші речі.
Спочатку Катерина згадувала ці три речі з очевидним зусиллям, але згодом, Людмила Петрівна помітила, що це стало для невістки легше. І найголовніше: Катерина почала телефонувати рідше зі скаргами.
Через кілька місяців Катерина подзвонила, і замість звичних претензій, вона з радістю розповіла, що вони з Анатолієм вперше за довгий час провели вихідні разом, без сварок, і дуже гарно відпочили.
— Мамо, ви знаєте… мені здається, що я стала трохи інакше дивитися на Толю. Коли я змушую себе шукати три хороші речі, я починаю їх помічати. І мені якось легше стає. І я перестала так часто на нього сердитися.
Людмила Петрівна посміхнулася у слухавку.
— От бачиш, люба. Я ж казала, що ти дуже мудра жінка. Я завжди знала, що ви з Толею знайдете спільну мову.
Насправді, це був простий, але дуже дієвий психологічний прийом. Він змусив Катерину змістити фокус уваги з негативу на позитив. Вона перестала сприймати свого чоловіка лише як джерело проблем, а почала бачити його як людину зі своїми плюсами і мінусами. Людмила Петрівна досягла своєї мети: захистила сина від постійного несправедливого осуду, зберегла добрі стосунки з невісткою і, головне, допомогла молодій сім’ї відновити мир.
Вона вчинила як справжній дипломат: не руйнувала, а будувала, використовуючи силу позитивного мислення. Вона дала зрозуміти Катерині, що скарги без позитивних моментів не матимуть бажаного ефекту, а навпаки, втомлюють. І тепер, коли Катерина інколи дзвонить з невеликою претензією, вона завжди закінчує розмову з посмішкою, бо знає: тепер вона мусить знайти три похвали.
Ось така історія. Вона про те, як важлива врівноваженість і як іноді невелика зміна в підході може кардинально змінити відносини. Чи не так?
А як би ви вчинили на місці Людмили Петрівни? Чи маєте ви свій спосіб, як коректно припинити скарги близьких на інших членів родини, не образивши нікого?
Поділіться своєю думкою в коментарях! Це дуже важливо для мене та інших читачів. Поставте свою вподобайку, якщо вам сподобалася ця історія і ви вважаєте, що мудрість Людмили Петрівни заслуговує на увагу.
