— З Днем народження! Оце тобі подарунок! — Голос Богдана, мого вітчима, був напрочуд бадьорим, аж надто для сьомої ранку. Я тільки-но розплющила очі, а він уже стояв біля ліжка, тримаючи в руках товсту пачку паперів.
— Що це? — Я присіла, намагаючись зосередитися. Сьогодні мені виповнювалося вісімнадцять, і я очікувала хіба що на мамин поцілунок та невеличкий тортик.
Він розгорнув перший аркуш, і мої очі розширились. Це був список, схожий на бухгалтерську відомість.
— Це, Софійко, — він зробив паузу, насолоджуючись моєю розгубленістю, — рахунок. За всі ці чотири роки, що ти живеш під моїм дахом і користуєшся моєю добротою. Повний перелік витрат.
Мій погляд пробіг по рядках: «Зимове пальто, 4 роки тому — 1150 гривень», «Кросівки спортивні, 2 роки тому — 1800», «Щомісячні кишенькові (середнє за період) — 200 гривень»…
— Ти жартуєш? — Я відчула, як моє обличчя вмить побіліло.
Богдан хижо посміхнувся.
— Анітрохи. Все справедливо. Навчання в столиці, про яке ти мариш, коштує грошей. А мій дах і моя їжа, як бачиш, теж мають свою ціну. Отже, загальна сума, яку ти мені винна, становить… — Він перегорнув на останній аркуш, — 78 450 гривень. Розрахуєшся, коли станеш успішною “столичною” студенткою.
Це був мій день народження. Мій «подарунок».
Мені тоді було чотирнадцять, і я щойно перейшла до восьмого класу, коли мамине життя, а разом із ним і моє, здійснило різкий поворот.
Ми жили тихо, іноді навіть бідно. Мама працювала в бібліотеці, і грошей вистачало лише на найнеобхідніше. Навчання було моїм світом і моєю єдиною надією.
Я мріяла про філологічний факультет одного з провідних університетів у столиці. Це була не просто мрія, це був план.
Якось увечері, коли ми ліпили пельмені (це була наша традиція, коли з’являлися зайві гроші на м’ясо), мама раптом промовила:
— Софійко, ми з Богданом вирішили одружитися.
Я ледь не впустила тісто. Богдан був її новим знайомим — приємним, але надто гучним і рішучим чоловіком, власником невеликої мережі магазинів.
Я помічала, що вона не дивиться на нього так, як показують у фільмах, із тим блиском в очах, що означає справжні почуття.
— Мамо, ти його кохаєш? — Моє запитання було швидше, аби щось сказати, бо я була дуже розгублена.
Вона глибоко зітхнула, відклала тісто і подивилася мені прямо в очі.
— Коли виростеш, Сонечко, зрозумієш. Ти навіть не уявляєш, як це одній підіймати доньку. У мене втома така, що не можу навіть думати про романтику.
Я відчула холод у животі. В її словах не було ні натяку на щастя чи любов, лише виснажена чесність. Це було рішення, продиктоване виживанням, а не серцем. І мені, у мої чотирнадцять, стало все зрозуміло.
З того дня наше життя дійсно змінилося. У холодильнику більше не було порожньо. Новий одяг з’явився у моїй шафі, а вихідні були наповнені не лише читанням, а й поїздками до міста.
Мама постійно посміхалася, хоча її очі здавалися мені трохи сумними. Навіть фірмові мамині пироги з яблуками стали з’являтися на столі частіше.
Мої плани на вступ до столичного вишу нікуди не зникли. Навпаки, тепер я готувалася з подвійною наполегливістю. Я знала, що єдина гарантія моєї свободи — це знання і незалежність.
Але Богдан мав іншу думку щодо мого майбутнього. Якось увечері, коли я сиділа над підручником з історії, він зайшов до кімнати і, сівши на стілець, почав розмову.
— Софійко, ти ж знаєш, я до тебе ставлюся як до рідної.
Я вже відчула недобре. Ця фраза завжди передувала чомусь неприємному.
— Але ці твої мрії про «столицю» та університети. Це ілюзії. Недосяжні, я б сказав. Ти дівчинка не дурна, але реально дивитися на речі теж треба. Я готовий вкластися, але з розумом.
Я відклала ручку.
— Я ж готуюся на бюджет, Богдане. Мені не потрібні гроші на навчання. Тільки місце в гуртожитку.
— Бюджет! — Він зневажливо махнув рукою. — Скільки тих місць? Треба вибирати реалістичні шляхи. Місцеве професійне училище. На бухгалтера або кравчиню. Це швидко, гарантовано і, що найголовніше, — близько. Навіщо тобі той «Виш»? Не мороч нікому голову!
Я відчула, як усе всередині напружилося. Його бажання контролювати моє життя, визначати мою долю, стало очевидним.
— Я сама вирішуватиму, чим морочити голову, — відповіла я тихо, але твердо. — Я вступатиму в університет.
Він більше не наполягав, але в його погляді я прочитала холодну обіцянку, що це не кінець.
Я зрозуміла, що можу розраховувати лише на себе. Навіть обіцяної мамою допомоги з пошуком житла чи орендою кімнати, якщо бюджетне місце буде без гуртожитку, чекати не варто. Богдан не дозволив би.
Я вступила. На бюджет. Філологічний факультет. Але в гуртожитку мені місця не дісталося.
