Коли ти всім винна, але нікому не потрібна — що далі?
Четверта ранку. Надія прокинулась від холоду — ковдра знову опинилася по той бік ліжка, біля чоловіка. Віктор розкинувся, мов морська зірка, й солодко похропував, а вона тулилася на самому краєчку, згорнувшись калачиком.
Обережно потягнула край ковдри до себе. Віктор тут же повернувся на бік і вкотре втягнув її під себе.
На кухні — гора немитого посуду. Свекруха знову «забула», що обіцяла допомогти. На столі — крихти й липка пляма від вишневого варення. Надія машинально увімкнула чайник, взяла ганчірку.
— Знову зранку метушишся? — Валентина Петрівна з’явилася у дверях, склавши руки. — Вітю розбудиш.
— Я тихо, — відповіла Надія майже пошепки.
— Тихо вона… А посуд вчора не домила — сковорідка аж блищить від жиру.
— Вчора я перемила гору тарілок після вечері на вісім осіб. Ви ж самі пообіцяли допомогти, але пішли дивитися свій серіал, — виправдовувалася невістка.
Звичайний ранок у чужому домі.
— Мамо, чого ти встала? — Віктор зівнув. — Надь, звариш кави?
— Щойно чайник закипів.
— То зроби. Що тут складного?
Мовчки зварила каву. Віктор уткнувся у телефон.
— Слухай, я сьогодні після роботи з Сергієм посиджу. Увечері не чекай, але вечерю зроби.
— Знову? — обурилася Надія. — Ми ж з хлопцями мали в кіно піти. Ти ж сам обіцяв.
— Надіє, не починай зранку! — вдарив долонею по столу. — Я працюю, як віл, а ти ще й невдоволена!
Системний адміністратор. Гнучкий графік. Але якщо його слухати — то він, мабуть, шахти голіруч копає.
— Правильно, Вітя, — долучилася свекруха. — Не можна чоловіка діставати.
Надія вийшла з кухні, зачинилася у ванній. Увімкнула воду й заплакала — тихо, беззвучно, як навчилася за ці роки. Щоб ніхто не почув. Бо пояснювати нічого — просто ще один ранок у домі, де вона всім винна, але нікому не потрібна.
— Мамо, ти там? — постукав у двері старший, Андрій.
Надія поспіхом вмилася, відкрила.
— Мамо, а ми сьогодні в кіно підемо?
— Тато не зможе. Але ми підемо — втрьох.
Коли всі розійшлися, Надія взялася за прибирання — під фон безкінечних коментарів свекрухи:
— Пилюку під диваном не забудь. Я в твої роки за годину весь дім вилизувала!
«А в твої роки у тебе була хатня робітниця», — промовчала Надія, стискаючи губи.
Повідомлення від подруги Олени вирвало її з рутини:
«Привіт! Може, кави поп’ємо?»
Надія глянула на купу справ, на свекруху, що сиділа перед телевізором, на себе у дзеркалі — бліда, у заношеній футболці.
«Добре. Я буду за двадцять хвилин».
— Ти куди це зібралася? — озирнулася свекруха.
— У справах.
— А хто обід готуватиме?
— Я повернуся за годину.
Але повернулась аж за дві. Встигла виговоритися Олени, виплакатись — і почути головне:
— Надю, ти вже двадцять років все тягнеш на собі. Двох дітей ростиш практично сама. І це не слабкість, а сила. Просто ти звикла, що тебе не цінують. А вони звикли цим користуватись.
Увечері діти повернулися з кіно щасливі. Фільм — класний, попкорн — смачний.
— Мамо, давай частіше так? — Міша тулився до неї.
— Мамо, — Андрій сів з іншого боку. — А чому ти все терпиш? Те, як вони з тобою поводяться?
— Це непросто, синку.
— Та ні, просто. Ти не хочеш змін. Але ми з Мішкою завжди будемо з тобою. Що б не сталося.
Віктор прийшов після опівночі, трохи напідпитку. Просто впав на ліжко, не знявши навіть куртки.
