Я ніколи не думала, що доживу до такого. Колись ми з Денисом мріяли про спільну справу, про щасливу сім’ю. А тепер він стояв на порозі, цей чоловік, котрий колись клявся мені у вічній любові, і з цинічною усмішкою відмовлявся повернути мені мій ноутбук.
— Я вже сказав, Юлія Михайлівна. Цей ноутбук, разом з інформацією та програмним забезпеченням — власність школи. Ось наліпка з інвентарним номером.
Його очі світилися зловтіхою. Він насолоджувався моїм безсиллям. Я ж просто стояла, дивлячись на нього. У голові крутилися тисячі думок. Як він міг так низько впасти? Як міг перетворитися на такого дріб’язкового, злопам’ятного чоловіка?
— Як скажете, Денисе Олександровичу, — спокійно, з натягнутою усмішкою сказала я.
Всередині мене вирувала буря. Хотілося кричати, але я стримувала себе. Я знала, що цей спокій — моя найкраща зброя. У голові зрів план, як повернути законним шляхом ноутбук та вишукано помститися колишньому.
Я почала збирати докази проти Дениса. Я знайшла свідків, які могли підтвердити, що ноутбук був придбаний на мої особисті кошти й використовувався мною виключно для підготовки навчальних матеріалів. Я також виявила, що Денис фальсифікував деякі документи, щоб узаконити своє володіння моєю технікою.
Відкриття власної школи стало для мене справжнім порятунком. У кожному успіху моїх учнів я бачила власну перемогу. Я створила затишний куточок, де діти могли розвиватися і вчитися, і це наповнювало мене гордістю та задоволенням.
Одного вечора, засипаючи, я почула дзвінок у двері. Це був мій колишній колега, Андрій. Ми давно не спілкувалися, але він завжди був мені приємний. За чашкою чаю він зізнався, що все це час переживав за мене.
— Юля, ти сильна жінка. Ти все подолаєш, — сказав він, дивлячись мені в очі.
Я усміхнулася крізь сльози. Його слова були мені дуже потрібні. З Андрієм ми почали більше спілкуватися і поступово між нами виникло щось більше, ніж просто дружба. Я зрозуміла, що готова відкрити своє серце для нових почуттів.
Одного разу, під час шкільної вистави, я помітила Дениса серед глядачів. Він сидів сам, спостерігаючи за мною сумними очима. Я відчула, як у моїй душі знову заворушилися старі почуття. Але я відразу ж відкинула їх. Я не могла пробачити йому всього, що він мені завдав.
Після вистави Денис підійшов до мене.
— Юля, я шкодую про все. Я був дурнем. Почнемо все спочатку, — просив він тремтячим голосом.
Я подивилася на нього і сказала:
— Денисе, все вже позаду. У мене нове життя і я не збираюся повертатися у минуле.
Він кивнув й пішов, не озирнувшись. Я відчула, що нарешті звільнилася від цього тягаря. Я більше не була жінкою, яку образили та зрадили. Я стала сильною, незалежною жінкою, яка знає, чого хоче від життя.
Життя продовжувалося. Я будувала нові плани, мріяла про майбутнє. І хоча рани на серці ще не зовсім загоїлися, я знала, що все буде добре. Адже справжня сила — це здатність піднятися після падіння та рухатися далі.
Ноутбук у мене так і не вийшло повернути. Я за ним шкодувала довго, адже він був моїм робочим інструментом. Сестра не раз казала, щоб я відпустила минуле та забула за техніку. Що я сильна і можу дозволити собі купити інший. Нехай не зараз, а пізніше. Вона порадила мені звільнитися від всіх речей, які могли мені нагадати спільне життя з Денисом, щоб легше пережити розлучення. Я намагалася це зробити.
На День вчителя мені у кабінет кур’єр приніс квіти й подарунок від Андрія. Я дуже здивувалася, але коли відкрила коробку, моє здивування було ще більшим. Там лежав новий ноутбук. Правильніше сказати, для мене він був новим, адже на скромну зарплату вчителя не розженешся, особливо, щоб подарувати колишній колезі щось з техніки. Він знайшов гарну вживану модель, але нею майже не користувалися. Я зраділа цьому подарунку, але зрозуміла, що не готова до нових стосунків. Поки що не готова. Але все попереду, і можливо, у майбутньому ми будемо разом з Андрієм.
