fbpx
Дозвілля
Коли Тамара повернулася на роботу, перш за все побачила порожнє вікно. Віталіка хтось усиновив. Дітвора навперебій розповідала про те, що за ним все ж таки прийшла його мама

Вітальчику було лише три роки, коли він залишився без матері. Її не стало прямо у нього перед очима. Немов полум’я злетіла її червона сукня, а потім настала темрява і тиша.

Довго хлопчик не приходив до тями, але фахівці зробили все, що могли, і він відкрив очі. Всі боялися того моменту, коли він запитає про матір, почне кликати її, але хлопчик мовчав. Він мовчав цілих півроку, поки одного разу не прокинувся серед ночі з несамовитим вигуком: «Мамо!»

Так, уві сні до нього повернулася пам’ять і знову спалахнуло в очах червоне полум’я. До цього часу Віталік вже жив в дитячому притулку і ніяк не міг зрозуміти, чому його віддали сюди. У нього з’явилася звичка: він приходив до величезного вікна з якого видно було дорогу і головну алею і стояв, напружено вдивляючись у далечінь.

— Ну чого ж ти тут постійно стоїш? — бурчала стара нянечка Тамара, вправно орудуючи шваброю.

— Маму чекаю. Вона прийде за мною.

— Еххх, — зітхала Тамара. — Даремно ти тут стоїш. Ходімо краще я тебе чаєм напою.

— Ходімо, — погоджувався хлопчик, а потім знову приходив сюди і дивився на доріжку, здригаючись, якщо хто-небудь підходив до притулку.

День йшов за днем, місяць за місяцем, а Віталик так і не покидав свій пост, чекаючи, коли ж спалахне серед сірого безрадісного дня червона сукня і мама, простягнувши до нього руки, скаже: «Нарешті я знайшла тебе, синку!»

Плакала Тамара, дивлячись на хлопчину, шкодувала його, більше ніж інших, але нічим не могла допомогти малому. А з Віталіком розмовляли вихователі, психологи, ще хтось, пояснювали, що не треба так довго чекати маму, не слід день і ніч стирчати біля цього вікна, адже є багато інших занять, ігор, наприклад, спілкування з друзями.

Віталік здивовано дивився на цих дивних дорослих, кивав їм, погоджувався з ними, але як тільки вони відпускали його, знову йшов до свого вікна. Скільки разів Тамара, приходячи на роботу, бачила крізь скло силует хлопчика, вона не могла навіть порахувати скільки разів, йдучи, махала йому на прощання.

Ось і в той день жінка обернулася, подивилася на дитину і пішла додому, повільно пересуваючи втомлені ноги. Її шлях лежав через міст над залізницею і тут мало хто затримувався, але сьогодні там стояла молода жінка і напружено дивилася вниз. Раптом вона зробила якийсь невловимий рух і Тамара зрозуміла, що та хоче зробити.

— От грішниця, — сказала вона підійшовши трохи ближче.

— Що? Що ви сказали? — запитала незнайомка у бабусі, суворо глянувши на неї змарнілими очима.

— Що ж ти таке надумала зробити, грішнице?! Не знаєш чи що, що це гріх великий?

— А якщо я більше не можу?! — раптом вигукнула жінка. — Якщо сили більше немає? І сенсу в усьому цьому не бачу?! То що тоді?!

— Тоді ходімо до мене. Я ось тут за переїздом і живу. Там і поговоримо. А тут стояти немає чого.

І Тамара тихо пішла, не озираючись і затамувавши подих. Позаду чулися кроки жінки, і Тамара полегшено зітхнула, добре, що вона встигла вчасно.

— Як тебе звуть, відчайдушна ти моя?

— Оля.

— Оля… Доньку мою так звали. Не стало її п’ять років тому. За рік згоріла, так і залишила мене сиротою, живу одна, як палець, ні онуків, ні дітей, ні чоловіка. А мене Тамара звати. Та ти проходь, ось моє житло. Ну не палац, звичайно, добре, що своє. Зараз переодягнуся і на стіл накрию, повечеряємо та чайку поп’ємо, все налагодиться. Ольга з вдячністю глянула на літню жінку і посміхнулася їй.

— Дякую вам за все, тітко Тамаро.

— Ото ж бо й воно… Ех, Оленько, жінці на землі завжди важко жилося. Скільки сліз, скільки всього нам перенести доводиться. Але в крайності кидатися — невдячна справа.

