Таня сиділа біля ліжка батька й намагалася стримувати сльози. Якби вона тільки знала, що тут, удома, таке відбувається, вона б примчала ще кілька місяців тому.
— Ось такі справи, Танюшу… Соромно мені, твоєму батькові, таке говорити, але ресторан потонув у боргах. Мені навіть нема чого тобі в спадок залишити…
— Тату, який вже там спадок! Ти ще житимеш довго й щасливо, а з рестораном ми розберемося.
— Ну, якщо ти мені в цьому допоможеш. Недарма ж я в тебе стільки часу й грошей вкладав.
— Я теж дечому навчилася. Ти ж мені сам завжди повторював: безвихідних ситуацій не буває.
— Ну, бачиш… Тобі говорив, а сам от не впорався. Ця хвороба всі мої плани зламала… Не знаю, що там насправді відбувається. Усе тільки зі слів Олексія.
— Олексія? А це хто?
— Управляючий. Нічого не можу про нього сказати. Наче все правильно міркує, про проблеми розповідає… Тільки от моя “дитина” йде на дно.
Таня задумалася. Ніколи вона не бачила тата таким. І справа була навіть не в хворобі. Він був з тих людей, навколо яких завжди ураган, а зараз — пригнічений. І, схоже, уже ні в що не вірив.
— Значить, так, тату. Я зараз додому, висплюся, зберуся — і піду влаштовуватися в ресторан на роботу.
— У сенсі влаштовуватися на роботу? Це ж і так твій ресторан!
У очах батька нарешті спалахнув вогник інтересу.
— А я нікому про це не скажу. Мене ж там ніхто не знає. Я скільки років тут уже не живу? Ось і влаштуюся, пограю, подивлюся, що там всередині, а потім ми з тобою сядемо й подумаємо, чи можна щось зробити. Я от впевнена, що можна! Наш ресторан був же найкращим.
— Був, доню… Ох, не знаю. Ідея якась авантюрна.
— Ну, не сам же він себе загубив. Щось же там відбувається.
Микола Сергійович навіть сів у ліжку й ніби краще почувати себе став. Принаймні, коли Таня прийшла до нього, він був набагато слабкішим.
— А що, Танюшу? Може, й справді… Тільки давай домовимося: ти будеш мене тримати в курсі всього.
— Ну, звісно, навіть не переживай. Я зараз ще до лікаря забіжу, а завтра ввечері чекай мене зі звітом.
Таня обняла тата, заплющила очі, щоб сльози не покотилися. Він такий худий — одні кістки виступають через шкіру. Вона вискочила з палати, опустилася на першу-ліпшу лавку й розридалася.
— Вибачте, вам погано?
Таня підвела очі. Перед нею стояв молодий чоловік, судячи з усього, лікар.
— Ні, вибачте. Ви не підкажете, як знайти Івана Романовича?
Чоловік усміхнувся.
— Іван Романович? Так це я. А ви, мабуть, донька Миколи Сергійовича?
— Так.
Таня встала, посміхнулася.
— Мене звати Тетяна. Дуже приємно.
— Пройдемо до мене в кабінет.
Таня слухала й розуміла, що запізнилася зовсім. Лікар говорив про те, що хвороба дуже запущена, що найбільше — це рік, і то при найкращому розкладі.
— Невже зовсім нічого не можна зробити?
— Я… я міг би вам запропонувати… Загалом, послухайте, а там вже самі вирішуйте.
І він розповів про те, що зараз набиралася група пацієнтів для випробування нових ліків. Розповів усе — і про ризики теж, але й про шанси.
— Ми згодні! Якщо є хоч якась ниточка — ми будемо боротися. Давайте папери, я все підпишу.
Таня розуміла — ліки нові, ніхто ніяких гарантій не дасть. Але просто сидіти й чекати, дивитися на те, як вгасає тато, вона не могла.
Наступного дня, переодягнувшись у щось старе, Таня стояла біля дверей ресторану. Виглядав він якось не дуже. Не так, як раніше. Як вона пам’ятала — скрізь павутиння, ані квіточки біля входу. Дівчина зітхнула й штовхнула двері.
Назустріч вийшов чоловік, окинув її зневажливим поглядом.
— Що треба?
— Добрий день, я з приводу роботи. Можливо, вам потрібна посудомийка чи прибиральниця?
Чоловік одразу хмикнув.
— О, пощастило. Якраз учора звільнив посудомийку, так що ви вчасно. Олесь! — гукнув у відчинені двері, і до них одразу вийшла жінка у брудному фартусі. — Покажи їй. Де тут тепер вона у нас митиме посуд.
