Осінній вітер жбурляв пригорщі дощу в шиби просторої вітальні. За склом мокрі клени втрачали останнє листя, яке липло до вологого асфальту, утворюючи строкату мозаїку з жовтих і багряних плям.
У каміні потріскували дрова, відкидаючи на стіни химерні тіні. Цей дім, великий і світлий, із терасою та садом, ніколи не був результатом його зусиль — лише щедрим подарунком тестя.
Думки плуталися в голові, немов нитки у старій швейній скриньці. Чоловік середніх літ скривився й зробив ковток багряної рідини з кришталевого келиха. Бурштинова рідина викликала сльози, та полегшення не принесла.
— Мама приїжджає завтра, — промовив він після довгої мовчанки.
Дружина нарешті відірвалася від читання й подивилася на чоловіка з виразом, у якому співчуття змішувалося з утомою.
— І ти, як завжди, розповідатимеш, як особисто вів переговори з китайськими інвесторами? Чи цього разу вигадаєш щось цікавіше? — у її голосі бриніла гіркота.
— Що ти пропонуєш? Сказати їй, що я просто працюю менеджером у компанії твого батька? Що все це, — він обвів рукою простору кімнату, — не моя заслуга?
— А що в цьому ганебного, Максиме? Працювати менеджером — нормально. Жити в домі, який подарували батьки дружини, — теж нормально. Ганебна лише неправда з уст рідної дитини. Розумієш?
Вона глибоко вдихнула намагаючись стримати себе. Вона знала свого чоловіка. Розуміла, що саме так він її почує. Але чи усвідомить нею сказане?
Вісімнадцять років шлюбу навчили її стримувати емоції. Говорити спокійно про те, що всередині викликало справжню бурю. Щоразу, коли матір чоловіка приїжджала в гості, їхнє життя перетворювалося на абсурдний спектакль.
Невеликий настінні годинник мелодійно сповістив: дев’ята вечора. За вікном посилювався вітер, гілки клена стукали по склу, ніби благали впустити їх у тепло.
У такі миті відчай особливо гостро охоплював чоловіка — він був схожий на цю негоду, що вірвалася в природу й перевернула все догори дриґом.
— Олено, ти не розумієш, — почав він, поставивши келих на журнальний столик. — Для моєї матері все не так, як для тебе.
— Для твоєї матері важливі лише регалії, статуси й те, як це все виглядає ззовні. А для тебе що важливе, Максиме? — не дала розвинути думку дружина.
Це запитання, розсипало все, що вибудовувалось в родині її чоловіка роками. У дитинстві, після кожних батьківських зборів, повертаючись додому з мамою, маленький Максим чув ті самі слова:
— А от син Марії Петрівни отримала п’ятірку за рік із математики. А донька Світлани виграла олімпіаду. Чому ти не можеш бути, як усі нормальні діти?
З роками зовнішні порівняння перетворилися на внутрішні. Щоб дістати материнське схвалення, він почав привласнювати собі дрібні досягнення однокласників. Потім — успіхи колег. А далі ця брехня розрослася до безглуздих масштабів.
— Вона їде сюди з подругами, — видихнув чоловік. — Хоче показати їм, як живе її «успішний син».
Олена закрила книжку й відклала її вбік. Її обличчя, обрамлене каштановим волоссям, виражало втому й рішучість водночас.
— Знаєш, я більше не братиму участі в цьому фарсі. Або ти кажеш матері правду, або я забираю дітей і їду до батьків. І заберу компанію, яку ми з татом розвивали всі ці роки, — її голос був тихим, але твердим. — І, до речі, тобі доведеться виїхати з дому, він належить батькові.
За вікном дощ перетворився на справжню зливу. Краплі зливалися в потоки, що стікали по склу, розмиваючи обриси дерев у саду.
— Це як розуміти? — спитав він, підстрибуючи на прямі ноги. – Що ти зараз кажеш?
— Це ультиматум. Мені набридло жити в брехні. Нашим дітям скоро стане соромно за батька, який не може сказати правду навіть найближчим людям.
У горлі встав клубок, який не вдавалося проковтнути. Ота незручна правда полягала в тому, що дружина мала рацію. Усе своє доросле життя він намагався відповідати образу, створеному ним самим, — образу успішного бізнесмена, керівника, лідера.
Насправді цих якостей у ньому не було. Компанія, де він працював, належала тестеві, його успіхи були перебільшені, а досягнення — привласнені.
— Я не зможу сказати їй правду, — прошепотів він. — Це ж зізнатись, що усі ці роки я говорив їй не правду. Вона не зрозуміє, не почує, не усвідомить.
— Ти вже стільки років живеш не своїм життям. Мені це неприємно. Набридло, зрештою.
Олена підвелася з крісла й підійшла до вікна. Її силует на тлі дощової ночі здавався крихким і водночас незламним.
— Пам’ятаєш той день, коли ми познайомилися? — спитала вона, не обертаючись. — Ти був простим студентом, працював офіціантом у кафе й зовсім не намагався нікого вразити. Я покохала того хлопця, а не цього самозванця.
Гірка правда цих слів вразила його своєю простотою. Так, той юнак був справжнім — кумедним, незграбним, чесним. Коли вони почали зустрічатися, він ще не розповідав казки про свої досягнення.
Усе змінилося після знайомства з її батьками. Заможний тесть, його успішний бізнес, можливість посісти високу посаду — все це запаморочило голову й дало поштовх новим фантазіям.
— Мама завжди казала, що я маю досягти більшого, ніж батько, — мовив він після довгої паузи. — А тато був простим інженером на заводі.
