fbpx
Події
Коли у доньки все добре, вона про мене навіть не згадує, а коли що потрібно, відразу “мамо, допоможи”

Прикро, але я стала для доньки свого роду жилетом. Коли їй нічого не потрібно, вона про мене не згадує, навіть слухавки не бере тижнями. Зате як тільки що знадобиться, одразу біжить до мене – мама, допоможи. Набридло таке споживацьке ставлення.

Донька виросла в нормальній сім’ї. У нас з її батьком були хороші стосунки, їй приділявся час, брали участь в її житті. Я завжди намагалася бути в курсі того, що у неї відбувається, завжди намагалася підтримати, допомогти, дати добру пораду. Тому для мене незрозуміло, чому вона зараз так чинить.

Чоловіка поховали п’ять років тому, донька тільки вийшла заміж. Про зятя можу сказати тільки хороше, приводів бути ним незадоволеною у мене немає. Дочка, звичайно, часом скаржилася, що в родині йде щось не так, але подібні проблеми є у всіх, не бачила за своє життя жодної ідеальної родини.

Коли з’явилася онук, я майже весь вільний час проводила у них, щоб допомогти, трохи розвантажити. Сама знаю, як це важко, коли ти все і скрізь повинна встигати сама. Зять працював допізна, щоб утримувати сім’ю, йому ніколи було допомагати.

Я працюю в бюджетній організації, та ще й предпенсіонерка, тому могла спокійно відпроситися, коли потрібно було посидіти з онуком. Траплялося це досить часто, коли він тільки починав ходити в садок. Донька ж працювала, вони з чоловіком намагалися швидше відкласти на квартиру.

Але коли внук підріс і в моїх послуг перестали потребувати, донька майже перестала зі мною спілкуватися. Рідкісні дзвінки раз-два на тиждень, а потім і вони зійшли нанівець. Я сама намагалася не нав’язуватися, тому що розуміла – там молода сім’я, діти зараз живуть все в якомусь неймовірному ритмі, що я буду лізти зі своїми старечими розмовами.

Дзвонила в основному по ділу, якщо мені була потрібна допомога доньки чи зятя. По розмові відчувалося, наскільки для доньки є тягарем ці прохання, хоча я зверталася тільки в крайніх випадках.

Зате як тільки щось потрібно було їй, вона відразу згадувала, дзвонила, “мамусю, як справи”. Я вже точно знала, що якщо дочка зателефонувала сама, значить, щось буде просити. Або грошей, або з онуком посидіти, або приїхати приглянути за роботою сантехніка або ще щось в цьому дусі.

Було, звичайно, неприємно, але я їздила, допомагала, позичала. Інакше ніяк, все-таки рідна дитина. А дочка незабаром взагалі перестала брати слухавку, коли я їй телефоную, адже нічого не треба від мене.

Нещодавно потрапила в стаціонар, ледве додзвонилася, щоб вона за котом приглянула, поки я лікуюся. Вона не запитала, ні що зі мною, чи потрібна мені якась допомога, зате висловила незадоволення, що їй доведеться так далеко їздити кота годувати. В результаті я просила допомогти сусідку, вона не відмовила.
Я ж після тієї історії вирішила, що не буду більше донці допомагати, втомилася бути потрібною тільки в деяких випадках. Допомоги від неї я не дочекаюся, тому навіть розраховувати не буду. Добре, що за віком поки сама себе обслуговувати можу і працюю ще.

Два місяці донька не дзвонила, недавно вона сама набрала, я слухавки не взяла, хоча й важко мені це далося, але пересилила себе. Вона день дзвонила, а потім написала повідомлення “Дуже добре, мамо, спасибі, що допомогла!”. Тобто їй і в голову не прийшло, що зі мною могло щось трапитися, не захвилювалася, не приїхала перевірити, а просто вирішила образитися, що я не відповіла і не допомогла їй.

Мені все очевидно, ніякої надії на допомогу в старості немає. Зараз думаю, що робити, як себе забезпечити, коли вже не зможу працювати і самостійно доглядати за собою.

Мабуть, доведеться платити чужим людям, щоб ті допомагали.

Фото ілюстративне.