— Та ви не подумайте, — говорила Оля, зігріваючи долоні об гарячий кухоль з ароматним чаєм,— я взагалі ж то сильна. А тут немов щось на мене найшло.

Сама нічого не розумію…

Оля народилася в селі і до семи років жила не знаючи смутку. Батько і мама любили її, адже вона була єдиною дитиною в сім’ї. А потім все розвалилося. Тато покинув їх і поїхав кудись, виявилося, що у нього вже кілька років є інша сім’я і інші діти. Мама, не витримавши, почала дуже сильно в чарку заглядати.

Вона закинула всі справи, не готувала, нічого не робила по господарству і все лягло на плечі маленької доньки. Втім, дуже скоро материні товариші по чарці винести з хати все, що залишалося від батька.

Олі довелося піти у найми, дівчина то полола город у сусідів, то картоплю викопувала, за це їй давали продукти харчування, і дівчина годувала свою матір, не отримуючи за це навіть слів подяки. Втім, вона вже давно нічого хорошого й не очікувала, розуміючи, що нормальної сім’ї у них з матір’ю вже ніколи не буде.

Батько за всі роки жодного разу не подзвонив їм, не спитав, як живеться без нього. Хтось говорив Олі, що він переїхав жити в іншу країну, і вона зрозуміла, що більше ніколи не побачить його.

Скільки всього витримала Оля, про це знала тільки вона сама. Бідність дівчини не дозволяла їй мати подруг, і хлопці цуралися. Їх село було досить заможим, тому сімей подібних до Оленої було небагато. Через це дівчина з юних років стала вигнанкою в цьому невеликому суспільстві.

Якось до п’ятнадцятирічної Олі, яка солодко спала вночі в своїй маленькій кімнаті, припхався один із маминих товаришів. Тільки дивом дівчині вдалося втекти.

До світанку вона просиділа за старим сараєм, а потім, коли переконалася, що в будинку настала тиша і всі поснули, пробралася в кімнату, забрала свої документи, витягла зі своєї схованки гроші, кинула в сумку кілька речей і, не озираючись, пішла з будинку, щоб не повертатися сюди ніколи.

А до вечора приїхав її батько Іван, щоб зустрітися з дочкою. Він був вражений тим , що побачив і вирішив розшукати Олю, опитував сусідів, але ніхто нічого не знав. Проте тепер Іванові стало відомо, як жила його дівчинка всі ці роки. Довго плакав він сидячи в своїй дорогій машині і проклинав себе за те, що так пізно схаменувся.

Іван довгий час працював далекобійником і під час одного рейсу познайомився з багатою незаміжньою жінкою Галиною. Вона кілька разів користувалася послугами транспортної компанії в якій він працював і кожного разу вимагала, щоб приїжджав саме Іван. Він їй сподобався і зовні і за характером і Галина зробила все, щоб завоювати його. Так і вийшло. За кілька років їхніх стосунків жінка встигла народити двох синів, а потім заявила Іванові, що їде.

— Хочеш жити з нами, давай поїдемо разом. А якщо ні, то повертайся до своєї дружини. Я тебе дуже люблю, Івасику, і мені буде дуже важко без тебе, але наполягати я не хочу. Роби вибір сам.

І Іван вибрав її. Звичайно, йому шкода було залишати дочку, але розриватися на дві сім’ї він більше не хотів. Та й матір Олі втомила його своїми постійними претензіями і ревнощами. А ще вона почала прикладатися до чарки.

Одного разу, коли Оля була в школі, Іван повернувся додому і застав дружину з якимось чоловіком. Це вирішило все. І коли дівчинка прийшла додому, побачила тільки матір. Вона і сказала донці, що батько покинув їх і вже не повернеться. Не хотіла повертатися додому і Оля.

Вона поїхала в місто і там взялася шукати можливості для заробітку. Пощастило їй і з житлом. Добра самотня старенька жінка Зіна виділила їй маленьку кімнатку, і дівчина сплатила їй за оренду на три місяці вперед. Коли термін закінчився, бабуся запропонувала ввічливій і працьовитій квартирантці доглядати за нею і жити безкоштовно.

П’ять років дівчина виконувала все, що потрібно було, для комфорту господині, останні два роки бабуся і зовсім була лежачою. Коли ж її не стало, Оля з подивом дізналася, що вона стала спадкоємицею Зінаїди і тепер мала власну квартирку, хоч і на околиці міста і зовсім маленьку.