— Коли вона дізналася, що я одружуюся з донькою власника компанії, була сьомому небі від щастя. Не тому, що я знайшов любов, а тому, що це відкривало переді мною перспективи.
— І замість того, щоб чесно працювати й досягати успіху власними силами, ти волів створити ілюзію.
Олена повернулася до чоловіка. В її очах не було зневаги — лише нескінченна втома й розчарування.
— Я даю тобі останній шанс, Максиме. Коли твоя мати приїде завтра, розкажи їй правду. Всю правду. Про свою роботу, про наше життя, про те, що цей дім — подарунок моїх батьків. Інакше я більше не зможу бути твоєю дружиною.
Для нього та ніч минула без сну. Чоловік крутився в ліжку, прокручуючи в голові можливі сценарії майбутньої розмови. Жоден із них не здавався реалістичним.
Про що вона узагалі говорить? Як пояснити матері, що всі ці роки він говорив їй не правду? Що його життя — не результат особистих досягнень, а наслідок вдалого шлюбу?
Ранок настав несподівано швидко. Сіре небо за вікном обіцяло продовження вчорашнього дощу. Максим спустився на кухню, де Олена вже готувала сніданок для дітей.
— Добрий ранок, — промовив він, не дивлячись дружині в очі.
— Свекруха телефонувала. Вони будуть до обіду, — відповіла вона, викладаючи яєчню на тарілки. — Я відвезу дітей до моїх батьків. Думаю, вам треба поговорити сам на сам.
Діти мовчки снідали, поглядаючи на батьків. Навіть вони, підлітки, відчували напруження в повітрі.
— Тату, а бабуся Лідія знову розповідатиме всім, який ти великий бізнесмен? — зненацька спитав тринадцятирічний син.
Син іронізував. Очі чоловіка наповнилися гарячими слізьми сорому. Навіть діти знали правду й розуміли наскільки вона безглузда.
— Ні, Богдане. Сьогодні все буде інакше, — відповів Максим, відчуваючи, як пересихає в роті.
Після сніданку Олена відвезла дітей. Залишившись сам, чоловік безцільно блукав домом, який ніколи не був результатом його праці.
Просторі кімнати, дорогі мебелі, картини на стінах — усе це обрала й оплатила родина Олени. Навіть його посада в компанії — не більше, ніж поступка тестя.
До полудня під’їзна доріжка заповнилася машинами. З таксі вийшла Лідія Петрівна — статна жінка шістдесяти п’яти років з ідеальною укладкою й у дорогому пальті.
За нею рушили три її подруги, схожі на неї, як сестри, — такі ж доглянуті, з фарбованим волоссям і безліччю прикрас.
Дзвінок у двері пролунав, мов сигнал до початку вистави. Глибоко зітхнувши, Максим пішов відчиняти.
— Синочку! — вигукнула Лідія Петрівна, обіймаючи його. — Познайомся, це Віра, Маргарита і Галина — мої подруги з клубу садівників. Я стільки їм розповідала про тебе, вони дуже хотіли познайомитись. Тим паче у нас тут були деякі справи, тож ми заїхали усі разом на гостину у твій прекрасний дім!
Дами усміхалися, розглядаючи його з неприхованою цікавістю. В їхніх очах читалося захоплення, змішане із заздрістю — вони явно порівнювали його зі своїми дітьми.
— Проходьте, будь ласка, — пробурмотів Максим, пропускаючи гостей углиб дому.
Жінки ахкали від захвату, розглядаючи інтер’єр. Лідія Петрівна з гордістю показувала подругам кімнати, розповідаючи про досягнення сина так, ніби сама була на всіх ділових переговорах.
— А тут Максим проводить відеоконференції з партнерами з Японії. Він же вільно говорить трьома мовами! — захоплено повідомляла вона, показуючи на його кабінет.
Насправді ж він ледве міг підтримати розмову англійською, а в кабінеті зазвичай переглядав звіти, підготовлені підлеглими. Та й не потрібен був йому кабінет. Його облаштували після того,як мама Максима здивувалась, як то син при такій посаді і таких статках не має власного кабінету.
— А де ж твоя чарівна дружина? — спитала одна з подруг.
— Олена поїхала до батьків із дітьми, — відповів Максим.
— Шкода, я так хотіла познайомити подруг із твоєю родиною, — розчаровано протягнула мати. — Ну нічого, я впевнена, що ми прекрасно проведемо час і так, правда дівчата?
Вона явно була на висоті і відчувала сее королевою балу. Мов господиня, запросила подруг у вітальню пригостила кавою розповідаючи скільки зусиль вклала у виховання сина, аби він виріс таким успішним.
Вона говорила так захоплено, дивилась на нього з такою гордістю, подруги були явно приголомшені усім побаченим. Максим не зчувся, як мовив:
— Вибачте, поки приймаємо вас скромно у цьому домі. Десь за рік нарешті закінчу ремонт у іншому. Нині знайти кваліфікованих робітників дуже складно. Не повірите, деяких доводиться наймати з-за кордону.
Він почав з захопленням розповідати про ремонт неіснуючого будинку, про тераси і альтанки, про бачейн і власний спорт зал.Про те, як везе люстру з Італії, а перила для сходів замовляє у Канаді.
Його мама слухала і аж розчервонілась від задоволення. Максим говорив спокійним розміреним голосом, він бачив перед очима ту картинку, він уже вірив у неї так само, як вірили всі ці жінки, що з ним у кімнаті.
А правда? Кому потрібна тут правда? Він – успішний бізнесмен, який усього досяг сам, він голова компанії. родини і власник половини світу.
Він був щасливий у такі миті. А хіба не заради цього ми живемо у світі?
Головна картинка ілюстративна.
