Після народження другої дитини я віддала усю свою любов у сина і відставила почуття своєї доньки в бік.
Через мою недбалість Варя перенесла свою нелюбов на інших дітей. Вона кидалася ляльками, палала нетеpпимістю до брата. Я зробила помилку і тепер не знаю, що робити
Це повинно було бути так гарно! Старша сестра, закохана в свого молодшого брата і я – задоволена, щаслива мама!
Коли я була вагітна Денисом, Варя була зачарована моїм животом. Вона постійно запитувала мене, коли я народжу їй маленького братика і коли вона нарешті зможе погратися з ним.
– Він ще не скоро зможе гратися, бо спочатку буде дуже маленьким, – пояснювала я їй, а вона вже готувала для нього іграшки.
Пізніше, коли я повернулась з сином з пологового будинку, вона весь час була з ним: сиділа поруч з люльки, катала у візочку, була присутня під час купання. І завжди, коли могла, допомагала мені – передавала підгузники або косметику.
– Вона буде ідеальною старшою сестрою, – підсумувала моя мама.
Я теж так думала.
Минали тижні і я замість того, щоб відійти після пологів відчувала все більшу втому. Моє роздратування також зростало. Адже Денис не був таким спокійним немовлям, яким була Варя. У нього бували коліки і він плакав всю ніч. Вдень теж було не краще. Він поглинав усю мою увагу і, мушу визнати, що постійна присутність Варі при кожній дії також починала мене дратувати.
Мені доводилося додатково стежити за своєю чотирирічною донькою, щоб переконатися, що вона щось не розбила або не перекинула. Коли вона розсипала присипку в ванні, бо хотіла подати, коли я переодягала малого, я знервувалась не на жарт.
Йой, тепер мені доведеться заколисувати його ще годину!
– Іди в свою кімнату і грайся там! – підвищила я голос і коли на очах моєї дочки з’явились сльози, це підвищило ступінь мого накалу. – Припини скиглити! Ти вже велика! Ти ж отримала ляльку, яку хотіла, на день народження! Чому б тобі не погратися з нею? Наступного разу ми з татом не будемо купувати тобі такий дорогий подарунок, ось побачиш! – випалила я.
Варя розплакалась і пішла до своєї кімнати. Наляканий її ревом Денис також почав плакати і мені довелося обійняти його. Я ходила по квартирі з молодшим сином, заколисувала його, але це нічого не давало.
Я подумала, що, можливо, варто покласти його в візочок і вивезти на прогулянку – тоді він напевно засне і я буду спокійна. На жаль, я була вдома сама і чомусь не хотіла брати Варю на двір. Вона би бігала та голосно б щось говорила і не дала б малому спати.
Я постукала у двері доброзичливої сусідки, щоб запитати, чи не могла б вона на хвилинку приглянути за моєю донькою. Вона погодилась без проблем, але Варя відповіла плачем, що зовсім не хоче залишатися з тьотьою.
– Іди, ми вдвох тут впораємося, – запевнила мене Світлана.
І справді, коли ячерез півгодини повернулась з міцно спавшим Денисом, Варя спокійно сиділа на кухні і малювала.
– Який гарний малюнок! – зробила я комплімент, хоча мені було байдуже – я була виснажена. – Це квітка?
– Ні, це метелик! – надула щоки донька.
– Ну, так, чудовий метелик, – я погладила її по голові.
Треба було швидко приступати до готування вечері. Я подякувала Світлані, сподіваючись, що в мене є ще півгодини, поки малий не прокинеться голодним. Я почала готувати, а тим часом не минуло й кількох хвилин, як зі спальні почувся крик. Я побігла до сина. Малюк плакав, а Варя стояла біля його ліжечка з невинним виразом обличчя.
– Що ти з ним зробила?!
– Я нічого не зробила. Я просто хотіла, щоб він побачив мого метелика! – виправдовувалась донька.
Тільки тоді я побачила, що вона тримає в руці той свій малюнок!
Я вирвала його з її рук і розірвала! Мені від цього зовсім не стало легше, а на додачу до всього, Варя теж почала скиглити.
– Йди до себе в кімнату! І не виходь, поки тато не повернеться з роботи! – наказала я.
Коли з’явився мій чоловік, здавалось, що все було в найкращому вигляді. Я поговорила з Варею і пояснила їй, що вона не повинна була будити свого молодшого брата. Вона погодилась і міцно обійняла мене.
– Моя маленька дівчинка! – поцілувала я її.
– Пограєшся зі мною? – запитала вона.
– Не зараз. Я маю нагодувати Дениса, – сказала я.
Через кілька днів, коли я забирала Варю з дитячого садка, завідувачка попросила мене зайти до неї. Я залишила доньку під опікою виховательки і пішла до кабінету.
– У нас проблема з вашою донькою, – почула я ледве ставши на порозі. – завідуююча розповіла, що під час забави зі своїми ляльками, Варя дорікає їм і ставить в кут. Вихователька намагалася поговорити з нею, але Варя лише сказала їй, що це вона їх так виховує. Найгірше те, що її недобра поведінка передалась іншим дітям. Сьогодні вона штовхнула хлопчика і на додачу сказала йому: “Пришелепкуватий Денис!”, хоча хлопчика звуть Давидко. – Наскільки я пам’ятаю, Денис – це ім’я вашого молодшого сина? – запитала завідувачка.
– Так є, – кивнула я. – Але що відбувається з Варею? Вона ще ніколи не була такою неслухняною!
– Я можу тільки здогадуватися, тому що насправді не знаю, але… – завагалася завідуююча. – Чи достатньо часу ви їй приділяєте? Після народження другої дитини вдома багато чого змінюється і старша дитина може почуватися розгубленою, коли її відсувають на другий план.
– Сама не знаю – понурила я голову. – Я намагаюсь, але… догляд за немовлям так поглинає…
– А Варя не може вам допомогти? Вона розумна дівчинка.
Насправді Варя була готова це зробити, але зрештою… Я розповіла завідувачці, як мене іноді дратувало, що донька постійно мені допомагає, лізе під руку, тобто заважає.
– Ну так, дівчинка хотіла бути корисною, а тепер відчула себе непотрібною. Звідси недоречні забави з лялками, нелюбов до однолітків та молодшого брата, – підсумувала мудра жінка.
Раптом за дверима пролунав несамовитий вереск. Це моя донька вимагала, щоб я нарешті виходила, тому я швидко попрощалась з завідувачкою…
І тепер я не знаю, що робити… У мене розбите серце…