Одного разу Оля познайомилася з Юрієм, молодим чоловіком, який дуже їй сподобався.

Юра був цілком заможний, працював в банку, і Оля вирішила, що доля знову посміхнулася їй. Два роки щасливого шлюбу обірвалися в той день, коли Оля застукала чоловіка з іншою. Юрій не вибачався і навіть не намагався щось пояснити.

Жінка так і не встигла сказати Юрію, що вона при надії. Лікарі сказали, що стати матір’ю ще раз їй навряд чи вдасться. У неї більше не було ні сім’ї, ні чоловіка, ні будинку. Навіть квартиру, що дісталася їй від Зінаїди, Юрій продав через рік після весілля і купив собі хорошу машину. Тоді Оля не заперечувала, адже вона любила чоловіка і вважала, що все життя буде жити з ним разом.

Вийшовши, Оля йшла кудись, не розбираючи шляху і ноги самі привели її до залізничного мосту. Тамара уважно вислухала свою гостю, жодного разу не перебиваючи, а коли та замовкла, сказала:

— Ну так це ще нічого. А жити все ж таки треба, розумієш? Ти така молода, у тебе все попереду, і любов, і щастя. Ось побачиш. А поки поживи у мене, я весь день на роботі і додому повертаюся тільки до вечора.

Два тижні Оля прожила у Тамари. Знову чужа людина подарував їй надію на краще, і воно дуже скоро почала збуватися. Якось зайшов до них новий дільничний Григорій, щоб познайомитися з тими, хто живе в його районі. Тамари вдома не було, і він поговорив з Олею, пообіцявши прийти, коли господиня повернеться. Він і справді приходив ще кілька разів і швидко став для Ольги хорошим знайомим.

Одного разу Григорій подзвонив Олі і запитав, чи знає вона Савчука Івана Андрійовича.

— Так, це мій батько.

— Олю, він вже багато років розшукує тебе.

І ось вона стала щасливою і багатою. Батько, на радощах, що його дочка знайшлася, купив їй гарну квартиру, відкрив солідний рахунок у банку, допоміг влаштуватися на престижну роботу, обіцяв частіше навідуватися.

Одного разу Оля вирішила провідати Тамару, віднести їй гостинці, поспілкуватися з доброю старенькою. Вона прийшла вчасно. Тамара лежала з високою температурою.

— Щось зле мені, Олечко! Боюся, що не виберуся.

— Та годі вам, тітко Тамаро. Швидку я викликала, вони скоро приїдуть і все буде добре. Ви мені вірите?

— Вірю. А тепер послухай. Ти ж знаєш, що я в притулку працюю. Є там хлопчина один, Віталик. Йому нещодавно п’ять років виповнилося. Я йому свою квартиру хочу залишити, там, на полиці — заповіт. Нехай він у тебе побуде.

— А що це за хлопчик? Як я його впізнаю?

— Впізнаєш. Він один такий. Два роки вже біля вікна на другому поверсі стоїть і матір свою чекає. Вона каже прийде за мною в своїй червоній сукні…

Приїхала швидка відвезла Тамару в лікарню. Довго вона там пролежала, потім в санаторій вирушила. Все їй Оля оплатила, і лікування, і путівку. А

Коли Тамара повернулася на роботу, перш за все побачила порожнє вікно. Віталіка хтось усиновив. Дітвора навперебій розповідала про те, що за ним все ж таки прийшла його мама.

Справді, одного ранку, як тільки Віталік став на своєму посту, на доріжці з’явився жіночий силует. Хлопчик аж сплеснув своїми маленькими рученятами: жінка в червоній сукні подивилася прямо на нього і помахала рукою.

— Мама-а-а!

Віталік біг до неї, боячись, що вона не дочекається, піде, залишить його. Але вона, розкинувши руки, і сама поспішала йому назустріч.

— Мамо! Мамочко, рідна! Я знав, я вірив, що ти прийдеш! Я тебе так чекав, ма-а-а-мо.

А Оля плакала, обіймаючи худенького хлопчину і твердо знала, що зробить все, щоб цей малюк більше не знав горя. З того дня минуло чимало часу. Оля і Григорій жили у великому будинку, виховували Віталіка, який готувався йти до школи і з нетерпінням чекав появи на світ братика. З ними ж жила бабуся Тамара, яка була щиро вдячна Олі та Григорієві за все. І тихе щастя цієї сім’ї було в тій любові, що вони кожен день дарували одне одному…

Фото ілюстративне.