— Вітю, нам треба поговорити.
— Про що? Спати хочу.
— Я нещасна.
Він ледь відкрив одне око:
— Що за маячня? У тебе все є.
— Я нещасна, — повторила. — І ти це знаєш. Просто тобі зручно вдавати, що все нормально.
— Господи, що тобі ще треба? Я тебе не ображаю, не зраджую, гроші приношу.
— Мені цього замало. Я хочу поваги у власному домі. Щоб моє слово щось важило. Щоб твоя мати перестала…
— Не чіпай мою матір! Вона літня людина!
— Їй 62 роки, Вітю. Вона здоровіша за мене. Але не робить нічого — тільки критикує.
Він повернувся до стіни. За хвилину вже хропів.
Щойно почало світати, Надія дістала з шафи валізу.
— Ти що робиш?! — свекруха зірвалася з місця.
— Збираю речі.
— Вітю! Твоя дружина речі пакує!
Віктор з’явився із зім’ятим обличчям, похмурий після вчорашнього:
— Надю, ти серйозно?
— Цілком. Я йду. І забираю дітей.
— Це все її подружки! — заверещала свекруха. — Зараз модно розлучатися!
— Валентино Петрівно, справа не в подругах. А в тому, що я втомилася бути вашою прислугою.
З дитячої виглянули хлопці.
— Мамо, що відбувається?
— Ми переїжджаємо. Тимчасово.
— Я з тобою! — Міша обійняв її.
— І я, — кивнув Андрій.
— Надю, давай поговоримо, — Віктор схопився за голову. — Що тобі потрібно? Допомога по дому? Я буду. Маму переселимо?
— Що?! — закричала свекруха.
— Мені потрібен час, Вікторе. Зрозуміти, хто я. Бо останні роки я була лише функцією — готувати, прибирати, обслуговувати.
— Але ж ти мене любиш?
— Я не знаю. Щиро.
На порозі Андрій озирнувся до батька:
— Тату, ти справді не розумієш? Мама — це людина. Не робот. Людина, якій теж може бути важко.
Сестра Ірина зустріла їх з обіймами:
— Нарешті! Я вже думала, ти ніколи не наважишся.
Квартира була світла, простора. І вперше за багато років Надія прокинулась від тиші. Без хропіння. У своєму ліжку. Під своєю ковдрою.
Увечері подзвонив Віктор:
— Мама поїхала до себе. Каже, не хоче жити зі «зрадницею»… Слухай, я тут подумав. Може, вона справді перегинала. Я не помічав.
— Ти багато чого не помічав.
— Дай шанс. Я змінюся.
— Вітю, ти це кажеш не тому, що хочеш змінитися. А тому, що не хочеш залишитися сам. Готувати, прибирати самому. Це — страх, не усвідомлення.
— То що, все?
— Я не знаю. Але в те життя, де мене не було, я не повернуся.
Минув місяць. Надія влаштувалась головною бухгалтеркою, зняла квартиру. Віктор допоміг з переїздом — мовчазний, схудлий.
— Вчуся готувати. Інтернет допомагає. І до психолога ходжу.
— Надю, ти щаслива? — спитав він.
— Знаєш, так. Мені ніяково часом, але вперше за багато років я відчуваю себе собою. Не чиєюсь дружиною, невісткою, не функцією. А собою.
— Може, колись даси нам ще шанс?
— Я не зачиняю двері. Але зараз мені треба зрозуміти, чого хочу я.
Увечері на новій кухні Андрій спитав:
— Мамо, ти не шкодуєш?
— Ні. Бо тепер ви бачите: жінка — це не обслуговуючий персонал. У мами є гідність. І коли виростете, ви це пам’ятатимете.
Прийшло повідомлення від Олени: «Як ти, боєць?»
«Обживаюся. Все добре».
Так, важко. Так, попереду багато невідомого. Але Надія впорається. Бо вперше робить не те, що зручно іншим — а те, що правильно для неї.
А це вже — перемога.