Чоловік пішов, не сказавши нічого ні про графік, ні про зарплату. Мабуть, усе це мала розповісти Олеся. Жінка виявилася кухонною робітницею — вона мила й чистила овочі. За п’ять хвилин Таня дізналася стільки всього, що у неї голова ледь не тріснула, але запам’ятала лише одне: що раніше, коли господар сам керував, фрукти й овочі були відбірними, а тепер возять гниль, а потім із неї ще й вираховують, мовляв, багато відходів.
— Льоша каже мені: «Ти менше ріж». А як менше різати, якщо зіпсоване? А він мені: «Не страшно, з’їдять».
— А ви давно тут працюєте?
— Прийшла десь за рік до того, як господар захворів. Усе сподіваюся, що одужає, що повернеться… Ну й зарплата буде, і все буде.
Таня усміхнулася.
— Ну так, треба сподіватися.
Посуду було небагато, бо гостей майже не було. Та й хто піде їсти те, що подавали? Побачивши це, Таня навіть злякалася. Цікаво, а хто це готує? Виявилося, що шеф-кухаря нема. Готував якийсь молодий юнак, який раніше був офіціантом.
Таня нічого не розуміла. Ну, припустимо, Олексій краде. Але сенс йому тоді все так згубити? З такого доходу й красти нічого. Ні, тут явно щось інше.
Що саме інше, вона дізналася буквально через три дні. Чомусь відключили воду, а дали її вже перед закриттям. Таня вирішила домити все, а потім уже йти додому. Завтра зміна іншої жінки, то не хотілося залишати їй сюрпризи.
Коли все домила, переодяглася, вийшла в коридор — й завмерла. У залі хтось був. Таня навшпиньках пробралася до дверей, заглянула в щілину — й ледь не впала від побаченого. На столах стояли апарати, чи як там вони називаються — для азартних ігор. Людей було повно, хоча ззовні заклад був зачинений.
Таня вискочила на вулицю. Ось воно що! Тепер зрозуміло, чому Олексію хотілося, щоб у ресторан ходило якомога менше людей. А потім, можливо, він би й викупив його за безцінь.
Таня глянула на годинник. Сьогодні чергував Іван Олексійович. Звісно, вже пізнувато, але вона умовить. Скаже, що треба дуже терміново порадитися з батьком. Тим більше що стосунки в них склалися добрі, теплі.
Іван довго не міг зрозуміти, чого хоче донька його пацієнта.
— Тетяно, ви на годинник дивилися?
— Іване Олексійовичу, мені буквально на п’ять хвилин!
— Ой, ну що з вами робити? Ходімо.
Таня розмовляла з татом. Іван Олексійович був у палаті.
Микола Сергійович зітхнув.
— Ох, Танюшу… У такі ігри зазвичай грають великі люди. Треба просто продати ресторан — і все, не втручатися.
— Тату, це ж взагалі-то наш ресторан!
— Але як це все зробити? Хто там їх ловитиме? А якщо щось піде не так? Ти ж розумієш, що це дуже небезпечно.
Іван Олексійович покашляв.
— Вибачте, що втручаюся не в свою справу. Справа в тім, що мій батько працює в поліції, причому далеко не рядовим співробітником. І нещодавно я був у нього в гостях. Так от, зараз вони якраз займаються виявленням отаких підпільних клубів. І мені чомусь здається, що ви були б дуже корисні одне одному.
Таня усміхнулася.
— Тату, ми обов’язково впораємося! Ну, бачиш… світ не без добрих людей.
Через тиждень Тетяні подзвонив батько Івана.
— Танюш, як справи?
Дівчина зніяковіла. Коли Ваня їх познайомив, його тато чомусь вирішив, що вона — дівчина Івана. Ніяких заперечень слухати не хотів. Івань шепнув їй: «Легше погодитися, ніж сперечатися». І от тепер чоловік розмовляв із нею, наче вона їхня рідня.
— Дякую… Все добре?
— Поки ще не все, але скоро буде. Я тут підключив ще один відділ до розбирань по ресторану. І знаєш, спливли нові цікаві факти. А найголовніше — ти сьогодні маєш зімітувати хворобу й піти зі зміни раніше.
— Добре, зрозуміла. Я все зроблю. Скажіть, чи є взагалі шанс?
— Давай начистоту. Чесне й добре ім’я ми відновимо. Гроші, звісно, не повернемо, але мені чомусь здається, що ти впораєшся.
— Я впораюся обов’язково! Заради тата.
Олексій, звісно, був не дуже задоволений, але в залі сиділо всього три людини, а нових, швидше за все, уже не буде.
— Гаразд, іди додому. Але навіть не сподівайся, що отримаєш цілу зарплату. Зрозуміла?
Таня кивнула.
— Так, я й не сподівалася.
Біля ресторану її чекав Іван.
— Ой, а ти… що тут робиш?