Відмовитися від мрії? Ніколи. Я вирішила, що щодня долатиму цю відстань. Дві години електричкою, півгодини автобусом, і так двічі на день. Шість годин у дорозі. Це було шаленство, але це була ціна моєї мрії.
Коли я розповіла про своє рішення вдома, Богдан був очікувано обурений, хоча й приховував це за маскою «турботи».
— Чого ти взагалі туди посунулася? — Він заходив кімнатою, наче хижак у клітці. — Треба було в училище документи подавати, як я тобі казав. Це ж шість годин щодня! Ти виснажишся за місяць!
Я відчула печіння в очах, але сльози не пустила.
— Це моя мрія, Богдане. Я йшла до цього всі роки. Я буду їздити щодня, це не обговорюється.
Він зупинився і подивився на мене з особливою, неприємною пильністю.
— Ага. Ти, звичайно, добре вигадала. Але де ти гроші на щоденний проїзд збираєшся брати? Це ж понад треба і туди й назад. У місяць виходить непагана сума! Я і так повинен тобі зараз виставити рахунок за те, що тебе весь цей час годую, одягаю і дах над головою даю. Не чекай, що я тобі ще й проїзд оплачуватиму.
Це було сказано з такою відвертою, холодною байдужістю, що я зрозуміла — це не про гроші. Це про контроль і покарання за непослух. Я промовчала. До осені залишалося два місяці. Я сподівалася, що за цей час знайду вихід.
І ось, сьогодні. Мій день народження. Рахунок на 78 450 гривень.
Поклавши аркуші на стіл, Богдан вийшов із кімнати. Я не плакала. Я відчула лише крижаний спокій. У ту мить моя залежність від них обірвалася. Вона обірвалася так різко, як натягнута струна.
Я підвелася, одяглася. У голові був лише один план. Швидкий і єдиний.
— Мамо, — я зайшла до кухні, де вона розкладала торт. Її обличчя було стурбоване. Вона явно знала про «подарунок» Богдана.
— Софійко, донечко, він не хотів… — Вона почала затинатись, намагаючись знайти виправдання.
— Не треба. Скажи мені лише одне, чесно. Ти знала про цей його «рахунок»?
Вона відвела погляд.
— Він просто хотів тебе налякати, щоб ти не їхала. Ти знаєш, який він практичний.
— Практичний? — Я повторила. — Ні, мамо. І ти це знала. І мовчала.
Я поклала на стіл свій студентський квиток і сумку, яку швидко зібрала.
— Я їду.
— Куди? Як? — Вона підійшла до мене, намагаючись обійняти.
— Не торкайся. Їду в столицю. Сьогодні ж. Знайду роботу. Винайму кімнату. Знайду гуртожиток, хоч на розкладачці. Але я більше ніколи не буду жити тут. І нічого не буду вам винна.
Я вийшла. Навіть не озирнулась. Я йшла не від неї, я йшла від її вибору.
Столиця зустріла мене шумом і байдужістю. Я була без грошей, але з шаленою рішучістю. Завдяки знайомій, яка вступила на той самий факультет, мені вдалося отримати тимчасове, нелегальне місце в гуртожитку.
Це була крихітна розкладачка біля дверей у кімнаті, де жило троє студенток, але для мене це був палац. Це був мій перший крок у самостійність.
Навчання вимагало надлюдських зусиль, але я не здавалася. Невдовзі я знайшла підробіток: працювала у невеличкій фірмі, що займалася перекладами та локалізацією.
Починала з найпростіших завдань, але була старанна. Я спала по чотири години, але відчувала себе по-справжньому живою і вільною.
За півроку, коли мені запропонували повну ставку та підвищення, я прийняла найважливіше рішення: перейшла на заочну форму навчання.
Мені було шкода втрачати денний ритм, але фінансова незалежність була для мене важливішою. Я знала, що зможу довчитись, навіть працюючи.
Минув час, і я стала не просто перекладачем. Я виросла в компанії, отримала досвід, а згодом познайомилася з Андрієм, який став моїм чоловіком. Його підтримка була міцною основою, але фундамент я вже побудувала сама.
Зараз я керую філією цієї міжнародної фірми в одній із європейських країн. Ми живемо в затишному домі, і моє життя — це безперервний рух уперед.
Із мамою та Богданом я не спілкувалася жодного разу. Жодних дзвінків, жодних листів. Для мене вони залишилися в минулому.
Одного разу, через багато років, я вирішила поставити крапку в цій історії. Це сталося після того, як я перечитувала старі записи. Я зайшла у свій банківський додаток і переказала на мамин рахунок велику суму — 100 000 гривень.
У коментарях до платежу я коротко написала:
«Це за всі роки. І ще трошки зверху. Аби вже точно нічого вам не бути винною. Рахунок закрито».
Я не знаю їхньої реакції. Мені байдуже, що Богдан про це думає. Його позицію я розумію, хоча й не приймаю. Але маму я її досі не можу зрозуміти.
Чому вона це допустила? Чому знала про його «практичність» і мовчала? Як можна навіть не згадувати про доньку усі ці роки? Чому вона мене не шукала?
Ця загадка залишиться для мене невирішеною. Знаю, що вона і жива і здорова, слідкую за нею у соціальних мережах. Щоразу коли бачу її усміхнене фото хочу запитати: Як ти могла?
Головна картинка ілюстративна.
