Коли я прийшов до мами за грошима, у неї сидів мій старший брат Микола. Я ж був певен, що він у курсі всіх «нюансів», але, як з’ясувалося, помилявся. Щойно мама вручила мені товстий пакунок у доларах, Микола зміряв нас обох таким поглядом, наче ми щойно його зрадили, а потім почав виливати свою образу.
«Юра ж без сім’ї, без дітей! — не вгамовувався він. — Як ти могла, мамо, зробити таку різницю? Мені ж потрібніше житло, у мене дружина, діти на руках!»
Мама спробувала пояснити, що ці гроші мої особисто, а вона тільки зберігала їх, поки я працював і збирав на перший внесок за квартиру. Проте Миколу це не переконало. За день він з’явився у мене вдома й почав вимагати, щоб я позичив йому всю суму, бо, мовляв, «мені квартира потрібніша». Чесно кажучи, я не знав, що сказати.
Мої батьки — Галина та Василь. Вони люди добрі, прості, усе життя багато працювали, аби нам з братом забезпечити гідні умови. Квартиру свою вони отримали ще за радянських часів, і вона простора: три кімнати, хоч футбол гойдай.
Микола старший за мене на п’ять років. Він з дитинства обожнював усе, що пов’язано з машинами: складав моделі, знав назви кожної деталі, навіть підпрацьовував у шкільні роки на місцевій СТО — там допомагав мити машини та інколи підносив інструменти. Після випуску він пішов навчатися на автомеханіка, а далі — спокійно працює собі в автосервісі. За освітою все логічно, але платять там, скажімо чесно, не космічні гроші.
Я ж ще школярем мріяв бути програмістом. Закінчив університет, почав працювати у крутій компанії, що розробляє мобільні застосунки. Звісно, гроші там зовсім інші, та й перспективи ширші. Працюю собі й не скаржуся. Мені зараз 27, дівчини поки що не маю (мама вже натякала, що хоче онуків, але, як на мене, у мене ще попереду досить часу, аби знайти кохання).
Власне, ще з першої серйозної зарплати я почав збирати на квартиру. У нас у місті ціни кусаються, але якщо відкладати достатню частину щомісяця — цілком реально назбирати на непогане житло. На той момент я жив у орендованій квартирі, досить близько до офісу. Проте знав, що так завжди не буде, і краще вкластися у власне житло. Тому намагався регулярно відкладати.
Спочатку я тримав кошти на депозиті, але мама мала іншу ідею. «Синку, — сказала вона, — давай я тобі допоможу зберігати. Ти ж себе знаєш: підеш у бар із друзями, новий ноут захочеш, то й “візьмеш трошки з тієї купки”… А так — я тобі їх не дам. Буде ціленька сума». Я посміявся, але вирішив: чом би й ні? Мами слово — закон, і, в принципі, це надійніше, ніж у банку, якщо врахувати наші економічні гойдалки.
Відтоді щомісяця я привозив якусь частину накопиченого, частіше у доларах. До речі, мама сама радила купувати валюту, щоб інфляція не з’їла. Тато про все це прекрасно знав, але тримався трохи осторонь. Він завжди каже: «Я людині довіряю: заробив — то твоє, роби, що хочеш».
Микола ж, вочевидь, не здогадувався про цей наш «сейф» у маминих шафах. У нього своє життя: він давно одружений. Його дружина — Оксана, непогана дівчина, але має одну особливість: вона не надто ладнає з мамою. Тобто ніхто не свариться відкрито, однак як тільки мова заходить про те, щоб жити всім разом, Оксана закочує очі, робить кислий вигляд і каже:
«Ні, ні, я не можу ділити кухню з чужими людьми». Ну, окей, це її право. Батьки часто пропонували: «Ми маємо трикімнатну, давайте ви поки поживете з нами, позбираєте собі на власну квартиру». Та ні, вони орендують окреме житло та щомісяця викладають пристойну суму за оренду.
І от десь пів року тому я вже назбирав стільки, що вистачить на двокімнатну в новобудові. Знайшов гарний варіант: поруч з офісом, інфраструктура зручна, район тихий. Я підписав попередні документи, домовився з продавцем, позначив день, коли вже маю принести гроші (переводити з рахунку теж можна, але мені дешевше виходило віддати готівкою, і, скажемо так, продавець полюбляв «консервативні» розрахунки).
Отож, у неділю я приїхав до батьків. Думаю, отримаю свої заощадження, підпишемо з продавцем договір — і буду щасливим власником нової квартири. Але, як на зло, саме того дня я застав там Миколу. Він привів дітей у гості до бабусі. Мама якраз наготувала сирників, зварила каву. Ми посиділи, потеревеніли, я й кажу: «Мамо, а дай мені, будь ласка, “те, що моє”, — завтра вже треба йти укладати угоду».
Тут Микола й підозріло звів брови: «Які ще гроші?» Я був певен, що він здогадується: мовляв, я ж збирав на житло, а мама тримала у себе. Виявляється, ні. Він тільки й промовив: «Зрозуміло» і якось недобре посміхнувся.
