Віра дістала з кишені ключ і відчинила двері. Увійшла до хати та ледь не сіла. Бруд, розкидані речі, неприємний запах.
«О господи!» – Віра зазирнула у раковину, чорну від бруду. Там лежали тарілки, які були немиті ще з минулого року.
Віра оглянула будинок повністю. За таких умов ночувати тут вона не буде. «Оййй. Потрібно відмивати все. Від підлоги до стелі».
Віра зітхнула, зібралася думками, взяла відро і пішла до криниці. Дорогою окинула поглядом сусідські доглянуті ділянки і трохи підбадьорилася. Поступово, потихеньку можна на своїй порядок навести.
Кидати дачу було шкода. Віра була ще школяркою, коли батьки взяли цю ділянку. Вона прикинула в думці. «Ого, понад тридцять років минуло. Так, усі сусіди вже пенсіонери давно».
З моменту заміжжя Віра на дачі майже не була. Мами не стало одразу ж після її весілля, а потім батько займався дачею разом із другою дружиною. Але вже десять років, як батько знову овдовів. Але дачу не кидав, справно вирощував городину. З усім справлявся. Огірки, помідори, кабачки завжди Вірі привозив.
Віра не лізла до батька, не прагнула стати господинею на дачі. Розуміла, що то йому віддушина. Та й характер батька не дозволив їй командувати. Він терпіти не міг, коли інші у його домі командують.
В останні роки погіршувалося здоров’я батька. Минулого літа йому ще вистачило сиил посадити огірки, помідори, а от доглядати вже доводилося Вірі. Так вона почала бувати на дачі, і вже тоді звернула увагу, в якому стані будинок і ділянка. Траву батько, щоправда, косив.
А цього року батько зовсім здав. Власної ділянки у Віри із чоловіком не було. Влітку їздили до села, де був будинок свекрухи. Чоловік любив там відпочивати. Але їхати треба було майже п’ятсот кілометрів.
А ця дача… Хоч Віра і не любила її в дитинстві, бо мама заставляла полоти, збирати ягоди, чистити їх. Тепер це її дача. Усього п’ятнадцять хвилин на машині від міста трасою. Гарний, міцний будинок. Альтанка, мангал. Можна нічого не вирощувати, якщо нема бажання, а просто приїжджати відпочивати.
Віра раптом надихнулася. Вона налила води в умивальник і взялася за справу. Переодягнувшись, пішла в теплицю і сполола всю траву. Добре хоч, що земля була м’якою, і трава видиралася без зусиль. Хоча була майже середина червня, Віра все-таки вирішила посадити огірки. Дістала пакетик насіння. “Не зійдуть, то не зійдуть”, – вирішила. Майже ніякого досвіду у садівництві вона не мала.
– Віро, привіт, – почула вона голос.
Це підійшов сусід дядько Михайло. Віра знала його з дитинства.
– Як батько?
Вони трохи поговорили, і дядько Михайло пішов, передавши батькові привіт.
“Лиш на три роки від батька молодший, а такий міцний”, – подумала Віра.
Вона хотіла ще посадити кабачки та різну зелень, яку дуже любила, але треба було скопати грядки.
Вирішила, що завтра приїде сюди із чоловіком. А поки Віра пішла в дім, дістала завбачливо взяті з собою великі пакети для сміття, одягла гумові рукавички і почала збирати весь мотлох, який батько незрозуміло для чого зберігав. Пройшлась по ділянці і теж зібрала розкидані речі.
Наступного дня чоловік скопав дві грядки. У нього не було такого настрою, як у Віри, але траву він таки скосив. Ділянка відразу стала виглядати значно краще.
Літо видалося жарким, сухим. Доводилося їздити поливати гряди. Віра іноді приїжджала на цілий день. Її робочий графік це дозволяв. Вона поступово упорядковувала будинок. На кухні відтерла липкий бруд, що роками там збиралися. І продовжувала вивозити сміття мішками. На другому поверсі вона знайшла якісь ганчірки, старий одяг, який був ще від мами. Віра тільки втомлено хитала головою.
Дядько Михайло. щоразу підходив привітатись, питав про батька, передавав привіти.
– Там у мене за домом грубка була, ви б перенесли в комірчину, – попросив якось по телефону батько.
– Не бачила я ніякої грубки, тату.
– Як? Невелика така грубка. Надворі можна готувати.
– Кажу тобі, в очі не бачила жодної грубки.
– Невже поцупили?
– Запросто. Взимку будь-хто може тут ходити.
– Ні, це Михайло, сусід напевно взяв.
– Та ну, тату. Ви стільки років у добрих стосунках. Як ось так взяти у своїх?
– Та він такий. З половиною сусідів посварився, по кілька років не розмовляють. У мене якось вагонки кілька штук пропало, думаю, що він теж потяг.
Віра була здивована. Їй дядько Михайло здавався привітним. Він навіть запропонував поливати грядки та теплицю з огірками.
– Я тут живу, мені не важко. Допоможу по-сусідськи.
Огірки вже зацвіли, та плодів не давали.
– Треба щоб бджоли туди залітали, – сказав дядько Михайло.
– Це треба дверцята відкритими тримати? – засмутилася Віра. – А ночі прохолодні вже.
– Та я закрию.
– Дякую вам.
– Та ну, Віро, не варто. По-сусідськи.
У самого дядька Михайла огірки вже перли на всю. Він навіть віддав ціле відро Вірі. Надлишки урожаю траплялися у садівників майже щороку, і люди тільки раді були їх прилаштувати.
А одного разу Віра помітила, що зникла дорожня плитка, яку вона знайшла в траві і притулила до бочки з водою, щоб потім використати під час ремонту доріжки. Відразу згадалися слова батька про сусіда, але Вірі ніяк не хотілося думати про людину погано.
Дядько Мишко справді виручав. Їздити на дачу щодня у Віри не було можливості.
Якось вона приїхала на ділянку рано-вранці. Дійшла до будинку і побачила дядька Михайла, який йшов її ділянкою і ніс на плечі дві довгі дошки. Побачивши Віру, він зупинився і привітався з нею. Відстань не дозволяло Вірі розглянути вираз його обличчя.
– Я дві дошки взяв.
Віра стояла і не могла навіть дати жодної оцінки тому, що відбувається.
– Я дві дошки взяв, – сказав дядько Михайло голосніше, думаючи, що Віра не почула.
– Я зрозуміла, – сказала Віра.
– Теплицю я відкрив.
Вона зовсім розгубилася. Але ж не бігти і відбирати ці нещасні дошки. Кілька разів дядько Михайло підходив поговорити. Вірі здалося, що він підлещується.
Батькові вона не хотіла розповідати про цей випадок, але все ж таки не втрималася. Батько сумнівів не мав
– У мене в теплиці на кроквах довгі дошки лежали, він їх узяв.
– Та навіщо йому? – Віра ніяк не могла переварити те, що сталося.
– Та він все життя любив привласнити, що погано лежить.
На вихідних чоловік та син перенесли до комори штабель дощок, які заготовили, щоб перестелити підлогу.
З того дня дядько Михайло більше не підходив привітатись і допомагати «по-сусідськи» перестав.
