Світлана та Віталік не любили спізнюватися. Вони завжди приїжджали вчасно, але того дня довелося трохи затриматись — їх довго обслуговували у квітковому магазині. Довелося витратитися на таксі.
— Я вас короткою дорогою довезу, — пообіцяв таксист. Слова він дотримав, і до потрібного будинку вони під’їхали о 17:05.
— Запізнилися… але із квітами, — пробурчав Віталик. Він був проти того, щоб дарувати Валі квіти. Букет вийшов надто дорогий, а ось Валя була не надто близькою подругою Світлани.
Віталік її майже не знав. Валя і Світлана спілкувалися в роки юності, разом навчалися в школі, але навіть тоді не були близькими подругами. Навіщо Валя їх запросила на тридцятий день народження – було загадкою, але Світлана не змогла їй відмовити.
– П’ять хвилин не страшно. Вибачимося, — відповіла Світлана, вибираючись із таксі. Вона притиснула до шубки троянди, щоб вони не замерзли, а сама зіщулилася від холоду. Світлана була в легкій сукні, тонких колготках і не одягла шапки.
— Ну і мороз! Куди ж іти? — спитав Віталик, дивлячись на глуху огорожу.
— Не знаю… хоча, он там дзвінок, — Світлана побачила праворуч кнопку і натиснула, чекаючи, що двері відразу відчиняться і вони з чоловіком нарешті зможуть зайти в тепло.
Але ні.
– Не працює? — хмикнув Віталик. – У дусі Валі: запросити гостей, не переконавшись, що працює дзвінок. Я піду кидати сніжки у вікно.
Світлана думала заперечити, але її ноги вже замерзли, а ніс почервонів. Дуже хотілося потрапити до хати.
Віталік почав активно привертати увагу. Але тільки розбурхав сусідських собак.
— Слухай, щось я не бачу в домі світла. А ми адресою не помилились?
Світлана вирішила, що потрібно зателефонувати винуватці урочистості. Але та не відповіла. А через хвилин п’ять іменинниця надіслала повідомлення:
«Я запізнююся, не встигла зробити зачіску. Мій чоловік Григорій вже їде до вас. Зараз приїде та відкриє будинок».
Світлана прочитала повідомлення і здивовано дивилася на свого чоловіка.
— Вона жартує, так? Це не її дім?
— Ні… Мабуть, орендувала на свято.
— Пішли до якоїсь крамниці, погріємось…
— Тут немає нічого поряд. Я вже глянула на карту.
В цей момент біля них пригальмував жовтий автомобіль.
— Григорій приїхав?
— Ні…
З машини вийшла незнайома дівчина.
— Привіт, ви на свято?
— Так. Ви також?
— Ага…
— Я Світлана. Це мій чоловік, Віталик.
— Приємно познайомитись. Я Настя. А де Валя? І чому ви стоїте на вулиці?
— Валя ще вдома. Збирається. А ми не маємо ключів. Вона обіцяла, що Григорій приїде незабаром, пустить нас погрітися.
— Світлано, ти як хочеш, а я їду додому на цьому таксі, — Віталік починав дратуватися. Він не знав добре Валю, але ця ситуація взагалі була надзвичайна. – Їдеш? Чи ноги відморозити хочеш?
— Он якась машина під’їхала… — Настя кивнула на парковку. У велику кучугуру біля будинку влетів позашляховик, і з боку водія гості помітили Григопрія.
— Привіт! Я вже тут! Біжу!
— Давай швидше, ми вже давно мерзнемо… — невдоволено промовив Віталик.
Григорій кивнув, поліз у кишеню і сталася незручна ситуація.
— Опа… а ключі я не взяв.
— Ти жартуєш?! — Віталік готовий був перемкнути Гриця. Та й Світлана так замерзла, що сама вже хотіла поїхати.
— Зараз. У господарів спитаю.
Гриць перебіг дорогу і шмигнув у хвіртку біля будинку навпроти.
— Виявляється, тут живуть господарі… треба було йти до них грітися, — зауважила Настя.
Світлана і Віталік переглянулися, але промовчали. Залишалося сподіватися, що Григорій прийде незабаром, і вони не замерзнуть остаточно.
Поки розбиралися із замком, під’їхала ще одна пара. Мишко та Аня. Всі здивувалися, що їх не зустріла іменинниця. Але ще сильніше Світлана здивувалася тому, що їх чекало всередині. Точніше, тому, що на них не чекало.
Великий простір був порожнім і темним. На стелі висіла одна-єдина лампочка без люстри, а посередині розташовувався довгий стіл та кілька стільців. І що особливо впадало у вічі — стіл був порожнім.
Жодного частування! Навіть сервірування не було.
Поки гості озиралися у пошуках вішалки для одягу, Григорій кілька разів ходив у машину та приніс звідти велику зв’язку повітряних куль.
— Грицю, а що зі світлом?
— Господиня сказала, що вчора хтось із наймачів люстру розбив. Не встигли замінити, — знизав плечима Гриць. — Ну, нам же не працювати, он, гірлянду включимо на ялинці і нормально буде.
— А коли приїде Валя? – Запитала Настя.
— Вона чогось не встигла… кучері не в’ються, зачіска не виходить. Але скоро буде, — доповів він, розмотуючи в’язку кульок.
— А що по їжі? Може, до магазину сходити? — якомога тактовніше уточнила Світлана.
