Коли я почув, що Ірина живе з чоловіком, який є батьком її трьох дітей, то не відчув ревнощів. Я відчув захоплення її прямотою, бо вона не хотіла брехні, і це був виклик, який я прийняв, але попереду на нас чекало випробування буденністю
Моє ім’я — Мирон. Мені завжди здавалося, що я народжений для чогось більшого, ніж буденність. Це не про славу чи багатство, а про глибину почуттів і свободу, справжню, без ланцюгів і прихованих образ. Звичайно, у мене були стосунки, як і у всіх. Довгі, короткі, романтичні та спокійні. Але щоразу я відчував, ніби задихаюся, ніби душа моя просить простору. Я не хотів нікого обманювати, і сам не хотів бути обманутим.
Саме з таким настроєм я познайомився з Іриною. Це сталося у парку, під час вечірньої прогулянки. Вона сиділа на лавці і читала книгу, і на вигляд здавалася такою спокійною, майже неземною. Її очі, кольору осіннього листя, притягнули мене миттєво. Я підійшов, ніби підштовхнутий невидимою силою, і почав говорити про книгу. Ми проговорили кілька годин, і за цей час я зрозумів: вона особлива.
Ірина відразу розповіла мені про своє життя. Вона не намагалася нічого приховати.
— Я живу з чоловіком — сказала вона мені — Він батько моїх трьох дітей.
Я не відчув нічого схожого на образу чи ревнощі. Навпаки, мене вразила її чесність і відкритість. У сучасному світі, де так багато прихованих історій і подвійних життів, її прямота була освіжаючою.
— І як ти до цього ставишся — запитав я, намагаючись зберегти спокійний тон.
— Ми домовились, що наше спільне життя — це партнерство заради дітей і нашого спільного побуту — пояснила вона, дивлячись мені прямо у вічі — Ми поважаємо одне одного, але вільні у своїх особистих справах. Я шукаю споріднену душу, бо моя душа прагне чогось інакшого.
Це було саме те, про що я мріяв. Свобода і чесність. Це не була зрада, а прояв справжнього вибору, усвідомленого і зрілого. Ірина не руйнувала сім’ю, вона просто жила у незвичайній, але чесній домовленості.
Наші стосунки розвивалися стрімко, але водночас дуже обережно. Мирон та Ірина. Дві душі, які знайшли одна одну у величезному світі, обтяженому умовностями. Ми годинами говорили про все: про мистецтво, філософію, про наші мрії та страхи. Це було насамперед глибоке духовне та інтелектуальне єднання. Згодом ми почали проводити більше часу разом. Гуляли вночі містом, відвідували виставки.
Одного вечора, коли ми сиділи у затишній кав’ярні, я вирішив поговорити про наші стосунки відверто.
— Іро — почав я — Я відчуваю, що ми ідемо до чогось більшого. Але мені важливо знати, якими ти бачиш наші стосунки.
Вона всміхнулася, і її очі засяяли теплим світлом.
— Я бачу їх такими, якими вони є, Мироне — відповіла вона — Вільними, чесними, справжніми. Я не можу і не хочу нічого обіцяти. Я не покину батька своїх дітей, вони потребують його уваги та піклування. Але я також не хочу відмовлятися від почуттів, які я маю до тебе.
— Я поважаю твоє рішення — сказав я.
— Це означає, що ми можемо бути разом, коли захочемо, не порушуючи нічиїх домовленостей, якщо вони не стосуються спільного життя — уточнила Ірина.
— Саме так — підтвердив я.
Ми домовилися про повну прозорість. Жодного приховування. Коли Ірина проводила час зі мною, вона попереджала свого співмешканця. Це здавалося неймовірним, але ця система працювала. Вона була побудована на взаємній повазі та усвідомленні того, що емоційні потреби кожного є важливими. Її чоловік, як я зрозумів, також мав свої інтереси та захоплення, і він прийняв цю форму стосунків заради збереження гармонії у спільному житті, що стосувалася дітей та побуту.
Наші рідні та друзі, звичайно, не могли зрозуміти цього. Багато хто дивився на нас з осудом.
— Ти впевнений, що це правильний шлях — запитав якось мій найкращий друг, Андрій.
— Я не знаю, чи це правильний шлях, але це чесний шлях — відповів я — Я не завдаю нікому болю брехнею. Я відчуваю себе вільним. А Ірина — щасливою.
— Але ж це не традиційно — заперечив він.
— А хіба традиції важливіші за щастя і чесність — запитав я його.