— Проведу тебе додому. І, Таню, в мене хороші новини.
Вона зупинилася.
— Новини?
— Так. Сьогодні робили повне обстеження твоєму батькові. Я розумію, що, мабуть, рано, але є покращення. І, знаєш, прям помітні.
Таня одразу розплакалася.
— Ваню, Ваню… це найкраще, що ти міг мені сказати!
— Ну-ну, годі. Ходімо. Скоро тут буде дуже неспокійно.
— Ваню, а давай до лікарні, до тата.
— Ну, мій тато ж подзвонить, коли все буде зроблено.
Вони сиділи у палаті, пили чай і мовчали. Просто мовчки чекали. Спати взагалі ніхто не хотів. Таня помітила, що тато ніби пожвавішав, навіть рум’янець на щоках з’явився.
Близько другої години ночі подзвонив телефон. Іван розмовляв із батьком недовго, потім подивився на них.
— Зараз сюди приїде. Каже, сам має усе розповісти.
З приходом поліцейського тиша в палаті одразу скінчилася.
— Ну, Тетяно, розворушила ти осине гніздо! А я от як знав — підстрахувався, викликав підкріплення. Такі люди там були… ніколи б не подумав. Ладно, наші чиновники… а в розшуці — п’ять! П’ятьох чоловіків взяли, яких шукали за тяжкі злочини. До речі, ваш Олексій уже був судимий за дещо подібне, і зараз йому «впаяють» на повну котушку. Там не тільки клуб — там і вибивання боргів, і майже рекет, наче в дев’яності повернулися.
Ні про який сон, звісно, тепер і мови не могло бути.
Таня думала про те, що десь треба знайти грошей, щоб відновити все, що зруйнував цей Олексій.
Микола Сергійович думав про те, що треба встати з ліжка, щоб то не коштувало, і допомогти доньці. Вона, звісно, велика молодець, але ж молоденька зовсім, а в цьому бізнесі потрібні зуби.
Ваня думав про те, що Таня, коли радіє, стає ще кращою. Хоч куди вже? Адже вона й так найкраща.
Степан Ілліч зупинив машину біля будинку Тетяни. Вони всі вийшли на вулицю.
— Дякую вам велике, Степане Іллічу!
Чоловік простягнув їй пакет.
— Ось, тримай, доню. Це тобі. Але ніхто й ніколи не повинен дізнатися, що я тобі це дав.
— А що це?
— Гроші. Олексій намагався втікати й кинув у кущі. Цього ніхто не бачив. То я так думаю — це по праву належить тобі. Отримав він ці гроші незаконно в твоєму ресторані, то тобі стануть у пригоді. Треба ж відновити все, що він зруйнував. Але, Таню, це незаконно, і я так не повинен був робити. Але тут навіть справа не в тому, що ти з Іваном… Занадто багато випало тобі, то вважай, що це справедлива плата.
Степан Ілліч сів у машину й поїхав, залишивши Ваню з нею. Таня розгублено подивилася на Івана, потім розсміялася.
— Твій тато вирішив, що ти до мене…
Іван зніяковів.
— Вибач його. Він військовий, то в нього все прямолінійно.
— Я піду.
— Куди ти підеш? Ніч на дворі! Ще на когось наткнешся? У нас великий будинок. Виділю тобі цілу кімнату. І слухай, я щойно згадала, що нічого за весь день не з’їла.
Іван розсміявся.
— Не повіриш, але я зараз теж думав, що по дорозі треба якийсь хот-дог купити.
Спати вони лягли, коли вже світало. Поки приготували, поки повечеряли, чи поснідали — так і не змогли визначитися, потім забалакалися, потім ще щось…
Тата виписували через місяць. Таня нічого не розповідала йому про ресторан. Говорила, що працює, що намагається. А насправді там зробили ремонт, обладнали зовні, закупили гарні продукти й запустили. Народ почав повертатися, і вже два дні була повна посадка. Таня сяяла. Ваня теж. Таня — тому що ресторан знову став найкращим, а Ваня — тому що вона була щаслива.
Батько оглядався.
— Таню, куди це ви мене везете?
— Тату, ти зараз сам усе побачиш.
Вони зупинилися біля ресторану. Таня бачила, батько ледь не плакав.
— Ви… ви молодці… А всередину можна зайти?
Батько увійшов у зал. Офіціанти зустрічали його, вишикувавшись біля стійки. Аліса не втрималася, кинулася на шию. У залі не було ані одного вільного місця. Микола Сергійович витер сльози.
— Це… Дякую вам…
— Це ще не все. Через місяць у нас із Ванею весілля, і ми хотіли б, щоб воно відбулося саме тут.
— Весілля?…
Микола Сергійович обійняв їх — і тепер уже розплакався по-справжньому, від радості й від щастя.