Потім, уже ввечері, мама подзвонила мені стривожена. Каже, Микола щойно грюкнув дверима й пішов, але перед цим устиг її дорікнути: «Чому, — питає, — ти допомогла Юрі з квартирою, а мені — ні? В мене ж дружина і двоє дітей, а він сам, вільний і безтурботний, може взагалі почекати». Мама намагалася пояснити: «Сину, це не мої гроші, я лиш їх зберігала. Юра їх заробив, я тут взагалі не причому». Але Микола лиш розлютився.
На наступний день Микола з’явився у мене вдома майже з порога й почав вимагати: «Позич мені оту всю суму, у тебе ж немає дітей, тобі не так терміново». Я — у легкому шоці. Кажу: «Брате, ти ж розумієш, що це все, що я назбирав, і ці гроші завтра вже підуть за нову квартиру.
А потім ремонт, меблі — я ж хочу собі створити умови. Я не можу віддати їх тобі, бо сам залишусь ні з чим». Він почав тиснути: «Але ж ти програміст, заробляєш більше, ніж я! Тобі легше буде знову заробити». Я, звісно, зчепив зуби і пояснив, що ці кошти — результат кількох років виснажливої праці. Плюс я ж ніколи не був проти допомоги, але не можу ж віддати всі свої накопичення!
Микола тоді грюкнув дверима, перестав виходити на зв’язок. Місяць не телефонував, не приїздив ні до батьків, ні до мене. Я спочатку злився, потім злякався, раптом щось сталося? Мама казала, що він їй теж не відповідає. Вона переймалася: мовляв, чи не захворів він або діти. Але дізналися через знайомих, що з ними все гаразд, просто Микола «ображений».
Зараз, коли пил трохи осів, я вже мешкаю у своїй новій двокімнатній квартирі. Ще не все там ідеально з ремонтом, але я щасливий: це моє власне. Можу піти в душ о другій ночі, можу працювати, коли забажаю, ніхто не смикає. Маю окрему кімнату під домашній кабінет. Розкіш!
А Микола почав нарешті зрідка заходити до батьків, але зі мною досі спілкується натягнуто. Каже, що йому шкода, що так вийшло, проте він досі вважає, що я «мав би зрозуміти». Який там «зрозуміти»?! Я ніде не бачу своєї провини. Вибачте, але коли людина вчиться, вкладається у свою освіту, працює без вихідних, відкладає з кожної зарплатні — хіба вона щось повинна комусь віддавати?
Мама, звісно, хоче, аби ми з братом помирилися. Тато теж уже почав бурчати: «Скільки можна ображатися! Сідайте за стіл, договоріться». Я би й радий, та не знаю, як вести діалог із людиною, яка впевнена, що я винен йому гроші тільки тому, що в нього є дружина й діти. Так це ж був його вибір — одружуватися раніше, знімати житло, працювати автомеханіком. Я нічого проти не маю, але й зобов’язань перед ним у мене ніяких немає.
Ось такі пироги, як то кажуть. Я вдячний мамі, що вона допомогла мені зберегти мої заощадження. Вона страшенно засмутилася, що Микола так відреагував. І я боюся, що тепер вона, можливо, думає, ніби це була її провина, бо не попередила брата. Але я вважаю, що Микола і так дорослий, аби розуміти просту істину: якщо гроші мої, то вони мої. Навіть якщо мама їх тримала у себе вдома, це не стає «спадщиною» чи якимось спільним надбанням, яке можна перерозподілити.
Зараз мені здається, що є два варіанти розвитку подій. Перший: Микола зрозуміє, що не можна так легко вимагати від молодшого брата всі його накопичені кошти, та зрештою пробачить сам собі, що прогавив момент, коли йому пропонували пожити з батьками й зекономити на оренді. Другий: він далі буде дутися, періодично оглядатися на мою квартиру й зітхати, ніби я всі шанси поцупив. Але ж я нічого не поцупив — я працював.
Тож, до вас, дорогі читачі (чи, може, друзі та знайомі, хто потрапив на цю історію), у мене є декілька запитань. Як ви вважаєте, чи має хтось право вимагати від родича всі його заощадження, навіть «під чесне слово»? Чи правильно вчинив я, відмовивши? А, може, я міг якось по-іншому владнати ситуацію, щоб не доводити брата до таких образ? І найголовніше: чи нормально те, що мама взагалі не порадилася з Миколою, коли погодилася зберігати мої гроші? Чекаю ваших думок.
Особисто я вірю, що рідні люди завжди можуть знайти спільну мову. Але іноді аж занадто боляче, коли від близького чуєш звинувачення в тому, чого не робив. Я не проти допомогти, та ж не настільки, щоб зруйнувати всі свої мрії та плани. І, мабуть, це нормально — виборювати своє право на краще життя, навіть якщо хтось вважає, що ти «занадто молодий» чи «без сім’ї». У всіх свої проблеми й свої потреби.
Хотілось би, щоб брат це зрозумів. От і все.
Автор – Карамелька