Згодом ми з Іриною стали не лише коханцями, але й найближчими друзями. Я знав про її дітей, про їхні успіхи та проблеми. Вона знала про мої робочі негаразди та творчі плани. Ми допомагали одне одному. Коли в мене були проблеми на роботі, Ірина була першою, хто підтримав мене.
— Ти такий талановитий, Мироне — говорила вона — Не дозволяй дрібницям збити тебе зі шляху.
Одного разу, коли її молодший син захворів, я навіть допоміг їй, принісши потрібні речі та побутові предмети, щоб вона могла приділяти час дитині. Я не заходив до їхнього будинку, звичайно, але я був поруч. Її чоловік, здається, навіть цінував мою допомогу, хоча ми ніколи не говорили про наші стосунки. Це була повага двох дорослих людей, які розуміли, що найважливіше — це добробут дітей та душевний спокій.
Звісно, не обходилося без внутрішніх переживань. Іноді мені хотілося, щоб Ірина була тільки моєю. Щоб ми могли жити разом, будувати спільний побут. Але щоразу, коли я замислювався про це, я розумів, що це зруйнує ту унікальну та вільну природу наших стосунків. Умови, які ми створили, давали нам обом простір для дихання. Якби ми почали жити разом, чи не перетворилися б ми на звичайну пару, з тими ж обмеженнями та необхідністю постійних компромісів, які пригнічують?
Якось я запитав її про це:
— Іро, а якби ми жили разом, чи змогли б ми зберегти цю свободу —
Вона похитала головою.
— Не думаю, Мироне — відповіла вона — Життя в одному просторі створює інші правила. Воно вимагає більшої приналежності. А я не готова відмовитися від нашої свободи. Це наш скарб, наша особливість. І це те, що робить наші почуття такими яскравими.
Вона мала рацію. Кожна наша зустріч була святом, оскільки вона була добровільною, не вимушеною побутом чи зобов’язаннями. Ми цінували кожну хвилину, бо знали, що час цей не нескінченний і не гарантований.
Так ми жили кілька років. Це був найщасливіший період у моєму житті, наповнений глибокими розмовами, ніжністю та повним розумінням. Мирон та Ірина. Дві половинки, які доповнювали одне одного, не намагаючись стати єдиним цілим і втратити індивідуальність.
Одного разу Ірина прийшла до мене засмучена.
— Що трапилося — запитав я, відчуваючи неспокій.
— Мій чоловік повідомив, що вирішив поїхати за кордон на кілька років — розповіла вона — Він отримав дуже вигідну пропозицію по роботі.
Я відчував суміш емоцій: радість від того, що тепер ми зможемо бути ближче, і тривогу за неї.
— І як ти до цього ставишся —
— Я не поїду з ним. Діти не хочуть міняти школу, і я не хочу залишати свою роботу — пояснила вона — Але це значить, що наш формат стосунків може змінитися.
— Що ти маєш на увазі — запитав я.
— Що тепер ми можемо бути разом набагато частіше. І ніхто не засудить нас — сказала вона, і на її обличчі з’явилася посмішка, змішана з легким смутком.
Ми стали проводити разом майже весь вільний час. Наше життя стало набагато ближчим до традиційного. І знаєш, що я зрозумів? Я почав відчувати ту саму задуху, від якої тікав усе життя. Коли зникла таємниця, коли зникла необхідність цінувати кожну мить, тому що вона може бути останньою, наші стосунки втратили свою гостроту. З’явилася буденність, легка передбачуваність. Ми стали просто звичайною парою. І це було не те, чого я прагнув.
Мирон та Ірина. Ми завжди цінували свободу, і, здавалося б, отримавши її, ми втратили щось важливе. Того вечора я відвіз її додому і, прощаючись, обійняв її міцніше, ніж зазвичай.
— Я люблю тебе, Іро — сказав я.
— Я люблю тебе, Мироне — відповіла вона.
Але в наших очах вже не було того вогню, який горів, коли наші стосунки були забороненим плодом, вільним вибором, який ми робили щодня, попри всі умовності. Ми обоє відчували, що наша унікальна історія підійшла до своєї природної межі.
А як ви вважаєте, чи може чесність і свобода у стосунках бути ціннішою за традиційні зобов’язання? Чи завжди прагнення до спільного життя є запорукою справжнього щастя?
Якщо наша історія торкнулася струн вашої душі, поставте свою вподобайку і напишіть коментар! Це дуже важливо для мене, як для автора.
