Чи був шанс у Кості вирости справжнім чоловіком, якщо він був кинутий матір’ю на виховання діда з бабусею, які жили в злиднях? Більшість скажуть, що шанс завжди є і будуть праві.
Костя був звичайним хлопчиком, без будь-яких здібностей, вчився посередньо і не подавав ніяких надій. Бабуся з дідом дуже сильно його любили, однак, крім своєї любові дати йому нічого не змогли.
— Костику, не сердься на нас з дідом, не нажили ми за все життя такого добра, щоб тобі залишити, — бабуся часто повторювала йому ці слова. Міцно обіймала, а маленькі сльозинки скочувалися з люблячих очей і застрягали в її глибоких зморшках.
— Бабусю, та мені нічого й не потрібно, я сам зароблю, — заспокоював він своїх старих.
Сяк-так закінчивши школу, він відразу вступив до технікуму. Працював вечорами, іноді й ночами, залежно яка робота підверталася. На той час діда вже не стало, і вони жили удвох з бабусею, та й та вже зовсім була погана, взагалі на очі не бачила.
Може й радий був би Костя проводити свій вільний час від навчання іншим способом, наприклад, як його друзі, та він не міг собі цього дозволити. Якщо не він, то хто бабусю нагодує, в квартирі прибере, речі випере?
Йому не було на кого розраховувати. Ось ці труднощі і зіграли в його житті величезну роль.
Сам того не помічаючи, виріс він із дуже добрим серцем. Ніколи повз безхатька не пройде, обов’язково їжі купить, допоможе грошима, якщо раптом дізнається, що у сім’ї потреби є. От не шкода йому було і все.
— Добрим ти хлопчиськом у нас виріс, Костику, з м’яким серцем, — бабуся гладила його по руці. — Адже ми з дідом все боялися, що не зможемо тебе виростити, не молоді були вже, та й грошей у нас не було. Але в дитбудинок ми тебе віддати ніяк не могли, бо ти ріднесенький наш.
— Дякую, бабусю, — тільки й відповів Костя. А що ще скажеш? Не подаруй вони йому свою любов, тепло і ласку, невідомо яким би він виріс, у нього просто не було шансів, стати кимось іншим.
Перший його великий заробіток трапився на останньому курсі в технікумі. Потім чутка про нього, як про сумлінного працівника побігла попереду нього. Робота приносила все більше грошей, а він продовжував жити в цій старій квартирі і задовольнявся найменшим. Але людям допомагати він почав ще більше.
— Костя, а для чого ти живеш? — Якось зустрів він однокласницю, яка чула про нього та про його благодійності. І під час розмови вона задала йому це питання.
— Щоб допомагати людям, — спокійно відповів він.
Ось так просто. Без будь-яких міркувань, філософствувань і гордості, він відповів на таке складне питання.
Костя всього лише щиро допомагав людям, а до нього йшло благополуччя, притягувалися добрі та хороші люди.
Ось такий є у мене однокласник Костя, відомий в місті своїм добрим серцем, навіть в школі його фото досі висить на дошці пошани.
Фото ілюстративне.