— Точно! Добре, що сказала, а то все назад відвіз, — ляснув себе по лобі Гриць. Він знову пішов у машину і приволік кілька пакетів із супермаркету. – Ось.
— Так, я поїхав за Валею. Ви поки що тут розсідайтеся, — кинув він і пішов.
Світлана подивилася на Віталіка. Чоловік був дуже злий. Він казав їй, що треба було поїсти перед виходом, але Світлана сказала, що вона б образилася, якби її гості перед візитом до неї наїлися. Вона ніколи не залишала гостей голодними і завжди накривала розкішний стіл.
Гості відверто сумували та не знали, як поводитися. Усі відчували себе не у своїй тарілці. Голодні, замерзлі та сумні. Та ще ця тьмяна лампа, що ледве освітлювала будинок, напружувала.
Єдиним плюсом було те, що приміщення було відносно теплим. Було не спекотно, але явно тепліше, ніж на вулиці.
Світлана нарешті зігрілася і вирішила зняти шубку. Вона подивилася на інших гостей. Михайло й Анна сиділи на дивані, зосередивши увагу на телефоні, Настя стояла біля вікна, теж не розуміючи, навіщо вона прийшла вчасно.
— Світлано, може, поїдемо додому? У нас там суп, котлетки… — почав Віталик.
— Так. Гаразд, — Світлана вирішила зателефонувати Валі перепросити і повідомити, що вони поїхали через термінові справи. Але Ввля, знявши слухавку, не дала їй сказати жодного слова.
— Світланко, я вже лечу! У сумці пляшки та склянки. Відкривайте, щоб не нудьгувати.
Світлана не встигла відповісти, як почула гудки.
— Кажуть, що вже в дорозі. А нам можна господарювати… — тихо сказала Світлана.
— Забираємо наїдки та їдьмо, — погодився Віталік, але дружина його смикнула.
— Ні. Накриваємо на стіл. Треба їй допомогти.
Світлана полізла в сумки, знайшла одноразовий посуд, прибори, келихи, скатертину та взяла ініціативу до своїх рук.
Настя вирішила допомогти. Вони впоралися досить швидко. У сумках були лише овочі та два види сиру. На сім осіб було замало їжі.
— Ви тоді й готуйте салати. Що без діла стояти? — посміювався Віталик. Він взагалі не міг зрозуміти, навіщо вони витрачають час на цей безглуздий вечір.
— З чого?
— А ще пакет, — знайшла Настя.
Світла знайшла всередині зелень, банку з горошком та крабові палички.
— Вона збиралася тут готувати?! – здивувалася Анна. — Може, ми всі переплутали час? Треба було години через три приїжджати?
— Схоже на те.
– Алло, Валю? Ну, де ви?! Чого? Свічки забули? Та наплювати на них! Ти сама приїжджай! — сказала Анна, але Валя, певне, не послухала її.
Дівчатам довелося взяти до рук приготування закусок.
Загалом, коли Валя нарешті під’їхала, вони без її допомоги вже приготували два скромні салати. Не сказати, що стіл ломився, але хоч би не повна пустка. Виявилося, що жодної розумної причини у Валі з приводу її запізнення не знайшлося. Просто вона довго збиралася і віддала перевагу зачісці, а не комфорту гостей.
— Ви що наробили? Я хотіла інший салат! — замість того, щоб перепросити і подякувати за допомогу, сказала Валя. Вона прискіпливо поколупалася ложкою у страві. — І огірки не почистили… ех, ви. Ань, а ви привезли ікру?
— Ні.
— Як ні?! Я ж просила. І що тепер на бутерброди мазати?
— Вибач, але в ти не просила.
— Я маю тост, — раптом сказав Віталик. Світлана вирішила, що він хотів згладити незручність, і підтримала чоловіка.
— Тост це добре, — Валя змінила гнів на милість. Вона чекала на вітання та подарунки від гостей. Саме для цього і зібрала всіх друзів та знайомих.
— Хочу побажати тобі, щоб наступний дент народження ти провела так само, як сьогодні зустріла нас. У теплі, в достатку і з турботою про друзів, — перебільшував він, маючи на увазі протилежні значення слів. – А це тобі від нас. По-перше, букет. Він трохи засмутився, просто йому так само, як і нам не сподобалося сорок хвилин стояти на морозі. А по-друге, подарунок, — сунув іменинниці зівʼялі троянди, Віталік дістав з кишені конверт, демонстративно витяг звідти дві великі купюри і переклав її у свій піджак.
Валя вихопила подарунок із його рук і, відкривши… роззявила рота.
— Щось не так? — здивувався Віталик.
— Мало. Я розраховувала на більше, запрошуючи вас. Потрібно було Ментинських запросити, щоб свято окупилося. Чи це прикол? – насупилась Віра, вийнявши з конверта 500 гривень.
— Ні. Решта – наші чайові за шкоду від переохолодження, плата за організацію та обслуговування твого банкету, послуги кухаря та офіціанта. Приємного вечора, Валю. У нас виникли термінові справи, всього найкращого, — пирснув Віталік і, не давши отямитися Світлані, схопив її під руку і вивів із зали.
— Сердишся? — спитав він у Світлани, коли таксист від’їхав від будинку.
— Ні. Ти мав рацію. Валя зовсім не та, з ким варто дружити. Залишатися не мало сенсу. Тож ми квити.
— Точно. Куди поїдемо?
— До ресторану. Валя пригощає, — засміялася Світлана і викинула з голови подругу з минулого.
