Мрія, що стала реальністю!
Ми навчалися в середній школі, в останньому класі. До рук моїх подруг потрапив один журнал, в якому розповідалось про аероклуб на «Чайці», про секції, інструкторів і льотчиків, які проводили навчання.
Нам дуже закортіло вступити до секції планеристів. Але одного тільки бажання, звісно, мало. Щоб нас прийняли на заняття, треба було пройти медичну комісію і принести купу довідок про стан здоров’я. Ми все зробили, але нас могли зарахувати лише в гурток парашутистів.
Десь півроку вечорами ми вивчали теорію, в коридорах клубу нас навчали складати куполи парашутів, а потім затягувати стропи у спеціальний рюкзак. Контролюючий інструктор дуже ретельно все перевіряв і ставив свій підпис.
Свій перший стрибок я запам’ятала назавжди.
Це сталося 5 березня. Засніжене поле летовища. Вітер. Ми чекали зміни погодних умов, бо вітер нам не товариш.
І нарешті, нам дозволили стрибки. Літачок був невеличкий, ми звали його «кукурудзник».
Парашутистів було десятеро – вісім хлопців і дві дівчини ( наша медсестра і я) . Хлопці готувалися стати десантниками і повинні були здійснити по три стрибки. Першими на стрибок пішли вони, а потім вже ми.
У мене був дуже гарний настрій і щоб трохи підбадьорити майбутніх десантників, я розповідала смішні історії.
Я стрибала останньою , бо була найлегшою. Карабін фала був застібнутий на тросі і, підійшовши до відчиненого люка, я злякалась і сказала, що стрибати не буду, але випускаючий інструктор тільки широко посміхнувся, а я відштовхнулася від нього і вилетіла з літака.
Одна рука знаходилась на кільці запасного парашута, а я рахувала, як навчали: 21, 22, 23 і купол парашута повністю розкрився над головою.
За ті декілька хвилин польоту, паріння, я встигла все розгледіти і співала від захоплення.
А потім було приземлення. Я зібрала парашути у велику сумку і поспішила до причепа-саней трактора, який збирав нас по всьому полі. В причепі було слизько і , не втримавшись, я гепнулась на ліву ногу. Було боляче, але я терпіла (медсестра Люба попередила, щоб я не шкутильгала, бо відсторонять від наступних стрибків).
Нас зустрічав командир ескадрільї і привітав всіх з першим стрибком.
Мій тато у війну був авіаційним техніком , багато допомагав пілотам, ремонтував пошкоджені в боях літаки, дуже добре знався на цьому, брав участь у боях на Курській Дузі. І коли я розповіла про свою мрію, про планери і парашути, то він підтримав мене, а мама плакала. Вона дуже переживала за мене.
А от моїй подрузі Олені не поталанило . На першому стрибку їй довелося спускатися відразу на обох парашутах, бо купол основного почав злегка складатися, недостатньо наповнився повітрям ( два стропи перехльоснули вже розкритий купол) .
Олена не розгубилася і вимушена була відкрити запасний парашут. Так вона і приземлилася на двох парашутах. Але більше в аероклуб вона не прийшла. Друга подружка, яка бачила цю пригоду, зовсім відмовилася стрибати.
На травневі свята планеристи і парашутисти ходили в туристичний похід, де краще роззнайомилися один з одним, дуже здружилися , допомагали один одному і з радістю зустрічалися потім на злітній смузі летовища, кожен чекав добрий вітер і гарної льотної погоди!
Фото ілюстративне з мережі.
